Автори / Наталя Кривенко / Поезії

РОДИЧАННЯ

Обмінялися хрестиками:
з шиї на шию,
з вуст у вуста відповідь брали.
На родичання
сповзалися змії,
смакували жала.

Від привороту —
протиотрута,
по великій тиші — великий грім.
Понабігло лисиць,
налетіло трутнів —
поборсатись
у веселій грі.

І всі, кому хіть —
на всю бороду,
життя пили жадібними вустами.
Отак ми,
посеред гаму і смороду
обмінялися хрестиками —
і хрестами!


КИГИЦЯ

з живою раною уздовж крила
мені літати доля відвела

вічна я птиця
золота кигиця

вогнем охрещена на всі віки
ще й причастилася з його руки

вічна я птиця
золота кигиця

зайшлася піснею як Божий день
для мене вітер наскладав пісень

вічна я птиця
золота кигиця

січу пір’їною небесне тло
мене для цього небо вберегло

вічна я птиця
золота кигиця

зернятко кинула м’якій ріллі
щоб колосилося моїй землі

вічна я птиця
золота кигиця

від злого пристріту від ворожби
аби ж повернення аби ж аби

вічна я птиця
золота кигиця

з живою раною уздовж крила
мені літати доля відвела

вічна я птиця
золота китиця


ЧАСОПРОСТІР


Мій Простір
жадає Вогню Очисного —
спокути на серце скуте.
Мій Час
жадає Хреста Чесного —
разом чи нарізного
бути?

Мій Боже!
Обіймами розтривожив —
сліпі обидва були ми. 
Мій Кате!
Прирік у сирітстві блукати
самотніми,
злими.

Мій Простір
жадає Вогню Очисного —
одну освятити стежину.
Мій Час
жадає Хреста Чесного —
наблизити зустріч єдину.


ЩЕДРУВАННЯ

Імені твого, моя любове,
я на посміх людям не зроню.

Щедрували двоє у шовкових
плащаницях з неба і вогню.
І вели два голоси, й музики
йшли за ними:
про багатий рік
і про долю, що зведе без віку -
і глузливо розведе
навік.

— Дивна пара!
— Тут такої зроду
не співали, — чудувався дім.
Щойно ж меду винесли з господи —
лиш війнуло пилом золотим.

— Де ж вони?
— Агов!
— Нема нікого…
Що за знак? -
розсіялась пітьма,
дві зорі зійшли з долоні Бога.

Щедрували двоє —
і нема!


САМОЗАКЛЯТТЯ

Увірватись в тіла кволі -
так, щоб голос злякав власний,
щоб прокинутися — не в ролі -
у собі… у ньому…
вчасно:
передчасної — Господи! — смерті
розпашілою рукояттю.

Ми б у горі були вперті,
ми б у щасті були кляті,
і не знати в чиїх обіймах -
як вовки — відгризали б лапи,
бездоріжжя вкривали б крийма
опівнічники -
люди-вампи.

І нехай би —
суддя вогненний
і підсуддів вишкір безмовний,
і у пащі сміху-гієнни
втрата пам’яті — поголовно.

Ратні жони й мужі вчені,
велемовні і недоріки!
юродиві ми, прокажені! —
що нам праведні ваші зики!
Вам у повні яка потреба? -
Лист осиковий, хата скраю.

Ми й себе відхрестили від себе
власним здогадом, власним раєм.


****

Погоріло по горі! —
горе встало на поріг
і щосили голосило:
гріх!

Поводило по воді! —
Біда бідкалась біді:
І не сором удовиних
втіх!

Золотило по золі! —
в попелищі зозулів
пересмішниці любові
знак…

Дичавію в тісноті
наших душ і наших тіл
і не знаю — розминутись
як. 


****

Німий плач.
Не мій біль.
В небесах познач
межі наших піль.
І камінням ліг,
і встромляє сміх
в серце гострий шпиль.

Куди біжу?
Що підганяє?
За цю межу!
З твого раю!
І гримить услід,
що ти ледве зблід,
а мене — немає.

