Учасники

Автори / Ірина Шувалова / W (цикл віршів)

W (цикл віршів)     1. Лікарняне    Доторкання до спини
гострими крилами чайки,
силуетики болю,
розпластані в синьому небі.
Я люблю золотаві, ліниві
торкання нагайки,
що тоненькими кроками
румбу танцює між ребер.

Лопотіння і лопання в жилах
розлючених іскор,
металеві обійми,
палкі металеві цілунки.
Ми — прихильники пасків і масок,
ми — любителі ігор.
Тільки втрапили в ігри
інакшого зовсім гатунку.

Ми — болітелі,
ми — айболиті у атомній піні.
Ми — короста залежаних койок,
заступаних кахлів.
Зі стіни одколупані нігтями,
майже невинні.
І тоненько-болючо-хрусткі,
і крихкі, наче вафлі.

Нетривкі, наче білі бізе
пересохлого болю.
Але спраглі: суцільні роти
і суцільне «Я вірю».
Металеві деталі
над нами сміються до кольок,
і у відповідь їм
вищиряються вени до дірок.

Ти приходь — я чекатиму тут,
через присмерк і сморід,
крізь проспирчену вату,
закладену в тіло і душу.
Між блідих порцелянових стін
виглядаєм, як хворі.
Ти приходь. Я чекаю. Я мушу.
Це надто зворушливо.

19:20
5.08.05


2. Ангелічне    «Vuba4, ale tu te* ne angel.»
W

І янгол дурний із мене,
Але ж я не прагла навіть,
Я каменем впала з неба
В твою — до небес — ненависть,
В твою — до небес — затятість,
До дурощів душ відкритість.
І страшно було схилятись,
Щоб з тебе отрут напитись.

Ще більше за тебе й мене,
Ще глибше за наші страхи,
Лежало розкрите небо,
Зірками подерте нафіг.
Зірками уздовж розверсте —
Безодня палка і п’яна.
І мало ж таке приверзтись
(Поганий із мене янгол),

І мало ж таке приснитись,
Привидітись серед поту,
Що є безоплатні миті,
Коли одбирає подих,
Що сплачувать ми не будем
Страшну і криваву требу.
Запхавши в горлянки труби,
Всі янголи йдуть — до тебе.

19:40
6.08.05


3. Інсомнічне заклинання    Дай мені унцію солі для духів і душ.
Ти уже спиш — бризкотілий і довгий — авжеж.
Місячне око, судомний колінчастий вуж,
Що в мою душу так холодно й вперто повзеш?

Хочеш наїстися білої вати гріхів?
Хочеш напитися болю за сплячим, за ним?
Дай мені унцію солі для душ і для снів —
Хай відлітають, як дим — помирають, як дим.

20:00
6.08.05


4. Тіні    Танець із тілом твоїм, якого немає,
Танець із тінню твоєю між простирадел,
Танець із яблуком вчораминущого раю —
Хто тебе вкраде у мене? о, хто тебе вкраде?

Рухи од тіні до тіні, од світла до світла.
Рухи лише задля рухів, лиш рухів заради.
Десь попід ліктями бігають, бігають титри —
Хто тебе звабить сьогодні? о, хто тебе звабить?

Майже дотичний до мене твій обрис, твій голос,
Майже дотичний — і страшно безглуздий, і зайвий.
Серед подушок, зісунутих щільно, на волос,
Хто тебе знайде сьогодні? о, хто тебе знайде?

Мертво потреба зімкнулася, мертво, як зашморг.
Час одповзає в куток недобитою миттю.
Пальцям вже млосно од дотиків, тісно од зашпор —
Хто тебе вип’є сьогодні? о, хто тебе вип’є?

Котиться подих по тілі твоєму змією,
Білим залізом на шкірі випалюю: «винна».
Та поза танцем тіней, поза хіттю моєю —
Хто тебе кине сьогодні? о, хто тебе кине?

11:14
7.08.05


5. Апокриф від Хоми    Виконую свій нашкірний розпис
Червоною барвою власної крові.
Тіло — перепис, тіло — скоропис,
Тіло все терпить, тіло все гоїть.

Очі закрий — не віруй! не слухай!
Пальці вклади в мої рани, Хомо,
Темне питво безпритульного духа
Пий із мого бездонного лона.

11:45
11.08.05


6. На голос    Малюй по мені своїм голосом риски,
Розстав по мені своїм голосом віхи.
По голосу нитці (ми ж любимо ризик)
Над прірвою тиші ступаю до втіхи.

Над привидом ночі — розставивши руки —
Прямую у тебе — мій привиде світла.
Вмирають світила — лишаються звуки,
Твій голос — до пальців прирощена нитка.

В які лабіринти ведеш мене? Хто ти?
Собою весь світ мені білий завісив!
Людські голоси — дивовижні істоти:
Прекрасніші янголів, зліші за бісів.

Людські голоси глибші світел небесних,
Страшніша за тишу — почути! потреба.
То лінії, котрими креслиться Всесвіт,
То руки, якими тримає нас небо.

Тому у твій голос обличчям вростаю.
Пройду по воді, учепившись зубами.
Крім голосу твого, нічого не маю.
Люблю — голосами, живу — голосами.

16:32
11.08.05


7. W (нарешті пряма присвята)    Не бувають дороги хибними,
Бо ведуть вони всі до цілі.
Об прозорий твій еквілібріум
Розбиваються птахи білі.

Увігнавшись у скло пальцями,
Учепившись в політ поглядом,
Долучитися намагаєшся,
Але ти вже занадто гордий.

