Учасники

Автори / Анастасія Полякова / Знайома

Не розповідай мені казок, коханий. Я з нею не бачилася, але переконана у тому, що вона худорлява білявка. Так, саме білявка з великим бюстом та апетитними губами. Всі ми любимо білявок, а живемо з такими як я. Ненавиджу дівчат! А ще, я перевірила твій телефон. Наскільки давно ти почав вітати своїх колег із першим днем робочого тижня, потім із другим? Я не вітаю свого боса зі сходом сонця, хоча за ті гроші, що я отримую майже нічого не роблячи, окрім кави, я мала б дякувати йому за кожен ранок, а ще молитися, щоб цього дурня ніде не застрелили. Я секретарка, у мене найбільш б..ядська професія, а ти чомусь проводиш час з іншими. У мене такий приємний голос, що партнери мого шефа згодні були б заплатити чималі гроші за те, щоб я дарувала їм насолоду слухати його не по телефону, а лежачи в одному ліжку. Тоді усі вібрації мого голосу, так само як і вібрації мого серця, виллються назовні. А ще, знаєш, якщо ти іще раз поїдеш до неї, я зачиню двері і ти, як останній дурень, змушений будеш іти до своєї пришелепуватої матері, або до свого безвідповідального друга. До речі, про Івана. Недоречно звичайно згадувати цього ідіота у той час, коли у мене ламається родинне щастя, але як про нього не згадати. Ви з ним знаєте один одного ще зі школи, тому не дивно, що парубок був не проти увійти до нашої родини – він друг сім,ї. Правда, навіщо нашій сім,ї такі друзі я і досі не знаю. Коли були хрестини нашого малюка цей, так званий хрещений батько, прийшов до церкви в такому стані, що у більшості склалося враження, що високий, підтягнутий,спортивний та надмірно героїчний молодий чоловік - навіжений. І я змушена була це терпіти. Терпіти Івана, тебе, твою матір і навіть, ти будеш сміятися, але це так, твого папугу. Матір подарувала тобі його на закінчення інституту. Вона вже тоді була дуже сильно не здорова, але жоден лікар, окрім психіатра, не міг поставити їй правильний діагноз. Навіщо двадцятитрьохрічному хлопцеві папуга?! Не знаю як на це відреагував ти, а Іван якось відкрив мені таємницю, що він подивився на це філософськи, адже папуга – це птах, а отже твоя матір подарувала тобі птаха вдачі. І мабуть він таки мав рацію, бо вже через рік потому ти зустрів мене. Не знаю, як ти ставишся до нашої зустрічі, але чомусь мені здається, що не настільки серйозно як я. Отак і почалося кохання, якого не було. Його не було з самого початку, ну яке кохання може бути в маршрутці, що прямує з центру міста в один з найбільш заселених спальних кварталів. У ту ніч ми обоє спали. Кожен у своєму ліжку. Спали сном безсоромних малюків. Я вкрала у тебе погляд, а ти врятував мою запальничку, що випала з кишені. Соромно почервонівши, адже така молода жінка не повинна курити, це жахливо, я подякувала тобі і сказала, що це не моя, бо я не палю. Тоді ми розпочали розмову. Коло наших тем сягало від шкоди куріння до ганебності соціально – політичного становища жителів країн південної Африки. А наступного дня ми зустрілися, але метою нашої зустрічі вже було щось інше. Щось, що тягло один до одного чужих людей, з,єднуючи їх єдиною метою, вони повинні були стати кимось один одному. І я стала твоєю дружиною.

І що тепер я отримую за це?! Розповіді про якусь дівчину, що лише твоя знайома. Я не вірю в знайомих, не вірю в маленьких дівчат, яких підвозять дорослі та розумні чоловіки, що не лише на уроках з біології чули про дідуся Фройда, і так само я не вірю у дружбу між чоловіком і жінкою. Єдиний мій друг – Микола, ще з інституту, і ти ніколи не почнеш ревнувати мене до нього, бо таке почуття як ревнощі пронесли повз тебе, ще тоді коли у далекому золотому дитинстві роздавали почуття, складаючи їх на срібній тарілочці. Тобі дісталися такі, як чесність перед собою, гордість, самоповага, справжня чоловіча доброта, гідність, пошана до старших та відверта подяка. Подяка ця найчастіше спрямована на жінок. Ти дякуєш їм за все: за те, що вони народили тебе, за те, що пестили, а тепер іще й за те, що продовжують дарувати тобі впевненість у тому, що тобі є за що себе кохати. Кожна з нас дарує тобі розуміння того, що ти кращий. Цікаво, вона так само як і я щиро вірить у те, що ти незамінний?! Варто мабуть таки пояснити дівчинці, що знає тебе набагато менше від мене і тому, ще не відчула наскільки поганим ти можеш бути, але я більше ніж впевнена у тому, що вона вже пишається своїми знаннями щодо того яким неймовірно ніжним, доброзичливим, люблячим та турботливим може бути дорослий чоловік. Я не дам цій мерзотниці до кінця продегустувати ні перше ні друге, бо ти мій. Тільки мій.

