Автори / Ольга Горобець / Туман

Він уже майже готовий. Залишилося тільки задути свічу, що мовчки плакала на столі.

Мить — темрява обняла кімнату. Ще трохи посидівши на незручному стільці, взяв необхідні речі та вийшов. Двері, як завжди, тихо скрипнули. Він навіть не буде зачиняти на ключ — брати все одно нема чого, та й у звичаї місцевих жителів не входило відвідування чужих осель

Удягнувся навмисно просто, в одяг із того життя — старі кросівки, що були схожі на кеди, темні джинси та старий теплий светр. Голову пов’язав хустиною — захист від усіляких комах (коли проходитиме під деревами). За плечима мав сумку, в яку поклав трохи їжі, поліетиленовий пакет, мотузку, сірники та спеціальний ліхтарик, який при нагоді можна повісити на шию.

Від хатинки пролягла стежка у темряву. Не вагаючись пішов нею, аж поки не побачив чорний ярок, почав повільно спускатися.

Він ніколи не заходив так далеко. Старші розповідали, що, зайшовши туди опівночі, можна зустріти самого чорта. Принаймні так казали вони. Проте, ані він, ані Старші ніколи не наважувались рушати туди вночі. Здебільшого приходили вдень, коли світило сонце. Але там завжди були сутінки і старі дерева здавались міфічними істотами, що простягали до землі свої кістляві руки.

Зрозумівши, що зайшов у гущавину, зупинився. Було дуже темно — довелося ввімкнути ліхтарик. Туман навколо був настільки сильним, що, здавалось, можна різати ножем (саме такого Він і прагнув).

Щоб звільнити руки, повісив ліхтарик на шию. Дістав із сумки поліетиленовий пакет і почав обережно збирати туди туман. Коли наповнив, міцно зав’язав мотузкою і пішов геть із цього темного місця. Пакет із таким необхідним туманом ніс у правій руці, ліхтарик — у лівій.

Було страшно та Він намагався про це не думати.

Невдовзі почав підніматися — виходити з ярка.

*****

Ранок зустрів біля підніжжя невисокої гори (навіть горою її назвати важко). Посидів на поваленому кимось дереві. Трохи поїв, запивши водою з джерельця.

У кишені джинсів намацав цигарки, що збереглися ще з часів студентства. Курив, дивився на небо, думав.

Вони казали, що це велика честь, розмірковував. Чомусь Старші вирішили передати йому право робити хмари з туману. Вони казали, хмари — це життя. Напевно, їм видніше. На горі.

Треба йти. Вже час. Він почав якомога швидше йти, піднімаючись вгору. Дорогою обмірковував дії останніх годин. Чи все правильно зробив? Наче, не схибив. Головне, щоб вдалося, а то шкода буде марно витраченого часу.

Сам не помітив як дістався місця. Ось і дуб Він став спиною до цього могутнього дерева. Ні на що не звертав увагу, навіть на чудовий краєвид. Його цікавило тільки небо.

Трохи послабив мотузку на пакеті з туманом (Він ніс його дуже обережно, наче якийсь скарб). Потім підняв пакет над головою і одним рухом зірвав мотузку, випустивши туман на волю…

*****

На теплому літньому небі однією хмаринкою побільшало.

(2005)

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

 Про себе можу сказати небагато: народилась 26 квітня 1986 року; обожнюю дощ та сніг; маю нестерпний характер та приємну усмішку; захоплююся серйозною літературою та неординарними людьми; ціную відвертість та щирість; мрію обняти весь світ;