Учасники

Автори / Марина Онищенко / Проти ночі

Найдивніше те, що мені було набагато цікавіше мовчати з тобою, ніж говорити... А тепер... Тепер я забагато їм шоколадних цукерок, палю і думаю... не про тебе. Не зовсім про тебе, про когось іншого, а може й не про нього, а може й не думаю... Думки розбігаються... Напевне, треба буде купити собі диктофон, але чомусь мені здається, що від цього буде тільки гірше. Бо коли думку спіймати, то вона дуже швидко помирає. Цей лист, мабуть, теж стане мертвим після того, як ти його прочитаєш. Лишається сподіватись, що наша пошта працює вправно і ти зможеш витягти з коми хоч якісь застиглі на папері шматки емоцій...

Дивно, але все це було ніби не зі мною... Цей зимовий канабіс і ранковий поцілунок... Зараз я дивлюсь на всі ці спогади у чорно-білих снах німого кіно, саме так, як ти і хотів. Це дуже незвично для мене, бо я завжди бачила свої сни кольоровими і голосними. Так, приголосних у них бракувало, це правда. Напевне, це від того, що в реальному житті я не дозволяю собі реагувати на світ та людей емоційно – якби я це робила, то вже б наробила багато такого, про що і так шкодую. А вночі всі ті емоції виходять з-під мого контролю і живуть власним кольорово-голосним життям.

Але то пусте... порожнє... Мабуть, від того і гуде у вухах. А може я випила забагато кави? Не знаю, важко сказати... Я тепер взагалі мало про що знаю. Сенс мого життя загубився десь між повсякденних-щоденних-буденних-південних, а інколи й північних, бо на роботі вже стає зимно, проблем. Напевне, саме від цього я й пишу ці дурниці проти ночі. Вона – єдине що у мене лишилось, не кричить як мама, і хоч іноді звертає на мене увагу тим, що заважає заснути. Думаю, вона це робить тому, що знає, як я останнім часом не люблю прокидатись і як мені бракує моїх колишніх снів.

Скоро прийде зима вкупі з черговою депресією. Я чекаю на них з нетерпінням, бо нарешті зможу видертись на той клятий Тростян зі сноубордом і, можливо, якщо Бог дасть, отримаю свій перший перелом і черговий струс мозку. Сподіваюсь, хоч тоді мені дадуть спокій і дозволять відіспатись, а сни мої від прийнятих ліків знову заграють і забалакають.

А ще я хочу снігу. Він такий м’який і чистий. На ньому можна буде наново написати цю історію. Вона вийде трохи іншою, це точно, але так навіть цікавіше, бо тоді я не знатиму її кінця. Дурні ті люди, які читають книжки з останньої сторінки, зовсім їх не розумію. Завжди цікавіше поринати в історію, якщо не знаєш, який у неї фінал, навіть якщо він виявиться очікуваним і банально-щасливим, як на мене. А ти знаєш?.......

The end

Додав witch 13 серпня 2008

Про автора

Життя моє дуже цікаве і повне подій. Колись напишу про себе докладніше. Наразі я працюю перекладачем, свою роботу дуже люблю, а у вільний час, якого, на жаль, так мало, намагаюсь створювати щось цікаве і нове.