А мене ж було —
на весь світ рана.
Та збирати скло
я не стану.
Тільки б гору — з пліч.
Тільки б на всю ніч
сну омана.

Німий спів.
Не мій час.
Від таких слів —
і вогонь би згас.
Ми тепер — безкрилі.
Ми обидва — білі
від таких образ.


****

Як серед ясного неба:
— Любиш? —
і сніг — стіною.
Сни високі у тебе:
пахнуть весною,
бринять
сміхом.

— Сміх! — милувaти синім
поглядом: наче красти
з небес гордині
краплину щастя —
і ківш
лиха.

— Лихо! — уже надламано
щось у сонці і в серці.
З неба твого — каменем
падаю. Ні, не сердься,
не псуй
свята!

Стогін — як Бог на душу:
— Так! — і завмер у хмарах.
Тут, на землі, мушу
сині твої чари
змагати.


****

Журила світ: не звикнути
прощатися — і бігти.
Не зламано — лиш зігнуто.
Вже не любов — лиш крихти.

Збирала їх тремтячими
губами: не цілунки!
Відспівано, віддячено —
розбито, збито лунко.

Було б услід!.. — розіп’ята.
Було б у крик!.. — зніміла.
Простягнуто — не випито.
Вже й милому — не мила.

Важким дощем — не росами
зайшлося:
— Не до пари!
Що — тужиш? — голос осені.
І крийма — хмари.

І відповідь — губами лиш:
— Не чую глуму!
Чи ж ми любились? Бавились!
А погляд — струмом.

 — Не доля! — перекрикую.
А дощ бере за плечі
і б ’є жагою дикою:
 — Від холоду!
— Від втечі!

І в жар з обіймів кидає:
— Гайда — журити світом!
І в ніч іду — сновидою:
з вовками вити.

Святенники жахаються —
позa очі бо звикли.
Вовки не насміхаються —
сміються хижо ікла.

Наосліп зграя бігтиме —
дорогу дощ напише.
Не годувати ж крихтами
цю вишкірену тишу!

А там — востаннє рикнути —
і впасти. Не без бою!
Мені ніяк не звикнути
прощатися з тобою.


****

Небо, втоптане у листя
чоботами і сандалями
з ніг брудних і душ нечистих,
заклинаю тебе далями,
захлинаю тебе водами,
блискавками і журбою:
ми навколо смерті ходимо,
ми однакові з тобою!


ВОРОЖБА

Чи дивився на вроду:
очима
незрячими.
Чи ж дивилась у воду:
за дверима
тебе
побачила.

Чи злякався негоди:
птахом кволим,
недугою.
Чи ж вела в хороводи:
біль із болем,
тугу -
з тугою.

Чи повірив клейнодам:
сльози, пісня
і золото.
Чи ж затримала подих:
зловісно
війнув
холодом.

Чи закляв на свободу:
дурносміхом,
забобонами.
Чи ж чекала на сходах:
в ніч тиху
ґвалт -
дзвонами!

Чи такого вже роду:
ланцюгами
стискав мене.
Чи ж не бачила броду:
за снігами -
у вир -
каменем

з душі,
з піснею твоєю
на вустах.


****

З’явився так несподівано…
Затримати — не берусь.

Сліпої дороги звивино,
з твоїх намагань сміюсь
мене обійняти тугою
(як він колись — цілував),
життя розділити смугою,
поза якою — жива.

Він, що прийшов негадано,
знову майне, як сон, —
такий мовчазний, мов крадений.
Із золотих ікон
спустився нечутно сходами,
шукаючи — не мене.
Клявся всіма негодами —
негодами і кляне.
А що мені бурі? — пестощі!
Впали небес вогні
вуглиною в серце-хрестище —
співати тебе в мені.
Занадто — тоді здавалося —
такий на людину гарт…

зустрілися. Розпрощалися.
Прощення — як жарт.
З?лота не розсипала —
пісню бодай зберіг.

А все ж таки нам випала
оця — із сотень доріг.


ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Сказився вітер:
шибки б’є.
І стогне — як на біду —
не пес, не ворон —
безсоння моє.
Я з ним розмову веду.

Ти не втручайся,
зачекай —
хай добре згіркне полин.
Як солодко знати, що ти —
край,
що небо впаде з вершин,

що коло рветься,
що мій вінок —
лиш випадкові квіти…
та й ми не кращі:
рух, крок —
і розлучає вітер.

І тихо-тихо:
дзвін?
сміх?
Від сміху білий стоїш.
Очей не бачиш.
Живий — живих
не чуєш ні зойків, ні тиш.

Ідеш за вітром —
чи ви брати?
У вас ні днів, ні ночей.
Моїм очам він, як і ти,
повірив -
і геть з очей!

І поки в жменю зберу думки
і серце —
по квітці —
зберу,
ти знов починаєш —
стрімкий, легкий —
вашу із вітром
гру.

І все — навколо,
і все — по колу.
А тільки спіткнусь —
ти:
з небес — додолу,
і хрестиш болем,
як полем — перекоти…


****

Грає конем розлука.
Вершнику, зупинись!
Від поговору згуків
разом гайнемо ввись!

Дай хоч услід — дихати!
Дай хоч у борг — жити!
Доле, з якого ж лиха ти,
з каміння якого збита?

Не ворухнусь — холоне
тіло, а біль — навскач!
Гріє любов поклони,
гордість ковтає плач.

Рветься душа піснею.
В серці пече зірка.
Доле моя, пізно як!
Вже й від пісень — гірко!

В пекло — чи в ніч морозну.
Мовчки — а чи ридма.
Заціпеніла? — хтозна.
Криком кричу? — дарма.

Доле! Мені б — вистоять,
доки вершник не зникне.
— Знається із нечистою! -
швидко заб’ють вікна.

Швидко умиють руки
заздрісники:
— Молись!
Грає конем розлука.
Дихає пеклом вись.


****

відкинута Богом
зі світу дощів дзвонів і крил
де єдина мова — очі
і єдине слово — любов:

у цей безперий потік чужих думок
у цю безвихідь словотворів
і словокпинів:

вуста — не славословити -
в колишні небеса — з високих пристаней -
цілувати:

так розміняти душу
на міріади потонулих уві млі доріг
де нікого й нікого
й досі:

так прийняти — як дар -
розминання Сонця й Зорі:

так і зникнути -
невагомою невідомою невимовною
бути — поряд:

і відпустити —
з миром


ЧУЖИНЕЦЬКА

Тануть сніги ( радіти б сонцю)
та зникають із ними торішні сліди
і шляхам здається наближення невідворотного
і розтікаються вони у здогаді про небо
і губляться
безслідно

Щасливі тубільці:
кожнісінька цегла нагадує рухи зведення брами
знайомі сади проступають крізь тишу вологих пнів
і звуки збираються у марші
й по всьому
кожен щораз повертається до своєї могили
не помиляючись

А нам чужинцям
у цьому самотньому світі без таєн
будувати іще Великодні храми:
банями — наші душі
хрестами — долі
(і вже нерозлучні — аж до нових заметів)
і зустрічати старців із піснями й добриднями
щоб знов у снігах розминутись
і страшно:
чи відшукаємо ще колись один одного?
А чи впізнаємо себе під брамою
з простягнутою рукою?


СПОЧАТКУ БУВ РИТМ

Проходять люди і камені
камені й люди
а я віднаходжу старі закони
священної Індії
а я відкриваю пуп’янки пам’яті
а я відбиваю сердечним зойком
нетлінні риси
невпинні рухи
а я читаю по чорних літерах:

спочатку був ритм

А я у камені
а люди в скелях
а був же ритм — чуєте?!
а був же
а був жест
долоні занурюю в сонце -
тебе чекаю
примружую очі карі -
пече сонце
хмари на босі ноги -
минає вічність
лише не минає море
я знову його піна
а що
далі?
А далі слова — звичні
а й досі шляхи — знані
і я за словами — крицею
ховаю свою ніжність

