Автори / Юрій Фоменко / Бригадир

Григорій Іванович прийшов до нашого села ще хлопцем, по закінченні зооветтехнікуму. В рідному селі посади не було, і його направили до нас.

Молодий спеціаліст, нежонатий… Ні, правильніше буде написати: нежонатий молодий спеціаліст, прибув на село…

Відступлю від теми, щоб пояснити цю подію, бо подія ця вносила зміни в життя сільської громади. Нова людина несла різноманітність у культурне, виробниче, та й взагалі, в життя села, де один одного знали , як кажуть в народі з пуп’янка. Про прибуття в господарство молодих спеціалістів чомусь першими узнавали одинокі бабусі. Звідкіля вони брали інформацію і яка розвідка в них працювала, для мене таємниця. Але в день прибуття вони ще зранку «тусувалися» біля контори в накрохмалених хустках і святковому одязі.

- Ти, Одарко, справді чула, що дохтор приїде?

- Ось тобі, Галино, Хрест! Внучка в управлінні працює , вона знає точно.

- Помилилась твоя внучка, — встрявала в розмову баба Олена ,- на третю бригаду ветлікар приїде, голова на тім тижні казав.

- І ветлікар непогано, в господарстві згодиться…

Приблизно в такому руслі йшла розмова, яка переходила часом в «інтелігентні» суперечки з поминанням святих і не дуже святих осіб. Так відбувався тендер на поселення прибульця на квартиру. Для одинокої бабусі молода людина, та ще й при посаді-то велика поміч. Та й увечері є можливість погомоніти.

Агроном, зоотехнік, ветлікар : зораний город, виписані в колгоспі та привезені зернові відходи для курочки, доставлене на подвір’я з лук сіно… А як ще й дармовий комбікорм — то вже залюбки бабуся варитиме борщик квартирантові. Молоді вчителі цінувались трішки менше, але все одно поміч у господарстві. Самим бажаним квартирантом вважався «дохтор» чи «фельдшер», за таких осіб серед бабусь спалахували сутички, що й парламентським не поступляться. Мій товариш, дільничний лікар, після інституту став на квартиру в однієї з бабусь. Вечори в баби Ярини були смачні, але одноманітні, особливо студеної пори року. За вечерею він постійно вивчав історію бабиної хвороби.

- Їж, Івановичу, капусняк.

- Та я їм, Ярино Пилипівно, добрий дуже.

- Так оце, Івановичу, позавчора перед буревієм так боліла ліва нога!

- Завтра обстежимо в амбулаторії.

- Їж котлетки. Ба, полумиска ще не подужав — для кого ж я готувала! А ото Ользі, з райцентру таку мазь привезли, що од усього…

І точилася бесіда … Але не кожній бабусі доставався такий мешканець.

Повернуся до Григорія Івановича.

Одного погожого дня прибув до господарства молодий нежонатий спеціаліст. В правлінні його призначили помічником на велику свинотоварну ферму, як і обіцяли. Тендер на поселення виграла баба Тетяна.

Хлопець виявився хваткий, роботящий. Ось вже працює майже тиждень від зорі до зорі . Тільки після вечері з бабою біля воріт на лавочці трішки посидить, поговорить, не підозрюючи, що баба Тетяна десь на дев’яту годину вечора анонсувала всьому селу оглядини Грицька.

То вже друга дія в звичаях села. В умовний час молоді дівчата і батьки, у яких дівчата на виданні, чомусь йшли одні за другими вулицею мимо наших героїв. Чемно вітались, інколи заговорювали з бабусею і йшли далі, раз-на-раз оглядаючись. Деякі проходили і двічі, щоб краще роздивитися нового парубка. Треба пояснити, що на квартирі молоді фахівці жили, доки на візьмуть шлюб і колгосп не збудує житло. Дехто, відпрацювавши два роки, виїздив з села, але доля нашого героя складалася інакше.

Баба Тетяна засумувала через півроку, відтоді як родина Коломійців, з дівкою на виданні, накинула око на бабиного квартиранта. Родина хазяйська, не бідна: дві корови, до десятка свиней, птаства свійського взагалі не перерахувати, землі і левад достатньо.

А хлопець молодий все розпитує бабусю:

- А Харченків Людмила, як?

- Нащо тобі та Людмила, вона не хазяйська.

- А в Григоренків , Олеся?

- Красива, але кровопивця. Я ще прабабу її знала, всі в них у роду такі.

Розказуючи Грицькові про дівчат, баба Тетяна знала: Коломійці свого не упустять, заберуть хлопця у прийми, як намірилися. А так шкода, господарство ж тільки наладилось.

Коломійці й справді не дрімали. Розгледівши парубка як слід, на сімейній раді , дали дочці настанову : «Кращого все одно не знайдемо, благословляємо!…» Анюта, дівка двадцяти років, довгих пояснень не потребувала. Вже за місяць водила попід руку бабиного квартиранта, як телятко на прив’язі. А через два місяці перевозили Коломійці мотоциклом з люлькою Грицька від баби Тетяни до себе в прийми. Старий Коломієць за кермом, за ним жінка однією рукою трималася чоловіка, а другою тримала плече зятя в люльці. Тримала на всяк випадок, мабуть міркуючи сама з собою: «Аби до господи довести, а там нікуди вже не дінеться.» Грицько нікуди і не дівся.

