Учасники

Автори / Ірина Шувалова / Шлях

Шлях    Борсаючися у полах,
Лізеш у небо, списане
Білими намистинами
Прізвищ чужих і значень,
А вулиця — тлуста й гола —
Долоні по вітру розвісила,
Всотуючи клітинами
Зливи твоїх допобачень.

Борсаючися у полах
(бо треба ж ховати крила),
Торсаючи хмарини
(бо треба ж зігріти руки),
Лізеш… А вітер по колу,
А сонцю за ним не сила,
І стогнуть небесні склепіння
Од важкості їхньої муки.

Борсаючися у полах,
Бо видно вже, видно межі:
Страшно вже вниз дивитись,
Страшно ваги позбутись.
Ти перетворишся в сонях —
Так: з-під поли — у безмежжя.
Тяжко об небо битись,
Але назад не вернутись.

Борсаючися у полах
(так: з-під поли — у вічність,
так: з-під поли — у сутність)…
Хочеш, я кину жереб?
Так страшно чекати пору,
Коли заплющаться вічі,
І в небі стрімкім і мутнім
Прочиняться двері…

18:45
23.07.04


***    Ще вчора ми руки у небі мили,
А завтра воно нам впаде на плечі.
І буде місто — брусочок мила,
Тож можна жити уже в півсили,
Якщо життя взагалі доречне.

Бо завтра води поллють крізь шлюзи —
Ми дном гуляти, як рибр станем.
А понад світом грайливі музиv
Обабіч плеса ляжуть на пузі
І пратимуть фартушки багряні.

Не стане нам ні кнута, ні цяцьки,
А в кожній чарці — вода таксама,
А отже — пиймо, бо може статься,
Що небеса порвуться зненацька,
І стануть чайки до хвиль кидаться
І плакать нашими голосами.

20:30
23.09.04


***    Як теплий ліс, як гостра вертикаль,
Як ланка, зв’язка до,
тепер
і після,
Тече дерев співаючий кришталь,
Здійнявши плоть небес на білі вістря.

Осипалося біле й мовчазне,
Розтануло, стремтілося, оджило.
Тепер тепло ніколи не мине
Хворобою у заскорузлих жилах.

Тепер чекати триста літ дощу,
Облизувати землю із долоней.
Я темні гнізда у гіллі мощу,
Де райдуги мене не наздогонять,

Де сняться сни. Такі уже ті сни,
Що страшно ніччю очі розліпити.
А сніг помер. Або наснився сніг.
А нам без нього жити ще і жити.

20:07
16.04.05


***    З’їдає зелень травень ледь живий —
Він буде труп, обліплений п’явками.
На тлустих ніжках котяться жири,
Що вчора називалися жінками.

А нині наші душі вже не ті.
Із недокрилків проростають руки.
Ти мерзнеш в мішкуватому пальті,
Вже отупіла від смаку розлуки.

З’їдає зелень травень ледь живий.
Ніхто із нас в цій грі не переможе.
Тут мертвий запах стятої трави,
Огидно на чиїсь прозріння схожий.

13:08
5.05.05


***    Ти — чорний, як зима.

Заплющились долоні,
Затиснули свій скарб
Непройдених життів,
І янголи висять
В повітрі — у полоні,
Пришпилені до снігу
Колючками дротів.

Через які мости
Ходити нам у небо?
У звалищах старих
Ворушиться життя.
Розставлено пастки,
Приховано потреби,
Тіла — тільки дмухни! —
За вітром відлетять.

І, начебто, вже все:
Нема куди вертатись.
Під брилами годин
Поховано ключі.
Мов янголи сумні,
Летять аеростати.

Так холодно удень.
Так поночі вночі.

закінч.11.03.05


***    Так тихо… Вікна блякнуть, глухнуть,
і небо колір свій міня.
З-за скла так одержимо пухне,
як біле тісто, тіло дня.

На темряви останні клапті
зненацька — хижо — навмання,
немов роззявлене латаття,
напосідає вороння.

Додлубує сю ніч до крихти,
докльовує її дотла.
І нікому на люди вийти,
сказати, що вона була.

І нікому набрати в жменю
ковток піддослідної мли:
перевелися навіжені,
обізнані, що ми були.

літо 2004


***    Стишено кроки
й навіки придушено біль.
Глипнуто оком в люстерко давно невидюще.
Тільки повзуть голоси — звідусіль, звідусіль,
І наші нори все вужчі
і вужчі
і вужчі.

Влучно поцілило сонце в безодню зіниць.
Скроні спітніли — зашептані маренням божим.
Тіло згортає долоні до сонць і суниць
В болісний знак —
той, що значить «я більше не можу».

11:12
5.03.03


***    Сніг засипав усе —
Не зосталось ні болю, ні жалю.
Тільки гострим бадиллям чорнява самотність стирчить.
Ще ходитиме осінь
На звалище битих скрижалів,
Щоб оплакати нас і гіркими дощами запить.

