Автори / Юрій Фоменко / Степан Степанович

Навіть знайомий шлях несе кожного разу щось нове. Кожного разу дерева і річки, левади і переліски виглядають по новому. Кожна людина в дорозі з своїм світом душі. От і цього разу раптово з’явилася Адамівка, так як з’являється більшість степових сел. Дорога в степу між лісосмугами вискакувала на пагорб, а вниз по балці село з річечкою чи ставком. Праворуч зосталася двохсотрічна церква збудована в честь перемоги 1812 року і перетворена в колгоспне сховище. Внизу блиснув ставочок. Зелений очерет явно контрастував з висохлою травою в степу. На узбіччі, перед самою греблею, стояв з піднято рукою хлопчак, років чотирнадцяти. Я пригальмував.

- Хто тебе одного відпустив голосувати на дорозі.

- Тато.

- І куди оце тобі їхати.

- Тато послали на електричку в Щорск.

- А далі куди.

- До Дніпропетровська на Троїцький базар.

- І що купувати будеш.

- Нівелір, дві кельми, різного ще знаряддя тут написали на папері. З Західної України ми. Будуємо у колгоспі, нас ціла бригада.

- Що з Західної України я по мові зрозумів. Величати як тебе.

- Степан.

- А по батькові? Раз працюєш то заслуговуєш на повне ім’я.

- Степан Степанович.

- Круто. А діда як звали?

- Степан. А бабця в мене Степанида.

Меж поваги до цієї молодої людини в мене не було. Працює, такий поважний набір імен у його предків.

- Стільки ж в сім’ї вас,

- Восьмеро, я найменший.

- А татко якого року?

- Тридцять восьмого.

- То що ж він тебе так пізно надумав на світ явить.

- В мене сім сестер, всі при господарствах своїх вже. А батько кажуть щоб не продавали його хати, а хтось в ній поселився.

- Ну й поселився б з них хтось.

- Не хочуть ні вони ні діти старші їхні. То він сказав, що збереться силами і сина заведе, щоб його хата не спорожніла і до неї приїжджали.

На очі ледь сльоза не накотилася від оповіді хлопчака. Машинально поглянув на його мозолисті і роз’їдені будівельними сумішами руки. Майнула думка перевести розмову на діда з бабусею, в які роки жили чи пам’є їх.

- Діда з бабою пам’таєш?

- Ні, тільки по розповідям.

- А де жили?

- Біля Стрия.

- Дід ким був.

- Теслею. А як бабцю до Сибіру комісари забирали то він не давав. Вони його по голові рушницею вдарили то він до вечора стогнав, а на ніч представився.

- Комісара хоч посадили до тюрми?

- Хто ж його посадить, він комісар, партійний.

- Ну то що як комісар, можна людей убивати Степане?

- Комісарам можна було, їхня влада зверхня була.

Збентежила мене розмова з хлопчаком. Він так спокійно розповідав про смерть я навіть пригадав колись прочитану книгу про французьку революції. В ній писали, що коли вели в перший день на страту людей вони кричали, падали на землю. Коли вели третього дня то всі йшли мовчки. Добра влада була, що насильну смерть в будні перетворила.

- Степане, ну а з бабою що сталось, повернулась з Сибіру?

- Дали вісім років, потім ще трохи.

- Додому повернулась?

- Так, зустрів весною тато на станції її сиву, згорблену і стару. Бабця пожила до осені. Босою ходила, все говорила: “По своїй землі ходжу, нема за неї і життя нічого ціннішого”.А восени померла, на сухоти хворіла. Старша сестра Ївга так оповідала.

От і переїзд в Щорську, за ним на узбіччі дороги стали. Хлопчак витяг копійки, протягнув мені їх у жмені.

- Ти що Степане?

- Ні, дядьку візьміть, а то поїздка не в руку піде.

На розжатій долоні я вибрав п’ятак.

- Цього досить Степан Степанович, зачекай.

В сумці зібраній з дому дістав пару пиріжків і пляшку компоту.

- Тримай Стьопо, я доїду скоро, а тобі цілий день по спеці вештатись. В місті будь сміливіший, краще перепитуй щоб не блудив. На вокзалі сядь на перший номер трамваю і доїдь до ЦУМа, там побачиш церкву. Ото, а чи зліва, чи справа йди вище за неї поки не буде трамвайної лінії, там спитаєш то вже зовсім рядом. Хай щастить тобі.

- Спасибі дядьку, нехай Господь Вас боронить.

Дивився в слід йому і згадував як колись в кінці семидесятих вперше приїхав до Дніпропетровська. Тато тоді був на навчанні, а я на канікулах, то і рушив з села подивитися велике місто. Повинен був приїхавши сісти на перший номер трамваю, доїхати в кінцеву зупинку де чекав тато. Вийшовши з поїзда прийшов до трамвая, прочитав номер один на ньому, але як всяка сільська дитина виконав так як наказували.

Підійшов до молодички з синочком років на п’ять меньшим за мена та й запитав: “Доброго дня вам тітонько. А чи не підкажете, це точно той трамвай що їде до транспортного інституту.” На , що жіночка не відповіла нічого, тільки повернувшись до свого сина років шести –семи і мовила: “Синок, ти пасматрі етот мальчік совєршенно не умєєт разговарівать по гарадскому.”

Дай боже тобі хлопчику таких “гарадськіх” не стрічати, а то ще недільного дня весь настрій зіпсують. Пішов Степан Степанович, внук Степана і Степаниди, на платформу, я ж сів в автомашину та поїхав далі.

1998 рік

Додав oleg.verbova 03 лютого 2011

Про автора

Коли я народився  була осінь. Жовтий лист  падав на мокру землю.  Запах осінніх трав лиш злегка нагадував  їх ще нещодавно пишну велич. І серед тої осені пішов я по молодій отаві в життя. На північ ліс, а на південь степ.