А я вкотре прокидаюся сама і це не дивно, адже засинаю я теж наодинці. Мабуть, твої знайомі забрали у тебе згадку про те, що ти, не дивлячись на заяву у загсі, все ще продовжуєш бути моїм чоловіком. Навіщо мені такий чоловік? Але все, що я могла зробити, я вже зробила. Я не тримаю тебе. Ця маленька дівчинка, ця паскудна дитина, ця твоя тимчасова знайома, ніколи навіть не телефонує нам додому, чому, невже вона боїться натрапити на мене. Скажи своїй шльондрі, нехай не переживає, я ніколи не ображу людину, якій так не пощастило з коханим. Чому вона надсилає повідомлення на твій мобільний, три години поспіль розмовляє з тобою, при цьому ти стоїш на холодній підлозі балкона, міцно притисши слухавку до вуха, аби я тільки не почула жодного з тих солодко-медово-густо-смачних слів, якими вона розповідає тобі про кохання. Відкрий очі, хлопчику мій! У житті кожного з нас рано чи пізно з,являється людина у яку ми закохуємося, але це ж не говорить про те, що ми повинні одразу кидати родину. Звичайно, зараз я вже не така приваблива, як вона. Я не така молода, не така струнка і вправна, але й ти, пробач звичайно, теж вже 10 років як не красень. Що вона знайшла в тобі, мабуть, гаманець? Він набитий моїми грошима і моїми папірцями на яких я щонеділі пишу тобі список необхідних продуктів, які ти повинен будь-що принести мені з магазину. Невже вона робить це разом з тобою. Невже у той час, коли мене немає поряд вона ходить за руку з тобою по великих просторих рядах супермаркету, вибирає для мене гриби, ковбасу і паштет нашій кішці. О, Боже, який жах. Хлопчику мій, дитятко моє, напевне нам варто бігти навпростець, аби тільки швидше втекти від твого батька, не тому що він нас зрадив, а тому, що я дуже боюся що цей негідник вирішить повернутися в нашу з тобою, мій маленький, родину і продовжуватиме свої побрехеньки. Це мені не потрібно, бо я більше не буду вірити жодному його слову, у його словах не має ні правди, ні навіть натяка на неї, тільки пусті і нікому не потрібні вибачення. Мені немає жодного приводу вибачати тебе, я не ображаюся на дурнів.

Мабуть я з,їхала з глузду. Мені вперше в моєму не короткому житті хочеться випити спиртного і чомусь якомога міцнішого. І до того ж самій. У тиші квартири по якій ще вчора ти розкидував свої речі, ходив туди – сюди, розмовляючи по телефону, або обдумуючи новий проект. І все це дістанеться їй – бідолашна дівчинка.

Вчора я вперше надягла дуже коротку спідницю і яскраво підвела губи, я була напрочуд вульгарною. У такому вигляді в мене вистачило розуму забрати дитину з дитячого садка і відвезти до матері, я нічого їй не пояснювала, але по її погляду зрозуміла, що навіть вона вважає мене ненормальною. Сьогодні я залишила мамі дитину, на який термін я не заню. Просто залишила і все. Сашкові чотири роки, він розумний і дуже самостійний хлопчик, до того ж, моя матір, на відміну від твоєї, обожнює свого онука. Звідти я поїхала додому, але не до себе додому. Я поїхала до нього. Ти його знаєш і довіряєш йому так само як довіряв собі. Я поїхала до Миколи, бо точно знала, що він єдиний, з ким я можу плакати як скажена собака, дряпатися кігтями і мені за це нічого не буде, бо Микола настільки переконаний у моїй нормальності, наскільки я у твоїй паскудності, коханий.

