Учасники

Автори / Марина Онищенко / Це був ранок...

...Це був ранок. Такий собі звичайний зимовий ранок звичайного зимового дня, такого темного i безнадiйного. Вона розплющила очi i заплющила їх знову. Прокидатись дуже не хотiлося... Але чути занудний голос матусi, який долунав з кухнi, хотiлося ще менше. Тому вона пiдвелася з лiжка i пiшла до ванної. Холодна вода змусила її бiльш свiдомо сприймати те, що вiдбувалося навколо, вiд чого стало сумно. Дуже не хотiлося йти на пари. Вона сказала, що сьогоднi у неї вихiдний i, дочекавшись, поки мати, грюкнувши дверима, вирушила на роботу, вона пiшла на кухню снiдати.

Вона заварила собi мiцного зеленого чаю з якимось незвичним, але дуже приємним ароматом. Наливши повний кухоль, вона взяла його у долонi, грiючi завжди холоднi пальцi, i подивилася у вiкно. Не було нiякої надiї на те, що сьогоднi з’явиться сонце, хоч надворi i стало трохи теплiше.

Поставивши кухоль на стiл, вона зазирнула в холодильник. Так, вони ще є, лишились з дня народження. Це був її улюблений, майже ритуальний снiданок – апельсини з гарячим чаєм. Посмiхаючись, вона ковтала кисло-солодкi шматочки, запивала їх трохи терпким зiллям i дихала гiркуватим ароматом товстої скоринки, яка була розкидана на столi. Трошки пекло маленьку трiщинку на сухих губах, але їй це навiть подобалось.

Гарний настрiй скiнчився так само, як i з’явився кiлька хвилин тому – разом зi снiданком. Стiни почали душити, захотiлося простору. Вона швиденько натягла бруднi чоботи та стареньку куртку, щоб не привертати до себе уваги перехожих, i майже вибiгла на вулицю.

...Вона блукала мiстом, яке здавалося пустим i мертвим через погоду, через те, що всi люди розбiглися по своїх справах, а може через щось iще. Поодинокi перехожi були такi ж сiрi й непомiтнi, як i вона. Вони кудись квапились, не вiдриваючi голiв вiд слизької сiрої кашi пiд ногами. Навiть машини, якi зрiдка минали її, були сiрими - вiд бруду, який заляпував їхнi боки i майже унеможливлював вирiшення питання про колiр. Вони зупинялись перед свiтлофорами, на байдужих обличчях яких застигало червоне свiтло. Якщо у таку мить перехожих поруч не було, то їй здавалося, що зупинявся час.

Вона вирiшила пiти у парк, бо прагнула самотностi. Вона сподiвалася, що у такий час там зовсiм не буде людей. Перетнувши мiст, вона пiшла знайомим шляхом до берега, оминаючi темнi та мокрi дерева i намагаючись ступати на жовто-сiру траву, щоб не забруднити джинси, якi все ще були трохи чистiшими, нiж чоботи. Захотiлося курити.

...Вона вдихала дим i дивилася на рiчку. Через туман не було видно iнший берег. Останнiми днями було тепло, тому лiд вирiшив розтанути i пiти на прогулянку. Вона дивилась, як ламаються та нахабно наповзають один на одного крижанi шматки. Десь неподалiк чувся гул трансформатора, який перекривав шум їхньої боротьби. Вона майже вiдчула себе самотньою, але раптом почула м’якi кроки. Хтось наближався до берега i до неї. Вона заплющила очi...

Проминула мить i цiла вiчнiсть одночасно (час сьогоднi жартував із нею) перед тим, як вона розплющила їх знову. Вона стояла посеред червоного поля, це були маки. Вони були скрiзь, аж до обрiю, i жодного дерева або куща. Сонце було теплим та лагiдним i потроху грiло повiтря, у якому розливався п’янкий аромат. Гул лишився, але ставав все тихшим i тихшим. Вона пiдвела голову вгору i побачила двi слiпучо-бiлi смужки вiд лiтака на чистому блакитному небi. Це був ранок...

Додав witch 13 лютого 2008

Про автора

Життя моє дуже цікаве і повне подій. Колись напишу про себе докладніше. Наразі я працюю перекладачем, свою роботу дуже люблю, а у вільний час, якого, на жаль, так мало, намагаюсь створювати щось цікаве і нове.