Автори / Юрій Фоменко / Сорочинський ярмарок
Зрання, на сході сонця, запрягла мистецька агенція «Арт-Вертеп» волів (мікроавтобус ) до ярмарку. Від знакового міста, пам’ятника Леніну на площі Леніна, гукнули «Цоб–цобе!» і поїхали до Сорочинців. Невтомна молодичка- екскурсовод з натхненням розповідала про знайоме і незнайоме, взагалі, про все, що траплялося по дорозі. Петриківка, Могилів, Китай –Город, Царичанка…. Решетилівка … пропливали за вікном. І чим ближче до Сорочинців, тим все більше автівок шикувалося в автоколону, а в думках пролітало «На ярмарок, на ярмарок!…» В душі були переживання, адже давно вже не був в Сорочинцах.
І ось врешті приїхали, постовий інспекції ДАЇ вказав на місце парківки «волів», припаркувались поруч з автівками, номерні знаки яких охоплювали всю географію України і навіть зарубіжжя . Водій лише вспів сповістити в догінку пасажирам час збору для повернення, а пасажирів ноги самі несли вперед. Несли туди, куди несли і усіх інших людей, приїхавших сьогодні до містечка, до головних воріт, прикрашених вишиваними рушниками. Через ці ворота до ярмарку тече нескінченна ріка люду. Хлібороби, учені, ремісники, митці, робітники, що там говорити, он сам губернатор Асадчев в вишитій білим по білому вишиванці коровай на воротях приймає і несе до ярмарку.
Загудів як бджолиний рій ярмарок: домовляються, продають, купують, гомонять про життя, ну все як має бути. Іду і я по ярмарку, від вишитих сорочок і рушників голова обертом йде, вся рідна Україна вишита, орнамент самого далекого куточка представлений.
- Тітко, а з якого це у Вас краю вишиванка?
- Полтавщина.
- Гарне шитво!
- Купуйте!
- Та я ще повибираю…
- Щасти Вам, на те й ярмарок.
Іду далі.
- Молодичко а звідкіль твій товар?
- Косів на Франківщині.
- Продаси?
- Як попросите…
І вже крокую в новій вишиванці , а скрізь вирує ярмаркове життя. Людей в вишиванках все більше і більше, залюбки купуються вони і одягаються замість китайско-турецького ширпотребу. Біля перелазу, поважний пан з Дніпропетровська, солом’яного бриля вибирає, уважно дивиться товар, з господарем говорить. Сувеніри купують бджолярі з Волині.
- У Вас вулик керамічний є?
- А візьміть хатинку.
- Ні, нам вулик потрібен.
- Та чи у Вас своїх мало, он млинок який гарний, за двадцять гривен віддам.
Іде торг, а який він біля керамічного посуду! Жіночки оточили, що не пробратися до нього. Луганчани з полтавськими ковалями майстерністю діляться, один одного повчаючи своєму вмінню.
Іду по під торговим рядом, аж голос з ряду:
- Добридень пану земляку!
- З ярмарком Вас, Петриківці!
- Купуйте розпис!
- Та я в вас все уже скупив, на стіні міста вільного нема для вашої тарілочки.
- Купуйте на дарунок.
- А чи не подужали б у Петриківці ярмарок такий зробити?
- А чому й ні….
А далі гуцульські китайки, місця невишитого нема, з дерева вироби, обереги, картини.
Не перелічити всього баченого: млин і селянська хата, клуня і кузня, корчма та пасіка…
Все вирує, на майданчиках аматорські колективи виступають, воли ярмарком їдуть. От тільки, як раніше, вийшли б артисти поміж люди і зіграли ярмарок не на сцені, а серед людей. Щоб була можливість поспілкуватися з Миколою Васильовичем і Паньком, купити у Вакули черевички для нареченої, перекинутися словом з Солохою… Бо завдяки їм став цей ярмарок, яких до речі було на Полтавщині багато, самим відомим.
Вечоріло, та пора вже додому, проїхав з знайомим раніше, молодь ще гуляла і їхні воли аж ніяк не хотіли повертатися . Їхали, як належить їхати з ярмарку, по дорозі до Дніпропетровська проїхали спочатку під Миргородом через Велику Багачку ,по під Хоролом і знову мимо Великої Багачки на Решетилівку. Ну що то за ярмарок, якщо після нього не блукали. Їхав та й думав, чому б на Дніпропетровщині не започаткувати щось на кшталт Сорочинського ярмарку. Наприклад ,Петриківський чи можливо Самарський під старим козацьким Собором. Все є у нас для цього, цьому підтвердження щорічне музейне свято і традицій достатньо. Та і в історичному музеї зал який присвятить народному мистецтву, до речі, яке так шанував Дмитро Іванович.
Наступного дня з друзями вів розмову
- То там хлопці білі воли бачив!
- Та ти що, білі?
- В ярмі, як належить, воза тягнули
Точилася розмова, підходили люди, хтось з присутніх гукав:
- Ідіть сюди, тут людина на ярмарку була...
2007 рік
Додав Art-Vertep 22 серпня 2010
Про автора
Коли я народився була осінь. Жовтий лист падав на мокру землю. Запах осінніх трав лиш злегка нагадував їх ще нещодавно пишну велич. І серед тої осені пішов я по молодій отаві в життя. На північ ліс, а на південь степ.