Я йшла повз чергу машин, що зупинилися на світлофорі, я бігла сходами вгору поки не зупинилася біля Миколиної двері. Я витерла з обличчя зайві сльози і нап,яливши усмішку подзвонила. Мені ніхто не відкрив. Цього я вже не могла витерпіти. Це було дивно і не серйозно. Восьма година вечора і нікого немає. Не знаходячи в собі сил на те, щоб рухатися далі, або принаймні спуститися вниз, я лишилася сидіти. Холодні бетонні сходинки дарували мені надію на вічний спокій і так могло б тривати дуже довго поки я не почула як швидкими та сильними кроками хтось біжить цією самою сірою та довжелезною драбиною. Це був хлопець. Стрункий, високий, молодий парубок. Він намагався проскочити повз мене, але я мертво сиділа, не даючи йому зробити і кроку. Тоді він спитав мене чому я тут сиджу. Я сказала, що прийшла до його сусіда, Миколи Дащенка, а його немає вдома. Не знаю, що подумав хлопець про мене, але мабуть тоді мій зовнішній вигляд підказував йому, що мені все одно чи прийде його сусід, чи я так і залишуся сидіти тут. Надзвичайно кмітливий парубок запросив мене до себе випити чаю і почекати на Миколу. Мабуть тоді він вже знав, що Микола не прийде. Я, нічого не второпавши, підвелася і пішла за хлопцем у його квартиру. Двері відчинила матір – жінка років п,ятдесяти у тоненьких окулярах і з книгою в руках. Вона навіть не спитала хто я. Дивна сім,я, один приводить додому кого хоче, а інша навіть не питає кого цього разу привів до себе її син. Хлопець наказав мені роздягатися та проходити на кухню. Я, погано розуміючи дійсність, так і зробила. Він залишив мене саму сидіти і стежити доки не закипить вода в чайнику, а сам вийшов і про щось розмовляв у сусідній кімнаті. Через декілька хвилин до мене увійшла його матір, привіталася, і сказала про те, що мені не варто чекати Миколу, бо він поїхав до своєї бабусі у Калинінград і коли він приїде не відомо. Я подякувала і почала підводитися, щоб піти з цієї маленької, але дуже затишної кухні, від людей які приязно, але всеодно неохоче прийняли мене в своїй оселі. Мати сказала, щоб я обов,язково попила чаю і заспокоїлася, а вже тоді я зможу піти з цієї родини. Але замість мене пішла метір. Вже через пів години вона попрощалася з “нічною гостею” і вийшла з квартири. Ту ніч я провела з Олегом, а вранці пішла тихо і обережно, так, щоб хлопець не чув. Матір його працювала у котельній і тому все залежало від зміни у яку вона йшла. Батько, про це я дізналася тієї ж ночі, поїхав на регіональну олімпіаду з математики у інше місто, він був у журі змагання. Навіть не знаю про що вона думала, коли залишала мене наодинці зі своїм сином того вечора, але те, що я не очікувала на такий різкий поворот подій – це точно. Ніколи в житті я не могла собі навіть уявити такого.

Я – нікому не потрібна, покинута навіть власним чоловіком, за одну ніч стала найщасливішою жінкою всесвіту. Я, яка нещодавно йшла повз ланцюги машин і думала свою нещасну думу, тепер бігла сходами під,їзду, мов на крилах летіла. По щоках моїх так само швидко як і я бігли сльози. Я була вільною від думок, моя совість жодним словом не видала себе, у моїй душі не було ні смутку, ні болю, ні розчарування. І навіть у тому разі, якщо я бачила цього хлопця впереше і в останнє я ніколи не забуду його очі, руки, сором,язливий погляд з-під високого чола. Він був першим чоловіком, який вважав мене королевою. Він був першим чоловіком, який у одну ніч положив на мої долоні все життя, що було до нього, а потім одним міцним струменем повітря здмухнув його, наділивши мої нові дні сенсом. Я забула свого чоловіка, зрадливі поцілунки перед тим як він йшов до своєї знайомої, жеманні посмішки і дитячі забавки двох дорослих людей, що близько шести років жили разом і він таки не витримав, він зламався першим. Він пішов у нікуди, наврядчи він продовжував зустрічі з тією дівчинкою, навіть, ні, він напевне цього не робив. Він лишився сам і ця подія вразила його своєю неперевершеною свободою. Ми обоє тепер були вільними від зобов,язань та переконань. Ми просто знайомі люди, що прожили шість років разом, - який жах.

Я була вже не молодою дурепою, що до божевілля закохалася. І я, така вродлива і така спокійна випромінювала щастя, бо моє життя тепер стало іншим, у ньому з,явився двадцятирічний хлопець, що притискав мене своїми сильними руками міцніше, аби я тільки не втекла. А вранці я таки втекла, щоб повернутися.

Ми зустрічалися навіть там, де здавалося люди не могли навіть пройти пішки. Ми очікували один на одного близько трьох годин, більше часу жоден з нас витримати не міг. Ми обоє були дітьми. Я забула про все. Я, зазвичай така хороша матір і така вправна господиня, не прибирала нічого окрім спальні. А ще за увесь тиждень я жодного разу не поїхала до дитини, тепер я розмовляла з ним телефоном. Олег не питав мене чому я опинилася того вечора сама у Миколи, який до того ж вже тиждень як поїхав з міста. Олег не намагався зробити так, щоб я розкрила йому всі таємниці свого приватного життя, все що йому було потрібно – я. Він обожнював мої руки. Він цілував мої долоні і проводив м,якими подушечками своїх широких та міцних пальців по моїх нігтях. Він обіймав мої плечі, ніби стискаючи маленьку дівчинку у сильних обіймах дорослого хлопця. Він був дійсно дуже дорослим. Лише 46 розмір ноги чого коштував. Високий, міцний, надзвичайно привабливий брюнет, що з 10 років займається баскетболом, привертав увагу дівчат, коли ми йшли з ним вулицею. Кожна з них хотіла б бути на моєму місті, але вони залишалися на своїх місцях, а я продовжувала розважати свою безсоромну душу. Я ходила до церкви як на роботу. Я стояла перед образами і раділа тому що відбувається. Я жодного дня не розкаювалася у зробленому, бо я продовжувала робити те саме, я продовжувала бути коханою жінкою маленького хлопця.