Але все це примара,
Бо «нас» не було і не буде.
Дві вітрами провіяні тіні відходять у сніг.
Із віконець зими
Крижані задивляються люди
На відбитки чужих не завжди рецензованих снів.

Вже померло усе,
Що могло іще нами пишатись.
Ну а те, що не вмерло, згнило у теплі під грудьми.
Ніч рихтує собі
Золоті несподівані шати,
Обшиваючи їх ще живими чиїмись крильми.

17:10
30.11.04, 19.01.05


Свобода    Чи ти чуєш мої корчі?
Чи ти знаєш мої букви?
Уже близько тремтять руки,
Уже голо лежать площі.

Вже пророки ідуть строєм,
Вже на небо ведуть сходи.
Та не хочеться вже свободи
Після всіх — за свободу — воєн.

І не хочеться снів світлих,
І не хочеться днів тихих.
Кожна жменька землі — виклик,
Кожна крапля води — видих.

Кожен крок, як чужий одяг,
На плечах тягарем висне.
Кожен вітер — живий подих,
Кожна злива — чиясь тризна.

Тож не страшно, що світ — пустка.
Тож не страшно уже більше.
Біле небо — подерта хустка,
Я не хочу писати вірші,

Бо пророки ідуть строєм,
І росте під грудьми камінь.
Зі свободою нас — двоє,
Без свободи мене — ані.

17:30
4.08.04


***    Ми повисли на протязі,
Власну тінь за рукав зачепивши на ретязі.
Місяць став — у білому одязі,
А на шиї — зорі у кетязі.

Ми зіщулились, знишкли, знітились,
Заховались у мушлі свого самотиння,
А дерева все кидались
В наші душі цупким проростати корінням.

Але ж душі — душі із каменю,
З льоду й каменю — отже ніяк не пройняти.
Ми такі, ми сякі, ми усталені.
Ми маленькі замерзлі звірята.

Ми киряєм в завулку. На протязі.
Пухне ранок хутрястими дурами.
Місяць білий затнеться, покотиться
І подохне за сірими мурами.

14:49
15.07.04


***    Розтрачені миті, як піна, стікають із рук.
Німе і незбуте слідами бреде і голосить.
Вночі прокидаєшся. Місяць повис, як павук.
А вітер лахміттями днів твоє тіло заносить.

Як страшно, коли у кімнаті немає дверей.
Вікно одчиняється ззовні — тож, може, хтось прийде.
Сусід за стіною пульсує і тихо гуде,
Але, зрозуміло, у вас вже нічого не вийде.

Ні сексу,
ні сварки,
ні свята,
ні святості,
ні
найменшої близькості
Навіть на рівні істерик.
І він потопає у мислях, блокнотах, фігні…
Напів шизофреник і трошечки, може, холерик.

І варто так жити. І варто в щось вірити теж.
Аби тільки хтось хоч на хвильку повірив у тебе.
Курити
сміятись,
вмирати,
любитись (авжеж!)
І більше ні в чому (ні в кому!) не мати потреби.

1:15
12.01.05


Прадавнє    Воскове тане сонце, спливає слізьми у джерела.
Трави в коси вплітають прозорого місяця диск.
Ходять п’яні вночі і голосять од щастя дерева,
І у сонні озера схиляються кронами вниз.

Дим навшпиньки несе чорне небо — жертовну тарелю.
В ній лежать голоси підпоясаних смутком зірок.
Білотілий туман без одежі пливе над ріллею,
Розіп’ятий на паростках трав, як на вістрях голок.

Скоро ранок поткнеться і місяць до стайні загонить.
Я полотнище неба в досвітній росі полощу.
Носять сонце сліпі відьмаки у розверстих долонях
Крізь розірвані сіті живого дзвінкого дощу.

22:35
20.12.04


***    Повзи, зміюючи, на пузі,
Гризи од почорнілих яблук.
Висмоктуй з них озиму мудрість,
Вижовуй з них пошерхлу старість.

Аж доки стань древніш од світу,
Допий із яблук незабутність.
Ось так, плазуючи по літу,
Ти осягаєш власну сутність.

В буття упившися в напрузі,
Ковтаєш вічності нестерпність.
Отак, плазуючи на пузі,
Ти осягаєш власну мертвість.

12:35
16.10.03


Особистий апокаліпсис    Це все пройшло, минуло, зникло,
Відбyло, видихлося — ось!
Бетон тремтить одноманітно,
І в смерті — смерті не знайшлось.

Нічого власне не скінчилось —
Лише роз’їхалось по швам:
Так скло підошвами дробилось,
І не боліло підошвaм.

Тіла тіней зросли, хитнулись,
Полізли сліпо, навмання,
І вікна дико захлинулись
В крові зарізаного дня.

Крізь сітку однорідних стебел
Так сонце aдове пече.
І пада вивихнуте небо
На дно твоїх живих очей.

17:05
2.03.05

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася 13 березня 1986 року в Києві, де нині й мешкаю. Випускниця філософського факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. Сфера наукових зацікавлень – філософія мови. Працюю журналістом. Маю доньку Мар’яну.