Автори / Юрій Фоменко / Дзвін кіс

Із заміток про селян

Друга половина травня 70-х років в українському селі . Які пензлі та фарби не візьми, а змалювати її неможливо… Цей чарівний вир подій в природі і в житті села приходить у ві снах і згадках. Хочеться говорити з людьми, яких вже нема, хочеться бігти босоніж по молодій зеленій траві, хочеться кричати на повні груди кружляючим над ставом лелекам. Хочеться сісти за стіл з дідами і слухати їх, затамував подих.

Хочеться. Хочеться…, та не вернути ті весни! Прийдуть нові, подібні, та не такі, без тих людей, яких з роками дедалі більше розумієш і поважаєш.

Травень, минула пахуча Свята Паска, посаджено і посіяно городину. Наближається пора косовиці. Цей час неможливо забути, передати словами. Трава ще не викинула колос, повна поживних сил, м’яка, запашна, ясно-зелена. Корови-годувальниці майже не відходять від села, пасуться на одному місці.

Кожен в селі має свій клин сіножаті. Дід Антон - на лузі в лісі, де найнижча трава в пояс, дід Василь - у верхів’ях балки…Так склалося, кажуть, за батьків -дідів, а то, може, й раніше. Косовиця - то не робота, то дійство, яке повторюється щороку. Кожен має свій секрет , свої навички, в кожного коса - мистецький витвір.

По сантиметру, по міліметру під свій зріст, під свої руки. Кожен косив по своєму, і впізнати людську вдачу можна було по манері косити. Оцій довгожданій порі косили, ворушили дерев’яними граблями валки, на левадах з’являлись, виростали, мов гриби після дощу, копиці.

А потім сіно їхало до господ. Їхало, як могло, на всьому ,що рухалось. На машинах, тракторах, мотоциклах і підводах, у в’язанках на спинах господарів… Село наповнювалося запахом сіна , до якого у надвечір’я приєднувався аромат матіоли і чулося, що десь недалеко вже Зелені Свята.

Такими вечорами я любив слухати, як лаштувалися коси на другий день. То було незвичайне дійство, музичний твір, з яким грала луна в балці та лісі. Десь о пів на восьму вечора діди починали клепати коси. Всі робили це однаково і кожен по-своєму. Коли не перший рік живеш у селі, то ніколи не сплутаєш, хто клепає, навіть, якщо він не дома. Починав розноситися дзвін з одного двора, потім до нього приєднувалися інші.

Дзвін наростав, замовкало все живе в селі, навіть птахи затихали. Був тільки дзвін, в ньому переплітались віки, мовою дзвону сталі говорили з пращурами, поставало перед очима прожите життя. У супроводі вечірніх дзвонів пропливала перша світова, молоді роки в дивізії Костя Пестушка, голодомори та колективізація, друга світова, друзі і рідні, які загубились на цій дорозі. Я любив дивитися в лицем дідам, як вони клепають коси. В їх очах був смуток і радість, надія і приреченість, глибокий розум і великий життєвий досвіт…

Мої односельчани, які почали свій життєвий шлях на початку минулого століття навічно повинні бути записані в нашу історію Того, що вони пережили, стачить на добрий десяток поколінь. У них , при неоднаковій вазі і рості, є спільні риси, немов поле плугом, поорані зморшками обличчя. Глибокі, як копанки очі, мовчазність і смуток.

І руки. Руки, які важко забути. Руки, які сіяли, косили, орали і тримали зброю.

Які ніжно гладили наші дитячі голови, ніби хотіли захистити нас від прожитого ними життя.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Коли я народився  була осінь. Жовтий лист  падав на мокру землю.  Запах осінніх трав лиш злегка нагадував  їх ще нещодавно пишну велич. І серед тої осені пішов я по молодій отаві в життя. На північ ліс, а на південь степ.