Нам добре було — мовчки
нам вічно було — в танці
проходьте ж люди і камені
лишайтеся ж люди
впізнайте старі ритми
мого сердечного зойку


МІФ ПРО СІЗІФА

Кожного ранку
підіймаючись вгору
по малахітових сходах туги
що поросли віками
і похмурими нашими думами
я зустрічаю його
з давнозвісним каменем:

— Послухай Сізіфе
спочинь
напийся піди прохолоди з лісів
і тепла з дівочих мрійливих очей
а я потримаю твій камінь
а я почекаю тебе отут…

І кожного ранку старий
відмовляється так
роздратовано й гнівно -
ніби я відбираю у нього коштовне
а чи останнє повітря
а чи дорогу образою перетинаю

І кожного ранку
я зустрічаю його
з давнозвісним каменем
і кожного ранку:
— Послухай Сізіфе
спочинь…


****

Уздовж наших зустрічей
височіли вигадливі тіні
глузливо мовчущих стовпів

навкруг котрогось
ми йшли без краю
заглядали без тями
одноокій безодні в самісіньку душу

холод проймав плечі
страх — очі

а в розкритих долонях
безпорадною щедрістю
жевріли зорі -
та не знали ми як дотягтися
і торкнутись чужого світіння
і схрестити на мить сирітські долі

не пригадали і досі
простого закону сузір’їв

неласка богів -
удвох опинитись
між необхідністю жити
і ностальгією світла


****

Стіни не впали
залишились розхристано сірими -
розколоте серце дзвіниці

Сирість увіпнула пазурі
у тремтливий пломінчик
голубиного життя:
розтривожений свистом порожніх вікон
зривається птах із прадавнього сну
і враз повертається хмарою -
по крила

Ми тільки випадкові вкраплення
зубожілих на блискавки полотен
яких давно не торкалася
світла рука
Творця


****

Чистилище:
материнські прокльони
збивають росу недостиглих дівочих сліз
у сліпучому хаосі дня
не помічаючи німого кароокого відчаю
і зіштовхують невінчаних у річкову постіль -
вбирати молитви
довічного дівування

Гостролезо усміхається берег
заходиться майструвати сопілку -
усічені вербові коси
падають мертвим спогадом
а вічність по тому звечорілий перехожий
викладе їх прозорим хрестом
на могилі самотньої матері
і повік-віки звучатиме сопілчана душа
благальною нотою:
прощення


ВЕСНІВКА
(поза співом)

веселитися тобою — не заказано:
а з тобою певно не судилося

ще сніги трималися берега
ще небо важкими вітрами заходилось
а мені до того — і байдуже
я давно вже тим не журилася
я вже бачила сон: веселики
плинуть здалеку із-зі обрію
вже й сама їм назустріч линула

аби ж крила мені
я одним полетіла б до тебе веселкою
а другим укрила б навіки тебе від журби
ой без крил мені — як без посагу

на весну лише сподівалася
все далеких гостей виглядала
і не чула близької розмови сорочої:
що довше чекання —
примарніша мрія
а з роками і геть нездійсненна

ні не чула того
і щоранку лише дивувалася
як несила стає веснянок заводити
як маліє бажання в мені веселитися
а прокинувшись вчора зажурена
в небо глянула — і не впізнала:

закликaла веселиків -
наклuкала журавлів

сороки наврочили


****

Куди не скинеш поглядом — усе шукає рятунку:
загинути і воскреснути

Таких зустрічей страшно -
боїться сльоза з глибини таємниче-туманної
влитись у чашу ясної молитви
і почути себе в задавненій пісні
де

на кожну краплину тиші — священне слово
і на кожен крок знаходиться шлях іще довший
і на кожнісіньку душу — по тужливій розколині
і на кожну піщинку — по морю солоному

на кожного Апостола -
своя Марія Магдалена
на кожну Марію Магдалену -
свій
Ісус

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Найкраще за мене скажуть мої вірші.