Мене абсолютно не цікавив мій чоловік, я згадувала його лише тоді, коли їхала до сина. Мій чоловік почав згадувати мене частіше – він телефонував додому, питав як Сашко, просив дозволу побачитися з ним. Я розмовляла зі своїм “коханим чоловіком” надзвичайно спокійно і врівноважено, на моїй кухні готував вечерю Олег. Він чекав мене з роботи і приходив до мене додому, відкриваючи двері власним ключем. Він був господарем. Цей маленький хлопчик був господарем у великій квартирі, придбаній на гроші мого чоловіка, що вже більше не з,являвся тут. Формально ми були одружені, але це залишалося лише питанням часу, яке турбувало мене менше за все. Я продовжувала насолоджуватися єдністю з парубком, якого обожнювала. І це таки було щастя.

Години летіли птахами з півдня, години скрежетали кригою на воді, години стікали водою по асфальту. Години, які я більше не рахувала. Цікаво де я забула свого годинника? Ми проводили разом стільки часу, скільки я ніколи не наважувалася подарувати своєму чоловікові, вважаючи, що він того не вартий. Я згадувала його дуже рідко. Одного разу я навіть пройшла повз нього у супермаркеті, привіталася і пройшла. І жодна іскра у моєму серці не запалала, і жодне око на мене не дивилася, бо він більше мене не цікавив, мене необходило навіть де він живе усі ці півроку які я насолоджуюся життям. Чи думала я колись, що так прекрасно бути закоханою і дуже коханою?! Я дякувала Миколі за те, що його не було вдома у той день, коли я, як сполохана життям дурепа, сиділа і чекала на нього, доречі до Миколи мене більше не тягнуло і я навіть після його повернення додому, до нього не пішла. Я була щасливою і нещасною водночас. Через півроку нашого шаленого кохання я зрозуміла, що рано чи пізно наші з Олегом стосунки мають добігти кінця. Я сиділа мовчки у великій кімнаті власної квартири, роздивляючись візерунки на підлозі. Цікаво, який би лінолеум я обрала зараз, але те що не цей – це точно?! Взагалі у кого вистачило розуму і смаку придбати лінолеум з таким ідіотським малюнком?! Мої думки спливали, чіпляючись одна заодну і губилися. Мої думки, іще вчора такі непереможно сильні і переконливі тепер здавалися слабкими і нетривалими, це були думки дорослої жінки, вперше за ці шість місяців щастя я подумала саме так, як це мала зробити доросла жінка ще пів роки тому. Я не боялася того, що він мене покине, бо знала, тепер знала, що рано чи пізно це має трапитися, це нормально. Я зможу без нього, але то вже буде зовсім інше життя і одного разу я в цьому переконалася.

Олег поїхав на збори зі своєю командою. Я не прийшла його проводжати, хоча його друзі – баскетболісти добре мене знали і не були б здивовані нашим ніжним прощальним поцілункам, але я таки не пішла. Збори мали тривати два тижні, це дуже значний час і я знала, що сумуватиму, але навіть не здогадувалася, що настільки. Я йшла на роботу як на свято, бо сидіти самій вдома було несила. Я забрала в мами Сашка, але навіть мій син не зміг врятивати мене від самотності, у мене навіть склалося враження, яке налякало мене, я не відчувала ніжності до свого сина. Я просто знала, що він мій син і все. Я плакала від сорому, я погана матір і розбещена жінка. Цікаво, якби мій чоловік дізнався про те, що я майже живу з двадцятирічним хлопцем щоб він сказав мені на це? Мій чоловік дізнався пізніше і свою думку він висловив мені теж пізніше, а от матір Олега передала через Миколу, що хотіла б зі мною побачитися і залишила номер телефону. Я була вражена тактовністю цієї жінки, але так і не зателефонувала їй. Я прийшла до них додому. “Галина Василівна буде пізніше, сказав мені чоловік, -але ви можете її почекати, вона вже скоро прийде, ви мабуть Ірина?.” “Я мабуть Ірина”, - кружляло в мене в голові, та сама все ще одружена жінка, що звабила вашого сина. У голос я сказала лише те, що я і є Ірина. Чоловік зробив жест рукою, щоб я проходила. Я зняла взуття і нарешті зрозуміла, що цей напрочуд урівноважений чоловік не збирається говорити зі мною, розповідати мені про те, куди мені йти і хто я така. Він провів мене на кухню і сів за стіл навпроти мене. Я була налякана до сліз, краще б він кричав на мене.

