Учасники

Автори / Юрій Фоменко / Буряки

Коли лунає слово «буряки», мені стає зле від споминів про цю сільськогосподарську культуру. Холодний піт виступає на чолі, німіють руки і перед очима виринає безкрайнє зелене поле коренеплодів. На ньому згорблені жінки із дітьми, а подекуди й чоловіки махають сапами, щоб у країні було достатньо «солодке» життя . Махають вони тими сапами з травня і по серпень, поки не висапають тричі свої наділи. Це вже зараз трішки застосування гербіцидів полегшило справу, та і то не скрізь, та і де з якою якістю їх внесуть.

Отже повернусь до тих злощасних цукрових коренеплодів, які в дитинстві наводили на нас жах.

Травень, після останнього дзвоника в школі являвся по під дворами односельців парторг колгоспу.

- Добрий день, Галина Харитонівно! — починав він лагідним і чуйним голосом свою бесіду.

- Здравствуйте, Степан Петрович!

- То як Ваше дорогоцінне здоров’я, як дітки?

- А Ви чи не ланку прийшли наділять, що такі ввічливі?

- Авжеж, по прогнозам очікується в цьому році великий врожай.

- Та він кожного року очікується, а от який в коморі буде, подивимося ще .- обірвала на півслові парторга Харитонівна. — Ви краще скажіть скільки гектарів щастя наділяєте?

- Чотири.

- О ні, більше двох не висапаю.

Степан Петрович, як ловкий корчмар під час ярмарку, на початку торгів накидав гектар зверху, а вже потім, йдучи назустріч співрозмовнику, його знімав. І в цьому була гнучкість партійної лінії в переговорах по наділу ланок. Господиня утішала ж себе, що все таки не чотири, а три гектари і відчувала в повній мірі те почуття, що зветься «колгоспна радість». То почуття, коли ще десять хвили тому було зовсім погано, а тепер дуже погано — різниця невелика, та все таки вроді полегшення.

В день розподілу ділянок в полі збирався люд, гомонів, сперечався, лаявся… Бригадир губив голос і хрипів, ділячи з обліковцем рядки між односельцями. А на вечір пів села були друзі у нього, а пів села — кровні вороги. В ворогах ходили ті, кому випали рядки на забур’янених ділянках та в полях далеко від села. Треба сказати, що до ворогів потрапляли односельці, які не відносилися до рідні бригадира або ж близькі, що не перебували на даний момент в дружніх стосунках з ним. Кращі ділянки відводилися близькій рідні по сільським міркам ( в селі близька рідня рахувалася в три коліна) а також кумам, сватам, ну і чомусь завжди до цієї когорти потрапляла тітка Ірина, котрій бригадир родичем не був, але дуже симпатизував і ніколи не обділяв її увагою.

Ентузіазму, про який писали в районній газеті, не спостерігалось, та масовість від безвихідності була. Поління буряків в робочий час виконувала тільки польова ланка. Більшість займалась цим в вільну від роботи годину за не таку вже й велику плату. Тим більше, що мало кому вона йшла в руку, так як болячок збирали на тім лані не менше, ніж коренеплодів.

Першу прополку робили жінки. Сама відповідальна, сама складна з усіх. Треба було прорідити посіви, залишивши п’ять -шість рослинок на погонному метрі. Друге і третє поління звали перевіркою. На них виходила вся сім’я, а то і рідня з міста. Відбувалися маневри по повній програмі. Хто сапав, а хто махав сапою, як косою- це все звалося полінням.

Серед тих людей махав сапою і я. Сказати, що я не любив полоти буряки, це не сказати нічого. Я навіть згоден був копати картоплю, тільки б не полоти буряки.

А ще сказати, що місто не допомагало селянам в прополках, то образити ті підприємства, які чітко, згідно графіка, доведеного райвиконкомом, надавали шефську допомогу. Люди з підприємств приїжджали автобусами, шикувалися фронтом на рядках… Ентузіазм їх остаточно закінчувався метрів за сто, максимум двісті, від краю поля. Потім вони починали полоти не по рядках, а кружляючи навколо бочки з водою. Коли прибувало керівництво підприємства з «районними батьками» поглянути на поміч селу , прибулі для надання шефської допомоги просилися на наші рядки за любу ціну. Перевіряючі, задоволені роботою, їхали далі. А шефи, бажали нам всіляких успіхів і швидко зникали степовою дорогою, здіймаючи куряву за автобусом.

В розвитому соціалізмі чомусь все було в гектарах і кожен технологічний процес- битва. З ким і за що, але весь час в напрузі. Посадили вдома на городі пів гектара картоплі, побігли садити все останнє, потім це полоти. А в колгоспі ще наділи соняха, кукурудзи, кабаків і любимих буряків… А потім на цих гектарах збирали все вирощене, перебирали, очищали, ховали до складів і підвалів, здавали в державу. Раділи за здане в засіки рідної Батьківщини. За дуже коротку зиму робили спробу відпочити і знову на гектари.

