Автори / Тарас Прохасько / Лем ми болит серце
Іноді для того, щоби щось дуже сильно собі уявити, варто повірити слову. Просто усвідомити, що воно правдиве, єдине і не означає нічого зайвого.
У ностальгії в такому разі по- винні бути дві характеристики — біль і повернення.
Щоправда, з цього можна укласти попросту нескінченне мереживо як власних, так і загальнолюдських особливостей комбінацій болю з поверненням. Але то вже таке...
Я за милим не баную, лем ми болит серце.
Класикою природничих доказів вважається такий дослід. Декапітовану (відрізається голова, але не руйнується спинного мозку) жабку досить погладити вздовж черевця і грудей, як бездумні лапки починають рухатися, намагаючись щось обняти, притулити. Саме це завжди було для мене символом того, що укладається у слово ностальгія.
Інша моя юнацька теорія базувалася на тому, що ностальгія — це туга за невибраним. Те, що ми маємо, на що ми зважилися, чим ми володіємо і більш-менш керуємо, є всього лиш акцентацією безміру того, від чого довелося відмовитися, що залишилося невибраним з різних причин. І власне це невибране впливає на нас значно більше, ніж отримане. У дуже різних вимірах. Воно, зрештою, є головним подразником обнімального рефлексу. Воно калічить, воно гоїть, воно запускає нас у паралельні світи, дарує сни, спонукає до творчості. Воно болить. Туди хочеться повернутися. На то роздоріжжя вибору, щоби змогти поїхати іншим шляхом.
До тебе... ще вернеться весна, а молодість не вернеться...
Ще один цікавий поворот. Біль — зрозуміло. Болить, і все. Цвяшок у груди. Натомість повернення передбачає дві магістральні стратегії. Повертатися самому чи чекати на повернення чогось. Якщо вірити слову, то не буде жодних пояснень. І те, і друге дуже болюче.
Хоча ця ностальгія не така вже безневинна. Вона ж безпосередньо пов'язана із жадобою і потребою власності. Пам'ять без претензій — єдиний порятунок від ностальгії. Бо, попри всю її величність, жити поруч з нею практично неможливо. Біль перетворюється у мучівний біль. Мучівний біль стає приємністю і примітивним способом самоідентифікації. Повернення і так неможливе.
Ностальгію потрібно перетворити у гарну історію. Хай вона просто лагідно кусає руку, як то уміють робити мудрі пси. Хай терпнуть уночі неправильно зігнуті руки і ноги. Хай приємною несподіванкою буде кожна зміна пір року...
А пам'ять не обов'язково має бути болючою. І цілком може не стосуватися будь-якого повернення.
Тарас Прохасько, «Галицький кореспондент»
Додав Art-Vertep 16 червня 2008
Про автора
Тарас Прохасько — прозаїк. Народився 16 травня 1968 р. у м. Івано-Франківськ. Закінчив біологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка (тепер — Львівський національний університет ім. І. Франка) (1992).