-Ви хочете чаю, - розпочав розмову Віктор Володимирович.

- Ні, дякую, соромязливо потупивши погляд відповіла я.

- Дивно, а я хочу, зараз такий холод, хоча зима відступає, Олег телефонував вам, він скоро повернеться?

Я не була вражена, я навіть здивована не була, я могла припустити, що мене битимуть, лаятимуть і ображатимуть, а ми сиділи в кухні, чекали на Галину Василівну і ділилися думками щодо того як там Олег. Він був усього лише за 600 кілометрів від нас, а здавалося, що він дуже далеко.

Віктор Володимирович приблизно такого віку як і його дружина, цей висновок я зробила для себе майже одразу. Окрім Олега в них була ще дочка Олена, в якої з Олежкою 5 років різниці, вона молодша від нього. У кожного з цього подружжя шлюб не перший. Олег розповідав мені про свого старшого брата, батькового сина, що дуже рідко приходив до батька і майже ніколи не спілкувався зі своїми братом та сестрою. У матері в першому шлюбі дітей не було, тому Олега вона пестила і обожнювала. Він - пізня дитина і вона, вже будучи не молодою жінкою, не могла стерпіти того, що я ламаю життя її синові. Я все чудово розуміла, але нічого зробити не могла, сказати я теж нічого не могла, бо не знаходила жодного слова, яке б могло виправдати мої вчинки.

Галина Василівна прийшла приблизно через півгодини. До цього часу я вже знала про те, що вона довго готувалася до цієї розмови, і до того ж, Віктор Володимирович попередив мене про те, що вони у будь якому разі не схвалюють моїх відносин з Олегом. Батько Олега був викладачем математики у тому ВУЗі де навчався його син, але на іншій кафедрі. Я здогадувался, що йому набридло постійно прикривати сина перед деканом, адже в інституті Олег з,являвся вкрай рідко, бо він окрім постійних тренувать ще й працював вдень в одному з магазинів мобільного зв,язку. Я не ревнувала Олега ні до кого, бо знала, що він кохає тільки мене і не має на світі жінки, яка б була потрібна йому більше. Його матір так само не виказувала дійсних емоцій як і батько, спочатку не виказувала. Потім ця бідолашна жінка плакала і мені було соромно перед нею. Соромно за те, що я нічого не можу обіцяти цим людям окрім того, що я не покину Олега. Батько аргументував необхідність нашого розриву з їх сином тим, що він повинен навчатися, а не заробляти гроші для моїх потреб. Я відповіла, що теж вважаю, що хлопцю потрібно ходити в інститут, але кожен за нас знав Олега, його рідкісна впертість наврядчи могла дозволити Олегові відмовитися від власного рішення. Він намагався бути дорослим і щиро вірив, що заробляє гроші на які ми живемо, я його не розчаровувала. Він залишався зі мною не кожну ніч, а лише тоді, коли матір йшла у нічну зміну на роботу, але вона все знала, розуміла і намагалася пояснити мені. Вона пила сердечні краплі. Я сиділа навпроти неї і пила чай, я була безсердечною, але серце моє боліло. Ми ні про що не домовилися, я лише сказала, що намагатимуся вплинути на Олега, щоб він частіше відвідував інститут і ретельніше навчався. Я вийшла з квартири і пішла до церкви, яка розташовувалася поблизу. Було ще не пізно, вихідний день, дома мене ніхто не чекав, бо Сашко знову поїхав до бабусі. Моя матір живе у тридцяти кілометрах від міста. Інколи люди витрачають більше часу на те, щоб доїхати з дому до роботи, тому у мене немає жодних проблем з тим, щоб при необхідності відвозити сина до неї. Моя матір нічого не знає, вона й досі думає, що я продовжую вбиватися за своїм чоловіком і радить мені більше часу проводити з малим. Я так і роблю більше часу провожу з малим – з моїм дорогим малим великим хлопцем Олегом.

