Він навчався в інституті на ‘відмінно”. Списував товсті зошити лекціями та конспектами першоджерел. Був відрадою викладачів “Історії КПРС”, “Політекономії”, Марксистсько-ленінської філософії ”, “Наукового комунізму”.  Його настільки любили ці викладачі, що інколи самі ходили домовлятись, аби йому підтягнули до максимальної оцінку з інших дисциплін. Він був членом  комітету комсомолу і мав підвищену стипендію.

   Він став асистентом кафедри історії КПРС. Вступив до аспірантури , вибрав тему кандидатської дисертації. Його відвідували думки про трансформацію свого прізвища на нове, із закінченням -ов, а далі – й повну зміну національності, відповідно до прізвища.   Він вже бачив себе незабаром доцентом, по тому – завкафедри, а може й секретарем райкому чи, навіть, обкому.

   …1991 рік… Доля майже зламана. Навколо – тисячі людей, котрі не думають про закінчення –ов у своєму прізвищі… Котрі говорять “не городською”мовою.Котрі радіють Незалежності, не розуміючи, що це слово існує тільки тоді, коли діють три чинники – розум, працяй любов до рідної землі.

    …Він викладав Політологію, його товариш по аспірантурі – Історію України.

       Він вважав себе росіянином, практично корінним москвичем, просто тут він– на все життя… І, навіть не виправивши закінчення у прізвищі – на -ов, бувіншим. Він викладав студентам їхню меншовартість і розповідав про «тридев’яте царство» зі «стольним градом» на Півночі.

       Його товариш – розповідав студентам про “зламану калину”й “надкушений каравай”. І теж  викладав меншовартість.

       Їхні голови були повернуті у минуле. Вони його не аналізували, а вихваляли. Вони вчили людей кричати імена вождів. Ними керували емоції. Ними керував заробіток на волевиявленнях громадян. Вони знали відповіді на усі питання, крім одного – що далі?

    …А далі – було так,  як сьогодні і вчора: розділяй та володарюй.  Панотці з різних церков  читали прокльони з однієї книжки одне одному і не своїм паствам. Народ ділили по вождях, прізвищах, діалектах, річках, горах, лісах, … Ділили і владарювали.

     Він відчував себе надлюдиною, жонглюючи малозрозумілими для широкого загалу термінами. Він міг творити хаос. Він осягнув глибину глибин – для політики достатньо  емоцій та вічних розчарувань.  І його товариш, котрий читав Історію України, розумів це не гірше за нього.

     …Перемога. Навіщо вона? Далі потрібен розум, який мусить працювати на багато років вперед . А де його брати і навіщо він потрібен? І як потім на життя заробляти?...

     Правильна мета – напівперемога або напівпрограш.  Вічна революція – заробіток. “Прийти до мети – позбавити себе заробітку”- неписана істина для політтехнолога. 

     …З різних сторін майдану стояло дві сцени під різними прапорами.  І з них – два колишніх аспіранти закликали до вічного хаосу…

      А посеред площі стояла молода людина з жовто-блакитною стрічкою на комірці. Стояла і думала: «Боже, як же ж вас, заробітчани, позбутися разом із вашими спонсорами? Я хочу тут жити, і моє тридев’яте царство – саме тут. Не женіть мене з моєї країни! Сьогодні ввечері ви побіжите звітувати до сусідніх царств про те, як опанували мене...

А я – не ваш. Я – батьків своїх і землі своєї син. Я –  Українець!».