Дідів двір на хуторі був моделлю Всесвіту. В нім все навколо чогось оберталося, нагадуючи планети, супутники та інші космічні тіла. Бджоли навколо вуликів, домашнє птаство навколо клуні, пес навколо своєї миски. Бабця як некваплива комета пересувалася від печі до погрібника, далі в садок до плитки, потім мимо комори знову до печі, інколи з сапою заходячи в город. Дід човгав біля майстерні, комори, бабусиних каструль та старої груші в саду. Зустрічалися й міжгалактичні тіла у вигляді дідового кума Степана. Він з’являвся з соняхів, в районі старої груші, затримувався трішки біля діда, і знову зникав у соняхах. Я відносився до класу дрібних міжгалактичних тіл, котре хаотично переміщувалось по орбіті ставок – сільпо – толока – двір.

У дворі існувала своя система координат, в якій вибудовувалось життя двору. Ситна бабусина кухня, переповнена страхами і таємницями «чорна діра» - погрібник, закрома господарства - комора, місце, де почував себе в повній безпеці – піч, покуття з вікном, крізь яке було видно Світ і, звісно, ремонтний цех Всесвіту – дідова майстерня.

Такого статусу як дідова майстерня, не мав ні один куток двору. «Запорізька Січ», так як бабця могла туди потрапити тільки потай від діда або в думках. Храм дідової душі. В тому храмі не було міста ні пилу, ані хаосу. Навіть кіт витирав лапи коли, заходив до майстерні. Там все знало своє місце. Ключі в рядок, ножівки в рядок, цвяхи по розміру в своїх ящиках. І якого там інструменту тільки не було, яких тільки запчастин і яких механізмів там не стрічалось! Над майстернею можна сміливо було вішати вивіску  «Сільський політехнічний музей».

В майстерні час мав свою ходу, думки – свій крок. Думки жили в кутку за дверима. Я це твердо знаю. Дід, коли думав над вирішенням проблеми, сидячи за верстаком, крізь сизий дим цигарки довго дивився в той кут. І коли яка думка звідти виглядала, то в діда миттєво народжувалося рішення проблеми. Злякати ті інженерні чи хвілософські думки могла бабця, гукаючи на діда. Взагалі, бабця багато кого і чого в дворі могла злякати. Її влада була величезна, але вона закінчувалась перед порогом майстерні.

Запах мастил, свіжих дощок та дідових цигарок організовував дух, котрого боялася нечиста сила і миші, які мешкали за стіною по сусідству, в коморі. Перетинати поріг майстерні офіційно могли тільки близькі родичі чоловічої статі, до яких належав і я. Оскільки усі були старші, то окрім мене, шкоди там не було, кому робити. Дід не бачив мою шкоду – він її чув душею. Його душа знала, який цвях я поклав не в ту коробочку, і що відкрутив від якого реманенту. Він навіть знав, яку саме шкоду я зроблю. Хоча я сам цього ще і не підозрював…

Давно то було. Промайнуло вже сорок років, а я таких майстерень нині й не бачив. Тоді життя таке було, що селянин мав надіятись тільки на себе. І такі словосполучення як: запаяти каструлю, приклепати ручко до сковорідки, викувати кочергу чи відцентрувати вал, нарізати різьбу.., - були повсякденними і не викликали якихось складнощів. А  майстровитість то повага і авторитет в односельців. І дідів таких було більшість в селі. Ви спробуйте нині підійти до кого з аналогічними проханнями?

Стою я, внук випускника ремісничо-грамотного училища, переповнений питань і думок. Стою в приміщені, що за певних умов могло б називатись майстернею. Дивлюсь на відерце, де в перемішку цвяхи різного розміру з шурупами та думаю думку : “Ну як у такого діда міг вийти отакий онук?. Де ж загубився той ланцюжок спадковості?. Чому я не доріс до рівня дідової самоорганізації? “Можливо в назві мого інституту не було слова – “грамотного”, а можливо хаотичність і швидкість нашого життя залишає по собі безлад.