Олег повернувся через п,ять днів, точніше він приїхав до мене на вихідні. Саме до мене, а не додому. Звідти він рідко телефонував батькам, мотивуючи це тим, що телефонувати з Росії дорого. А от приїхати дешево. Я була щаслива, бо я не здогадувалася про те, що він приїде і ці вихідні ми проведемо разом, нехай у моєму житті буде більше сюрпризів. Я прокунулася суботнім ранком, Сашко ще спав, на вихідні я його забрала, і попленталася на кухню. Хотілося їсти, пити, спати і застрелитися. Мені було сумно і ніяково, минув майже тиждень після нашої розмови з його батьками, але я все продовжувала і продовжувала її у своїх думках, не знаходячи сил обірвати цю нескінченну розмову. А вона таки дійсно була нескінченною, бо я і гадки не мала як її можна закінчити, або навіть тимчасово обірвати. І не обірвала наших відносин, бо несила була уявити своє життя без Олега. Я не хотіла знову бути нічиєю дружиною. У моїх думках не вистачало місця спогадам з мого минулого, увесь мій мозок думав тільки про нього. Я познайомила Сашка з Олегом і вперше плакала при Олегові. Вони разом ходили у магазин, моя п,ятирічна дитина і мій повнолітній коханець. Це було аморально і вкрай жахливо, але це все одно було зі мною. Я страшена егоїстка, тому що тепер могла дозволити собі нормально реагувати на те, що повісила мого сина на Олега. Він забирав його з дитячого садка і інколи брав з собою на ранкові тренування, що тривали не більше години, а потім вони йшли у садок. Сашко його обожнював і коли Олег не приходив до нас - дуже засмучувався, бо звик до нього, як до рідного. Що я накоїла? Кожного вечора ставила собі це питання і жодного разу не відповіла на нього, а продовжувала насолоджуватися життям закоханої і безмірно коханої жінки.

Одного вечора, коли я набирала на комп,ютері дипломну роботу парубкові, якому була дуже вдячна за надану мені можливість підзаробити грошей, у дверях повернувся ключ. Я не вставла,бо знала, що це Олег із Сашком повернулися з тренування, але помилилася. У квартиру влетів мій колишній чоловік. Він голосно вигукував не дуже улесливі епітети, що мали відношення до мене. Він називав мене такими брудними словами на які я саме і заслуговувала. Він мав рацію. Сашко розповів йому про Олега. Розповів, що Олег дуже хороший, що він дарує мамі квіти і вчить його грати в баскетбол, а також, що він живе з нами. Цього мій чоловік вже не витримав. Він, завжди такий шляхетно-спокійний і нестримно стриманий тепер поводив себе як старий єврей на одеському привозі. Він метушився і чіплявся до мене, часом мені навіть здавалося, що якщо я промовлю хоч слово в надії на своє виправдання, він мене вб,є. Він мене не вбив і навіть не ушкодив, бо я стояла і мовчала, не від сорому і неочікуваності ситуації – вона вже давно мала статися і от нарешті сталася, я мовчала, бо знала ступінь неправильності своїх дій, мені не хотілося говорити, і чути це мені теж не хотілося, але я чула. Як не відверталася моя увага, як я не намагалася бути байдужою, я чула кожне його слова і воно бейсбольною дубиною вдаряло по моїй голові поки нарешті не розкололо. Тепер їх було дві. І кожна з половинок кричала, але одна прагнула лишити все як є, а інша взагалі сумнівалася у тому, що життя має якийсь сенс. Мабуть ні, життя не має сенсу, але воно має зміст. Зміст мого життя було розділено на параграфи, як і будь який зміст: параграф, багатокрапка, сторінка. Сторінки моїх днів були варті того, щоб бути надрукованими і я стверджувала це як істину. І ця істина коштувала мені квартири. Мій чоловік почав діяти через суд. Я позбавилася болю і жаху, а разом з ними і великої трикімнатної квартири у хорошому районі. Замість неї у мене з,явилася двокімнатна з невеличкою кухнею і великими вікнами. Тепер мені здавалося, що через ці вікна видно ввесь бруд моєї нової охайної квартири, бруд мого життя.

Я більше не була одруженою, а отже мене ніщо вже не мало розчарувати. Тепер мене можна було тільки вбити і найкращий спосіб вбити мене – розлучити з Олегом. Мене не хотіли вбивати і я продовжувала жити. Сашкові було 7 років, Олегові двадцять три. А мені…набагато більше. Олегова матір - надзвичайна жінка, вона більше не зверталася до мене з проханнями залишити її сина,бо бачила, що він щасливий. Я була захоплена цією родиною. Вони обожнювали мого сина і не погано ставилися до мене. У мого колишнього вже народилася дочка, але поки що зі своєю, так званою знайомою, він не одружився. Навіть не знаю де вони живуть, але в нашій з ним спільній квартирі тепер мешкають інші люди. Я стала настільки безсоромною, що охоче ходила до Олегових батьків у гості на вихідні. Олег вже давно прагнув познайомитися з моєю матір,ю, але я не могла цього дозволити. Мій коханий хлопчик зробив це без мого дозволу. Влітку вони за Сашком поїхали до бабусі. Чудово, після цього заспокоїти мою матір я змогла лише через три дні, але ненадовго. Вона кричала не своїм голосом про те, що виростила жінку, яка несповна розуму, як можна зустрічатися з цим хлопцем. Тепер вона вже була не права. У Олега в його двадцять три роки були дуже дорослі погляди на життя і можливість заробляти чималі гроші постійними змаганнями. Він добре заробляв і майже не навчався, пощастило, що батько і декан могли вирішити всі його проблеми, а іще, він абсолютно не задивлявся на дівчат його віку, не знаю чому, мабуть, тоді він дуже кохав мене. Але я помилялася.

