Учасники

Автори / Мар’яна Савка / Вірші

Я би сипала вам під ноги
Грубе червоне намисто
А ви би танцювали, танцювали,
Смішно хитаючись навсібіч,
Аби не впасти,
на живому кривавому зерні,
І таки впали би навзнак,
А я би отак лишилася стояти,
перекочуючи самими очима
від грудей до адамового яблука
стиглі тяжкі намистини.


* * *

Якби ж то ви знали,
яким золотавим шемранням
я загортаюся в осінь.
Навіть музика порожнього горлечка
синьої пляшки
не буває такою крихкою.


***

Осміліла.
Підійшла упритул.
Ба ні, притулила до себе.
Стою і не знаю,
Які у вас очі -
Зелені чи попелясті.
Якщо зелені, гадаю,
Сплету вам вінок із барвінку,
А як попелясті —
Сплету із блаватів.
А ви подивились у вічі.
Карі.


Нащадкам

я вам хочу лишити свій голос
може не так як лишила його Мерилін
зрештою хто пам’ятає, який в неї голос,
окрім старенького Іздрика?
пам’ятають які в неї груди
і мушка понад губою
й те що спала з котримсь президентом
здається із Клінтоном
він так гарно вправлявся зі своїм саксофоном
ні не так
я вам хочу лишити свій голос
на плівці в старенькому плеєрі
що випадково вціліє
під час землетрусу у Львові
поруч в пуделку лежатиме
кілька старих фотокарток
юнаки в передцвітній порі пубертату
розглядаючи знахідку
пересмикнуть худими плечима
і скажуть: ця тітка на фото — так наче б нічого
якби не оцей старосвітський прикид
а касету із голосом
віддадуть дідусеві
він кохається в ретро
має запис Карузо, Покальчука і Юрка Андруховича


Поетові-вісімдесятнику

Друже і брате, поете-вісімдесятнику,
Юнки, які ще не знають любові і зрад,
Потай міняють останню студентську десятку
На томик твоїх поезій, твій ізмарагд.

Хтось нетутешній вписав тебе у реєстри
Поетом. І крапка. І не здригнулась рука.
Осінь тривала. Грали військові оркестри
По столичних бульварах людно текла ріка.

Зліва жінка і справа, не сплутати б — Муза і Слава,
Дихають рвучко, перса здіймають в такт,
Тільки гаряче надто, і піт як ропа, й рапава
Під ногами земля, що втікає тобі отак,

Ніби світ западається. Вирва стає все ширше.
І здається пітьма, як дракон, пожирає нутро,
І лишається, брате, чорним осіннім віршем
Заливати їй пельку, ламаючи спис і перо.

Перетривати ночі важке супліддя.
Сходяться дві стихії — повітря і ти. 
А те, що вогнем пече біля лівого ліктя, -
Через пошуки ліку від вічності і самоти.

Холодом обпікає чужа комета.
Божої ночі барва темна й густа.
Повітря для того, аби тримати поета.
Плечі — аби поету тримати хреста.

День заясніє, різкий, наче жало осине,
Бачиш не місто, а сад — непорочність сама.
Поруч дві жінки. Муза і Слава. А сина…
Сина в саду поміж яблунь старих нема.

І про що тобі завтра розкаже тремка заграва,
Коли ступиш з порогу у студінь живої трави?
На Покрову засвітить хрестами твоя Прокурава
І насипле поетові яблук у рукави.


Парад світлин

наші обличчя зникомі

з кожним рухом до світла
з кожною втечею з тіла
крізь вушко голки
вони переходять кудись
до реєстру «та інші»
аби раптом пощезнути зовсім

спробуй згадати
якою мовою вона мовчить
ота панна у профіль

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Поетеса, дитяча письменниця, літературознавець, публіцист, головний редактор «Видавництва Старого Лева». Народилася у містечку Копичинці Тернопільської області. У юності займалася співом і театром. 1995 р. у Львові закінчила університе