Ти тепер вже занадто мертвий,
Ти для мене занадто істинний,
Засклянілий хлопчик упертий,
В монохромній гамі написаний.

Ти вже падав, і падав боляче —
Тож удруге не помилися!
Просто треба вмирати стоячи:
На щитах повертаються ниці!

Серед інших скляних виробів
Ти стечеш своїм смутком теплим.
Всі дороги ведуть до Риму-бо,
Всі дороги ведуть до пекла.

18:55
26.09.05


8. Теологія    Моя теологія — руки по лікоть криваві.
Це — анатомічне натхнення, це — вогнековтання.
Моя тебе-логія пристрасно розчленувала
Усе, що в тобі не моє ще лишилось останнє.

Моя тебе-логія — понаднатхненність, надмірність,
Проста обеззброєність — погляд лишився, як скальпель.
Прорізаність в тебе — єдина моя релігійність,
Як здатність об тіло твоє розбиватись на скалки.

Можливість переспіву, переосмислення плоті.
Забити по цвяшку у душу, ступні і долоні.
Я мовою п’яного тіла питаюся : Хто ти,
Прекрасна потворо моїх підсвідомісних хронік?

Істото із болю і світла, із сперми і меду,
Із рухів метеликів, міцно прип’ятих до смерті,
Я мушу тебе розтинати, любити. Це — credo.
Це невідворотність кінечності. Будьмо відверті

І не відвертаймось. Це — анатомічний театр,
Видовище латексу, сталі, отрути і крові.
Моя тебе-логія — телеологія* страти.
Моя тебе-логія — це апофатика** болю.

Це змога утвердити смерть як наступну сторінку,
Яку перегорне твій погляд, спрямований в сонце.
Коли ти ітимеш на небо (ти — Бог, а я — жінка),
Всі янголи пошепки в мене питатимуть: «Хто це?»

13:30
1.10.05

* — вчення, що стверджує про наявність певної загальної причини у всіх явищах.
** — заперечувальне богослів’я; окреслює сутність Бога через перерахування того, чим Він не є.


9. Найостанніше (до W)    Це -післямова.
Тобто навіть не постскриптум.
Бо постскриптум був би — для тебе.
А післямова можлива лише тобі услід.
Все вже звершено.


Збиваюсь із кроку, а час не сповільнює ходу.
Я — мертва, а кров усе рушить, пульсує у вухах.
Я недолітаю. Я не дотикаюся споду.
Я вічно під воду, під воду зсудомленим рухом.

Я вічно крізь тебе, повз тебе — додолу, до скону,
До крику, до тицяння в стіни безоко, насліпо.
А ти — тільки знак, розумієш? Ти ідол, ікона,
Зазначення напрямку, котрим прямують до світла.

І хто тебе знаком призначив? Сприйму, як належне,
Що я через кров, через плоть твою мушу вгризатись
У життєпротяжність, у тривкість, у буттєбезмежність.
У мене всередині — простором засклені ґрати.

У мене всередині — бджоли, пухнасті і теплі:
Медують, із болю і солі витворюють Всесвіт.
У мене всередині — сповнене відчаєм пекло,
В якому безрото кричать недоношені весни.

У мене всередині — німо закляклі пустоти.
Відсутність тебе — як належність інакшому світу,
Відсутність тебе — як останній наляканий спротив,
Коли розумієш: все скінчено, можна летіти.

19:02
6.10.05


10. PS ?    Слово «любов» на вустах, наче бруд, наче виразка.
Я не вмію любити. Я вірю, що вмію щось більше.
Так сидиш попід небом і палиш, і хочеться вирости
Або просто нараз перекинутись в дещо світліше.

І пливуть поза мною автобуси, люди і янголи.
Ти мене навертаєш в свою обезбожену віру.
Я сиджу, але я ж і танцюю шизоїдне танго
З камуфльованим Богом так дивно подібним на звіра.

Вже діватись немає куди — дощ напнувся, завершився.
У пульсуючій капсулі замкнено, засклено місто.
В нас по спинах вже скачуть жорстокі Йоанові вершники,
Що прикінчать усіх, кого ми ще не встигли загризти.

Всім, кому ще підборами черепа не розтрощили,
Подарують маленький ковточок холодного раю.
В тебе запах чужої, нестримно звабливої сили,
І ця сила обіймів твоїх мені шию зламає.

І я матиму честь доживати у тебе в долонях,
Загорнувшися в тінь твоїх натяків, тлін твоїх дотиків,
В твоє тіло — солодке од смерті, жадане і сонне —
На горі із ужитих сьогодні вологих недопалків.

18:50
17.10.05


11. Апофеоз кінця    Тіла молодих монстрів
Маршрути чужих ліній
А жити таки просто
А справа таки в ліні

Для себе — себе мало
Для тебе — тебе вдосталь
Я знати таки мала б
Що тут нас усіх спростять

Над сплесками іс-терик
Над простором без-силля
Спокоєм мене встелять
Спокоєм мене змиють

Спокоєм заткнуть рота
Кричати сто літ німо
За це-ось мене, котик,
З хреста цього й не знімуть

Свої — не чужі — вади
Свої — не чужі — стріли
Мене — не тебе — зрадить
Твоє — не моє — тіло

Розбурханих крил надмір
Із краю мене зрушить
Коли розірве навпіл
Мою — не твою — душу

18:05
31.10.05 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася 13 березня 1986 року в Києві, де нині й мешкаю. Випускниця філософського факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. Сфера наукових зацікавлень – філософія мови. Працюю журналістом. Маю доньку Мар’яну.