Олег почав пізніше приходити з роботи, мотивуючи це необхідністю використати можливість заробити гроші. Я розуміла його, але виявилося, що я його не розуміла. У Олега з,явилася інша. Рано чи пізно це мало статися, але я й не здогадувался, що це станеться зараз. Ми три роки були поряд, ні, ми були разом, щасливі і закохані. І що тепер, як я буду без нього. Навіть на роботі мої думки в,яло пленталися до тієї самої теми, я ні про що його не питала, він нічого не розповідав, але я бачила їх на свої очі. Звичайна дівчинка його віку, невже він мене більше не кохає? Я не могла повірити у це і не могла спитати у нього, бо попри все боялася почути правду. Я поїхала до його матері, можливо, вона щось знає. Ми довго говорили про Олега, але жодного натяка на те, що вона щось знає не було, принаймні, мені так здавалося. Щоб переконатися я все ж таки спитала:

-Галино Василавно, мені здається у Олега з,явилася дівчинка, принаймі, я бачила його з якоюсь красунею, коли їхала з роботи, вони йшли вулицею?

-Іра, не кажи дурниць. Я ж тобі одразу говорила, що жити з молодим хлопцем важко, ти знаєш, що ні я не мій чоловік не схвалюють вашого сумісного життя, але він щасливий з тобою і цього не можна не визнати.

Я заспокоїлася, але не на довго.Наступним ударом став її телевонний дзвінок. Вона зателефонувала додому, вперше Олегові зателефонувала дівчина до нас додому, зазвичай дзвонили хлопці з команди, що добре мене знали і неодноразово заходили до нас у гості, тому завжди намагалися поговорити зі мною, дізнатися як справи. А тут таке: «Олега можна?»

Олега вдома не було, але цей дзвінок був не для Олега, він був адресований мені, якщо б дівчинці хотілося знайти Олега вона б зателефонувала йому на мобільний. Мене трусило, я не могла попасти навіть по клавішах клавіатури, а сліз не було, я не плакала. Олег прийшов близько одинадцятої. Я переказхала йому, що його розшукувала дівчинка, що вечеря вже три години стоїть у духовці і що я лягаю спати. Він нічого не відповів. Гра в мовчанку продовжувалася два місяці, а потім він заговорив. Заговорив по телефону. Він подзвонив мені і сказв:

-Іра, я перевіз свої речі до батьків, а ключі віддав Сашкові. Пробач мені, будь ласка.

Моїх сліз не бачили тільтки сліпі, я ревіла неначе божевільна, а ще я метушилася по кабінету. До кінця робочого дня залишалися дві години. Ці дві години були найважчими у моєму житті. Я не хотіла додому, але потрібно було їхати до сина. Сашко вже зробив домашнє завданні я грався на комп,ютері. Я спитала у нього, чи давно він один. Сашко відповів, що Олег пішов хвилин п,ятнадцять тому. Мій хлопчик, він не покинув Сашка, доки я не повернулася з роботи. Мій Олег.

Увечері я зателефонувала його батькам. Він не став зі мною розмовляти, мені було нічого сказати його матері і я поклала слухавку. Ніч минала приблизно тиждень. Одна страшена ніч. За ці три роки я жодного раз не відчула, що можу залишитися сама, але я не боялася бути сама, я більше за все не хотіла бути без нього. Олег не телефонував мені близько двох тижнів, я схудла, стала схожою на мумію і теж не наважувалася зателефонувати йому, бо щиро бажала щастя хлопцеві, ненавиділа, і водночас бажала щастя. Це, мабуть, і зветься справжнім коханням. Сашко сумував разом зі мною, він скучив за Олегом. Минув місяць, на мене було сумно і страшно дивитися, так погано я не виглядала ще ніколи. Я більше не возила дитину до матері, тепер він став зовсім самостійним дорослим хлопцем. Я поверталася додому, Сашко йшов на англійську, забирала його звідти і ми разом ішли у нашу порожню і непривітну квартиру. Я жодного разу не бачила Олега, і не хотіла його бачити, щоб не роздирати рану, що продовжувала кровоточити.

Мене не цікавили чоловіки. Мене взагалі мало що цікавило тепер, я повністю занурилася у життя мого сина і мені це подобалося. Одного разу я таки не втрималася і зателефонувала його матері. Олега вдома не було. Не знаю, чому я зробила цей дзвінок. Жінка не хотіла зі мною розмовляти і я не тільки чула це, але й вічувала дуже сильно. Я спитала у неї, як в Олега справи і вона закричала не своїм голосом.Я нічого не могла вдіяти, щоб заспокоїти її і нічого не змогла зрозуміти. У суботу я приїхала до неї додому. Олега не було, але його кросівки стояли. Я була щаслива, отже, він і досі живе у батьків. Матір Олега не зраділа, побачивши мене, а от батько посміхнувся так, неначе я дійсно зробила їх щасливими своєю присутністю. Галина Василівна була сувора і називала мене на "Ви".