З місяць- півтора, як поспіла городина, відгуляли весілля, гулянка була за всіма сільськими традиціями, тобто не гірше, ніж в інших. Та навіть, масштабніше: два села в повному складі віншували молодят на многая літа.

Приймак прижився, помаленьку господарювати почав. Заклав новий будинок поряд з тестевим, з одним спільним подвір’ям, прихопивши частину толоки, позаяк тестева хата була на вулиці крайня. Проектував будинок і нове подвір’я Григорій сам, власноруч. Все продумано, спільний двір, господарські будівлі, і ворота до нової господи: вантажівка заїжджає , розвантажується, а виїжджає вже через ворота тестевого двору. Одне слово, все з добрим господарським розрахунком і поглядом у майбутнє.

З часом ,обійнявши посаду завідуючого фермою, став Грицько Григорієм Івановичем. Справа йшла добре , ферма була однією серед кращих в районі.

Росло й домашнє господарство, діти до школи пішли.

Десять років шлюбного життя пролетіли, як один день. Як здавна заведено, після такого строку приймак ставав головним на садибі. Григорій Іванович доводив друзям: "Який же я приймак, я хату збудував! " На що йому заперечували: «Рядом з тещею, та ще й одне подвір’я — приймак. Став могорич за входження у права господаря!»

Та Григорій Іванович уже й так був господар. У дворі все жило за його розпорядком, кожному в сім’ї були доведені обов’язки. Тесть головний біля худоби, теща — на городині, жінка — на кухні з дітьми, діти — коло свійської птиці і на підхваті, сам же Григорій Іванович керував і забезпечував господарство усім необхідним. Під час важливих сільськогосподарських кампаній — садінні чи копанні картоплі, сінокосу тощо- брав участь і сам.

Всього було в житті Григорія Івановича. Заплигнув якось в гречку — «біс в ребро» — потихеньку став заїздити з города мотоциклетом до незаміжньої жіночки.

Тесть із тещею, щойно дізнавшись, як підрозділ швидкого реагування, мерщій до тієї молодиці. Почав переговори тесть:

- Ти де взялася, така краля?

-Я тут живу.

-Я знаю, що живеш. Роби, дівчино, вибір: або, або.

-Я господиня сама собі . — стояла на своєму молодичка.

- Ні ,ти не зрозуміла, в Грицька є сім’я, і ти тут зайва.

- Та в нас кохання із Грицьком.

- Яке кохання? — перебила теща. — Яке кохання?

І полетіли шибки з вікна… Тікала одинока дівка городами. А тесть уже дбав, аби жінка не рознесла чужого подвір’я. Треба віддати належне Марині Антонівні, діяла вона рішуче і відразу.

На другий день старий Коломієць повставляв шиби у вікна і впорядкував після погрому двір молодиці. Зайве кохання на стороні зів’яло відразу, в родині запанував лад.

А на фермі після любовних пригод Григорія Івановича з’явилась нова трудівниця — Марина Антонівна Коломієць , рідна теща нашого героя. З’явилась заради миру в доччиній сім’ї. Та й виробничий процес на підвладній зятеві території повела так, що за рік портрет її висів під правлінням колгоспу на дошці пошани. Кадровими питаннями на фермі тепер опікувалась теща. З поля зору зятя зникли жіночки привабливого віку: дві свинарки, одна комірниця і одна молода ветеринар. Їх перевели в другі виробничі підрозділи, декого навіть з підвищенням. Натомість з’явилися загартовані кадри відповідного віку. Завершивши ці заходи безпеки, Марина Антонівна вернулася до домашнього господарства.

Потекло все своєю течією — робота, дім , сім’я. Виписані роками обов’язки інколи порушувала сама Марина Антонівна. Кожного вечора, як прогонять мимо двору череду, відкривала вона у двір від толоки ворота в вигляді шлагбаума. Заїздив зять, глушив мотоцикл і діставав з люльки мішок комбікорму. Але час від часу тут і виникала нештатна ситуація: відволікшись на непланові роботи, теща інколи забувала відкрити зятеві в’їзд. Тоді й траплялося таке дійство.

Мотоцикл, з-за повороту під гірку пірнав під тим шлагбаумом у двір і, впершись у сінник, глухнув. А водій, Григорій Іванович, якусь мить зависав на шлагбаумі із бересту, далі падав під шлагбаум на землю і лежав там, дивлячись у вечірнє небо.

- Які ви, мамо, знову …., — тут з уст Григорія Івановича злітали слова не вельми толерантні.

- Коли ми тебе, ввічливого та культурного, привезли від баби Тетяни, ти тоді таких слів зовсім не знав . -Теща вела дискусію з зятем, тримаючи безпечну відстань.

Тесть сидів спокійно на призьбі, лаштуючи сапу, та радів, що всі подають голос, отже, все гаразд. Сідало сонце, у повітрі вже чувся запах ночі, кінчався день, а завтра сонце вийде і буде новий день. А він принесе і нові турботи. Внуки вже вчаться, і їх наставляти треба, бо що ж та молодь знає про життя…

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Коли я народився  була осінь. Жовтий лист  падав на мокру землю.  Запах осінніх трав лиш злегка нагадував  їх ще нещодавно пишну велич. І серед тої осені пішов я по молодій отаві в життя. На північ ліс, а на південь степ.