Автори / Марія Колесникова / Емансіпація
Карі очі забрали до себе і не відпускали. І не можна було боротися, бо сили пішли а залишилася лише жага помсти і страх перед цим полоном.
Помста вимагала заманити карі очі в ту саму пастку, щоб Марс і Венера помінялись місцями, щоб той хто полонить став полоненим, а страх відчував невдачу і вимагав безкінечних перевірок цього плану.
Вони не знайшли консенсусу…
Там, на запиленому горищі цю сутичку виграла цікавість і любов. Тишу поцілунків роздерли тонкі, але невмілі пальці, що начебто намагалися зіграти прелюдію і фугу там, де шкіра стає занадто чутливою і може витримати лише ноктюрн Шопена… Не більше… Покищо не більше…
Інші очі ще з перших нот огорнулися в туман відображуючи несумісну суміш зацікавленості і байдужості. Так треба було… Такий був етикет. А дихання побоюючись злякати і без того невмілу гру заховалося далеко в груди, які нещодавно отримали бажану свободу і тепер могли переховувати в собі хоч увесь світ.
Гра тривала… Цнота безсила проти музики, що креслить комплекси й уподобання на психіці полоненої. Вона ще не знає, що музика залишить опіки, які інша музика вже не залікує. Весняність надій цього разу ставала в нагоді, бо горище було замкнене і захриплий подих останнього акорду все ж таки змінився довгою паузою німого поцілунку.
| Потрібно опір… Але і це затвердів в сталевим. душа, що мечами, з вітряками… |
було він був заважало… безкінечних Заважала хаотично списами, Навіщо?… | будь-що відчайдушно Заважав блуканнях його і налякано ножами. |
зламати ніжний, одяг, що і став озброєна махала Вона билася |
| Ця фортеця… випадковою. за стінами, дівчина, що в невдало і не вірила, що вуличний стати лицарем… а тепер він спис і б’є їм по воротам її |
Вона не була Там, за воротами, за баштами жила дитинстві так глузувала з нього простий хлопчик може Вона сміялася, тримає в руках розхитаним фортеці. |
| Дівчина налякано розуміє, але навколо Вони сміються і малому бешкетнику. наскільки же він А лицар б’є списом у не хоче пропускати Дівчина налякано зламати опір… павутинки і вона Ворота відкрито!!! розкрилися, що Впали як раз поряд тоді, коли він злякано… Вона |
дивиться на це занадто багато людей. збираються згодом Вони ж знають його з наполегливий? ворота. Молода деревина спис… З неї капає сок, дихає, він спітнів… Нерви не витримують. кидається до воріт. Ворота лежать на землі… вдарилися об стіни і із дівчиною, яка вдарив востаннє… взагалі більше не дихає… |
зсередини. Вона все Натовп на площі… відчинити ворота тому дитинства. Цікаво, потроху ламається, але а може кров… Ще раз! .. Спис, ворота, Нерви тонкі мов Він — востаннє б’є… Вони так широко впали на землю… кинулася до воріт як раз Вона більше не дихає Її опір було зламано… |
МИЛИЙ… …
Спочатку було Слово… І Слово було: «Люблю…». І Слово — було світлом. І світло тоді не протистояло темряві. Вони були єдині.
І були долоні. Вони навіть не торкалися тіла, але скалічена душа вже повірила в можливість чудесного зцілення і поховавши свої страшні недоліки кульгала назустріч долоням, які навіть не торкалися тіла…
А потім з’явився Бог і сказав Слово. Слово стало енергією і почало створювати Світ. Спершу воно створило губи. Червоні, подразнені, змучені губи і навчило їх шепотіти. І губи повторили те Слово, що сказав Бог. І було світло і була темрява… Вони були єдині. Ніч перша…
Вдуге воно створило Тіло й Розум. Напевно, якби Слово створило лише Розум, або лише Тіло — історія людства склалася б більш вдало, але воно створило їх одночасно… Тіло — було начебто гріхом, а Розум вважав себе вершиною творіння й на цих правах створив цноту, вбив відвертість, придумав принципи. Він бавив Тіло обіцянками: «потім», «буде», «не зараз»., але Тіло не слухалося і вирвалося з полону й почало створювати власний світ. Разом із Богом, а може й без Нього… І було світло і була темрява… Ніч друга…
Ніч… І начебто був вітер Надії, а може — лише сигаретний подих осіні… І Слово створило втретє… Біль — невдале, але таке потрібне творіння. І він огорнув… І з нього народилася сповідь. Долоні, що навіть не торкалися тіла взяли цю сповідь, й віднесли до Бога. І Бог прийняв цю сповідь, і простив… І було світло і була темрява… Ніч третя…
А потім було створено пальці…. Пальці вміли ліпити. Вони виліпили образ й Бог, вбачаючи в образі свою подобу створив Людину… Вона була невмілою, слабкою і прекрасною… Вона дивилася в очі Богові, посміхалася, цілувала його вуста і боялася… Вона торкалася його обличчя й одразу, вибачаючись за цю безтактність, починала плакати… Бог злякався, але не дав Людині зрозуміти це… Бо він був майже Всемогутній і то було його творіння. І було світло і була темрява… Ніч четверта…
П’ята ніч раптом сповнилася ніжності. Бог перестав боятися і змилувався… Він пестив, цілував, бавив Людину. Він розказав їй про те, що вона рівна з ним й може собі дозволити все, що завгодно. І вона дозволила… І тоді Бог увіїшов в її душу, і дозволив собі стати Дияволом і спокусити, і дозволив собі плакати як грішник і просити пробачення в Небес, і дозволив собі бути жертвою і вмерти… Саме тоді він покохав Людину понад усе, бо він створив її, бо він був перед нею Дияволом, грішником, жертвою… Бо він сказав те Слово, а Слово було: «Люблю…» І було світло і була темрява… Ніч п’ята…
І було Тепло, бо була Весна. І Людина вже знайшла те дерево, і те яблуко, що ще тільки розцвіло на дереві квіткою, але згодом
Востаннє Слово створило Церкву. Воно створило її на Землі і Бог хотів, щоб Церква була його Тілом. І Бог хотів, щоб Людина, хоч іноді приходила хочаб до Церкви і розмовляла з ним. Але яблука вже достигли і Людина зірвала… І Людину вигнали з Раю, і потрапивши на Змлю страждань Людина, перш за все, зріклася Бога, осквернила Церкву, забула Слово і ті долоні, що майже не торкалися тіла…
Бога було проклято. Дитячі голоси, що дзвеніли в його вухах Людина радісно розіп’яла на хресті. Вперше, вдруге, втретє… Та Богу було всеодно… Бо саме він створив її… Бо він був перед нею Дияволом, грішником, жертвою… Бо він покохав її понад усе… Бо саме він сказав те Слово, а Слово було: «Люблю…» І було світло і була темрява… Ніч сьома…
Кажуть, Світ створив Бог… Лише за сім днів…Саме тому в ньому стільки болю, несправедливості й жорстокості… Якби Світ створила Богиня… В ньому б все було досконально, натхненно й кохано… Я знаю… Я вірю… Я була Нею…
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Маша Колесникова — дівчина із внутрішньою міфологією. Вона вміє будувати повітряні замки, придумувати для себе випробування, долати перешкоди, що їх насправді не існує, та ще й писати про це вірші.