-Іра, навіщо Ви прийшли?

-Я давно у вас не було, купила торт, думала попити чай разом з вами, адже ми з вашим сином три роки прожили разом, а це, погодьтеся немало.

Вона заплакала і я не могла і не наважувалася її зупинити.

- Отже, ти нічого не знаєш, - вона перейшла на ти, -дерез два тижні Олег одружується з Машею.

Хто така Маша я й гадки не мала, але мабуть це й була та дівчина, яку я бачила з ним. Не дивно, Олег дуже дорослий хлопець незважаючи на свій вік. Я не ображалася на ньго, я любила його, дуже.

Галина Василівна знову плакала, не знаю, чи то Маша їй не довподоби, чи просто справа в іншому.

- Іро, - ледь чутно промовила вона,- Маша вагітна і тому Олег одружується з нею, розумієш, мій хлопчик змушений жити з цією дівчиною лише тому що дурень.

Сльози залили моє обличчя. Я все розуміла. Тепер як ніколи я розуміла Олега. Дівчинка Маша мабуть радіє – розумний, вродливий, добре заробляє і такий молодий.

Два тижні я прожила неначе перед власним похороном. Тієї суботи коли вони повинні були одружитися я поїхала до своєї матері. Я плакала, розповідала мамі, і знову плакала. Вона була жорстокою як ніколи, вона була відчайдушно жорстокою і мабуть тому продовжувала нагадувати мені про попередження.

- Я попереджала тебе, - вкотре наголосила матір, - рано чи пізно він тебе кине. Це сталося. Іра, ти доросла жінка, у тебе є дитина і робота. Працюй і виховуй Сашка. Більше, ніж йому, ти не потрібна жодному чоловікові на цій планеті.

Була неділя. Я прокинулася. У домі пахло печеними млинцями,мама балувала нас із Сашком. Незважаючи ні на що вона теж хотіла хоч щось зробити для мене, хоч щось, що могло б вивести мене з цієї постійної і дуже тривалої депресії. Я пішла на кухню, тепло, сонячно і , здавалося б, осінь завжди буде теплою. Я привіталася з мамою, випила чаю і пішла у ванну.

Я чистила зуби, а думки мої були там, де ще вчора мій Олег у весільному костюмі стояв поряд з нею, з дівчинкою, що народить йому дитину. Я заздрила їм і не тримала зла на Олега. Виходячи з ванної мені знову здалося, що я чую його голос. Мені не здалося – це дійсно був він. Вони з моєю матір,ю сиділи на кухні і розмовляли. Перед Олегом стояла тарілка з млинцями, сметана та чашка, у яку моя матір наливала чай. Я направилася до кухні, Олег повернув голову, подивився на мене, потім підвівся і я кинулася в його обійми. Я не просто плакала, - я вила, неначе міліцейська сирена. Олег обіймав мене своїми дужими великими руками.Я крізь шмигання носом сказала йому, що він прийшов для того,щоб знущатися з мене. Олег говорив, що окрім мене йому ніхто не потрібен, що він кохає тільки мене і за ці два з половиною місяці розлуки він зрозумів все те, чого не зрозумів за три роки спільного життя. Ми сіли їсти втрьох- я, моя мама і Олег. Мама нічого не говорила. Вона наливала чай, пригощала нас млинцями, а потім пішла у кімнату, нібито дивитися телевізор. Те, що говорив мені Олег мріє почути кожна жінка. Він сказав, що більше ніколи від мене не піде. Я не наважувалася спитати його про весілля, але він сам розповів мені, що за декілька днів до “щасливої дати” прийшов справжній батько дитини. Маша, як я зрозуміла просто вирішила ощасливити свою дитину таким хорошим батьком,як Олег. “Я був щасливий коли цей хлопець назвав мене подонком і сказав, що це він батько дитини, що це саме йому Машка вирішила помститися. Я був готовий обіймати і цілувати його. Сама розумієш, я б не кинув жінку, яка від мене завагітніла, але коли виявилося, що все не так, я готовий був летіти на крилах. Я нічого не сказав, мовчки вийшов і більше я цих опудал не бачив. Машку я не любив, але я у неї закохався, маю визнати. Іро, я не приходив до тебе, бо розумів, що ти можеш мені не пробачити. Іро, вибач мені, якщо можеш, будь ласка”.

Я була щасливою. Я знову була найщасливішою жінкою планети. Коли прокинувся Сашко ми втрьох поїхали додому, а через рік я народила Олегові дитину.

Додав Стихия 17 січня 2008

Про автора

Хіба кого зацікавить звичайна дівчина? Ні, може кого і зацікавить, тож вибачаюся перед тими, кого таки зацікавить, але одразу вважаю належним попередити, мої вірші навряд чи зацікавлять людей, що не мають жодного відношення до літератури.