Учасники

Автори / Марина Онищенко / Без назви

Це було аж ніяк не смішно: ти ніяк не могла пригадати, який сьогодні день. Ти не знала, скільки вже пиячиш. День? Кілька днів? А може кілька тижнів?.. Виглядала ти поки що на перше, а от почувалася вже майже на третє. І зупинятись точно не збиралася, бо ще було що пити, а альтернативи цьому заняттю ти досі не знайшла (а може й не шукала).

Ай, знову нема за ким! Який жаль... Так завжди траплялося, коли ти замикалася посеред зими в своїй маленькій квартирі, і цілими днями, а інколи й ночами (але завжди в жовтому електричному світлі), сиділа на заставленій порожніми пляшками білого сухого і закиданій коробками з-під цукерок, давно не мітеній кухні, і ні в якому разі не відповідала на дзвінки друзів. Не відповідала не тому, що не хотіла їх почути, а тому, що не могла змусити себе підвестися і підійти до телефону. Бо вона знов прийшла (така несподівана, незважаючи на те, що кожного року приходила в той самий час)... Вона міцно прив’язала тебе до стільця на кухні і ні за які скарби в світі не відпустить, навіть за весь світовий обсяг шоколаду та сонячних пігулок вітаміну D (принаймні поки сама того не схоче). А що ти будеш робити, коли cкінчиться твій запас білого сухого та цукерок „Пташине молоко”? Ти намагалася про це не думати...

Знову бринить телефон. Раптом у твоїй голові пропливає квола думка: „А може це він?” -Ні, не може бути, - відповідаєш сама собі, відкусуєш ще одну цукерочку (біленька, класно) і наливаєш ще один келих. Ще одна пуста пляшка і коробка опиняються на підлозі. Цікава парочка. Дуже різні, може саме тому так добре смакують разом? Як і ви з ним колись давно... Так давно, що ти ледь-ледь могла пригадати колір його очей (які тебе колись полонили), смак його шкіри (такий приємний, трошки солонуватий, він нагадував тобі про море, в яке ти, як і в нього, була донестями закохана), запах його волосся (невловимий, наче подих весни одного вже досить теплого, але ще зимового дня)... Ти на раз випиваєш той келих, заливаючи вже напівпрозорі, але все ще болючі солоно-весняні спогади, і відкриваєш нову коробку цукерок.

Це ж просто зима, просто ще одна чергова зима твого життя... Ти мала б вже звикнути до таких зим, але ж хіба до такого можна звикнути??? Радувало тебе тільки те, що вона (ця жахлива чергова зима) мала обов’язково скінчитись. Ти сподівалась, що тобі вистачить і білого сухого, і цукерок „Пташине молоко”, і вареників з картоплею і грибами (до речі, в тебе ж є вареники!) до весни. Адже після зими завжди настає весна, сонячні промені народжують у твоїй шкірі зброю для боротьби, кров починає бігти швидше, і знов є кому зігрівати ліжко і прибирати в твоїй маленькій і затишній, але завжди неприбраній квартирі (бо ти просто ненавиділа прибирати). І знову доведеться шукати роботу, обов’язково цікаву. І ти будеш шукати її радісно, з трохи дурнуватою посмішкою на обличчі. Бо ти ж наново народилася, а це таке щастя!

І в твоїй душі завжди житиме надія на те, „що все це закінчиться спільним щастям у тихій психічній лікарні”, а може й в іншому, але не менш тихому місці, всеодно. Головне, що тоді в твоєму житті не буде більше самотніх зим і тобі буде завсім не цікаво, чи пам’ятаєш ти, який сьогодні день...

Додав witch 03 березня 2008

Про автора

Життя моє дуже цікаве і повне подій. Колись напишу про себе докладніше. Наразі я працюю перекладачем, свою роботу дуже люблю, а у вільний час, якого, на жаль, так мало, намагаюсь створювати щось цікаве і нове.