Повернуся в поле. Отож стою посеред гону в півтора кілометра і мрію бути космонавтом щоб залетіти далеко-далеко від поля, щоб бачити ці рядки в ілюмінатор на безпечній відстані. Та до космонавта ще довго рости і вчиться, сапаю з мамкою від краю поля до краю, від бочки з водою до бочки, що в тіні стоять по краям гонів. І думка сумна в голові, що ще тільки шість класів скінчив, а попереду сьомий, восьмий, дев’ятий. А як скласти всі рядки в один, котрі світять в недалекій перспективі виполоти, то це до самих Черкас а може й до Полтави відстань. Гектар то двадцять два рядки по кілометру, а тричі гектар виполоти… Від такого майбутнього сум охвачував мене і сапа випадала з рук. Тільки мама підганяла і підганяла мене, сама сапаючи нескінченний наділ.

Багато людей середнього та старшого віку скоротило своє життя від серцево-судинних захворювань, придбаних в спеку. Ніхто того обліку не вів та і в історії хвороб не писали правди. Було враження , що сільські жінки народжуються з сапою і з нею ж і помирають. Страшно насправді те, що написав, але гірка правда. З радістю досапували останні рядки з думкою, що це „щастя" облишає нас до наступного року.

І з завзятістю та наполегливістю бралися до навчання, а в успішності не останню роль грали висапані коренеплоди. Бо хотіли вивчитись і поїхати до міста, де нема наділів на майже безкоштовну добровільно — обов’язкову працю.

Приходив вересень, на перших уроках розпитував учитель про літо:

- Іване, що робив влітку?

- Допомагав пасти коней, полов.

- Пололи всі, ти це не згадуй, про табун коней розкажи.

І кожен з нас розповідав про все, крім лану, бо то було у всіх обов’язкове й спільне. А зайва розповідь про нього особливого задоволення не приносила. Та недовго нам доводилось учитись, бо починався збір любимої культури. Треба пояснити, що цукрові буряки у нашій зоні займали в господарствах десять відсотків від ораної землі. Оскільки колгоспи були великі, то клин бурячний був далеко за п’ятьсот гектар, а то і всю тисячу.

Розім’я вшись на соняхах і кукурудзі, викопавши дома картоплю, починалося друге наше нашестя на клин цукрових буряків. Надворі стукав в двері жовтень. З кінця бабиного літа і до „перемоги" ми рятували наш врожай. Якщо перше наше нашестя звалось «пекельне», то друге- «полярне», бо рипіли вже холоди ,поливаючи нас холодним дощем та посипаючи першим сніжком. Витягували і складали у бурти, вантажили і очищали коренеплоди. Не рідко відриваючи їх, примерзлі до землі , я знову мріяв стати космонавтом. І вже через знайомий з літа мені ілюмінатор дивитися на ці поля, знаючи що космонавтам рядки не ділять. А навколо холоди, всі одягнені як матрьошки у куфайки і роби. Сидять мовчки по під буртами і тільки рухаються руки, чистячи буряки. Яка то праця невдячна на матінці-землі! Тяжко металургу і шахтареві, але ж у них то заробіток є. А в полі практично безкоштовна битва за врожай. Працюючи в колгоспі, я з горем дивився на відомості по заробітній платі, де польова бригада отримувала по сімдесят карбованців. Оті сім червонців- ціна дешевого хліба і овочів, ковбаси і молока. Колись великий вчений сказав: «Ні звідки нічого не береться і нікуди не зникає». Отак і цукор дешевий був за рахунок копійок на зарплату жінкам у бригаді, за рахунок їх болячок, які ніхто не констатував як виробничі.

Вдалось втекти мені від буряків, та проїжджаючи мимо історичних моїх битв з бур’янами на посівах прискорюю швидкість підсвідомо. А то раптом з’явиться бригадир з краю поля і наділить рядки. Дитячий страх зостався, аж смішно, стільки часу пройшло а він зостався.

Коли учився в інституті, на кафедрі організації сільськогосподарського виробництва доцент пропонував:

- Ви, Юрій , тему організації праці вирощування цукрових буряків не хочете дослідити в дипломній роботі?

- Ні! — як струмом вдарило мене. — Не хочу, я її давно вже дослідив. Я її дослідив від краю і до краю, від бочки і до бочки. Я її вивчив до останнього замерзлого кагату пі д Новий Рік .

- Тоді беріть іншу тему. — не розуміючи мою нетолерантність до буряків, рекомендував доцент.

Взяв я іншу тему по садівництву, писав диплом і захищав його. Прийшов в колгосп, а там … Одним словом — цукрові коренеплоди з картоплею в додаток. Не здійснилась мрія дитяча про ілюмінатор, прийшлось продовжувати вирощувати все це безпосередньо. «Таке життя»- писав один письменник і краще й не сказати.

Не працюю вже років вісім в сільському господарстві, працюю в місті . Частенько відвідую в питаннях виробництва підприємців. Там ввічлива секретар подаючи чай або каву завжди запитує

- Вам цукру дві чи три грудочки?

А я не можу зразу відповісти, перед очима пливе миттєво бурячний лан.

- Я перепрошую, Вам дві чи три грудочки цукру в каву?

- Пробачте, а просто мінералки можна?

- У нас бразильська кава.

Кава то бразильська , а буряки наші…

Трішки зле, трішки саркастичне, трішки песимістична вийшла розповідь, та хто на тім лані був, зрозуміє.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Коли я народився  була осінь. Жовтий лист  падав на мокру землю.  Запах осінніх трав лиш злегка нагадував  їх ще нещодавно пишну велич. І серед тої осені пішов я по молодій отаві в життя. На північ ліс, а на південь степ.