Автори / Юрій Фоменко / Сон
Спекотне літо в українських степах: безхмарне синє небо, листочки на деревах ані ворухнуться. Все ніби завмерло, зупинилося, притихло. Навіть птахи поховалися в густих верховіттях у чеканні вечірньої прохолоди. Городина і садовина позгортала листя в намаганні щонайменше віддавати вологи і тільки молоді соняхи, ще не обтяжені вагою насіння, сміливо дивляться сонцю в вічі.
Старенька бабуся Наталка з ґанку пильно видивляється внука.
- А
Слухняно підходив, знаючи, що спротив ніякої користі не дасть, тому що бабуся приспить все одно.
- Бабцю, гілля кленового наламати?
- Аякже, наламай, ось там, за хатою.
І вже за якісь хвилини ми з глиняної хати з закритими віконцями кленовими віниками виганяємо мух. Повторивши три рази це дійство, бабця прихиляє вхідні двері і в хаті настає темна та прохолодна «ніч».
- Лягай на дідове ліжко. Хто в обід спить, той на горошинку підростає.
Вмощуюсь на ліжку під старим годинником і картинкою, на якій
І вже, уві сні, я біжу по нашій вулиці босоніж, підстрибуючи щоразу вище і вище, в кінці вулиці відриваюся від землі і лечу над толокою. Озираючись, бачу, як дід несе від криниці воду, а я все вище і вище відлітаю — від нього, від хати, аж під самі хмари, як птах. Внизу в дзеркалі ставка грається літнє сонце своїми відблисками, по понад берегом у комишах стоять на одній нозі лелеки і чекають поживи. Сусіднє село, череда на тирлі, а далі місто, вулиці, на них поодинокі вози і машини, люди. Що я лечу, ніхто цього не бачить, і мені так легко та вільно, ніби моє тіло втратило вагу. Я тут був, я все це знаю, не раз ми їздили з татом та мамою до цього містечка.
Он церква блакитна з хрестами, до неї з бабцею ходили, вона там свічки ставила, і перед іконою Божої Матері тихо молилась. А там, далі ,між левадами, тече струмок до вкритої вербами річки Сугоклії. В зеленій траві пасуться кози, біля струмка качки і гуси спочивають пополудні. Порожній базар, над ним спустошений Собор без вікон, на дзвіниці деревце проросло і… тиша. Тиша, немов усі німі: і люди, і птахи, і вітер, і струмок з річкою, а я над усім отим лечу.
По березі Сугоклії — обросле мохом каміння, суха трава, на перекатах срібним блиском грає вода. На тих перекатах ми головнів ловили, он їх навіть видно проти течії, на камінцях. Коло великого каменя степовий орел упіймав гадюку і несе до гнізда пташеняті своєму. Лисичка носом прикотила їжака до води, куниця крадеться, помітивши здобич, виводок куріпок на толоці ходить. Своє життя по березі річки, у кожного свої справи, своя доля у цих бур’янах, у воді, поміж камінням.
Звертаю до «большака» — пора додому. Піді мною Полтавка — велике село. Дід Дмитро, мій другий дід, додому вертається з колгоспу, а баба удома, під кленами, обід готує на бригаду дорожніх робітників. Хочу щось крикнути їм, а не можу і далі лечу . Повзуть, наче черепахи, машини — і тихо, ні звуку.
Ставок, старенькі хати в зелених садках, кузня. Там дід схиливсь і щось кує з помічником, кажись вісь для возу, а звуку не чути. Аж раптом голос:
- Розіспався, вставай, внучку. Межи днем і вечором не треба спати.
Іду босоніж на світло відчинених дверей, а там знову літо. Слухняно стою, поки бабця вмиває. З майстерні чую голос діда Аврама:
- Наталко, а де ти поклала зельдерську воду, що Павлік привіз?
- Зліва, в дальньому кутку.
- Ти б борщику зварила. Може під вечір Федя приїде?
Так добре стало, ось дід з бабцею, а через город, у Лаврів, будять брата. Такий цікавий вечір попереду! За городами на валках пшениці пострибаємо через голову, дорогою колесо покачаємо, а як приїде дядько Федір, то і на мотоциклі покатаємось!
Тепер лише згадую ті сни — як над землею лечу, над дідовою кузнею, а він кує, не зважаючи на мене. А на
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Коли я народився була осінь. Жовтий лист падав на мокру землю. Запах осінніх трав лиш злегка нагадував їх ще нещодавно пишну велич. І серед тої осені пішов я по молодій отаві в життя. На північ ліс, а на південь степ.
