На вулиці було холодно… Йшов дощ. До усього, відключили світло. В кімнаті грала на батарейках повільна музика. Її думки були десь далеко. І якось було все просто та зрозуміло в цих мріях, де царювала лише вона, не так як в житті. Але пісня закінчилась, обірвалася струна, що зв’язувала її з прекрасним світом, яка повернула її на землю.
— Чудова погода! Нічого подивитися ані почитати не можна! Хіба що телефон… Ні-і-і! Не хочу! — потягнувшись, вона звернулася на ліжку клубком та закрила очі. Довго вона так лежала, але несподівано різько підірвалася з місця. — Не можна так, не можна, мила! Досить тобі про нього думати! Скільки часу ти на нього витратила, скілки нервів! А так не можна! Треба відволіктись… Чи подзвонити комусь?
Відкривши записну книжку, погляд одразу впав на знайомий номер… Вона швиденько закрила її та скинула на підлогу. «Важко з тобою!» — пронеслося в голові. Так, цей раз такий як всі інші… Нічого не вийшло! Він був холодним з нею, хоча казав, що дуже кохає її. Він цілував їй руки, а як дивився в очі! Ніколи і ніхто так не робив! А які слова лилися з його вуст! Вистачить на все місто, але ж йому була потрібна вона! Принаймні, так він стверджував. А що зараз? Нічого, зовсім нічого. Вона помітила, що його слова не мали підтвердження і що треба було зробити? Тільки одне: покинути його, що вона невдовзі і зробила. Та чому серце болить? Адже, не було навіть того кохання… незважаючи на те, їй було зле. «Мине, все минає», — заспокоювала себе. Не допомагало. І лилися сльози, розривалося серце, а легше не ставало. Нічого, час все лікує, не переживай! Навіть безвідповідальне кохання дає свої плоди: почуття, які можна вилити на папері. Ага, можна, але навіщо? Чи стане вона від цього щасливішою, чи відчує себе комусь потрібною? Коли він зізнавався їй у коханні, вона в цей час думала: чи він не обманює її і навіщо цей добре спланований спектакль? Ким спланований? Дурість! Звичайно, вона не повірила в ці слова, повелася, ніби нічого не сталося, бо не знала як треба поводитись. А мрії були далеко від нього: десь у невагомості гармонії, коли вона злітала до неба кожної ночі, ділила сон з мрією, впускала її до серця, довіряла їй, всміхалася, ростила, надавала сил. Ніхто не знав про мрію, лише чисті папірці розділяли з нею смуток вдень, а вночі все забувалося: залишався лише місяць, зірки, лагідний вітерець, вона та її мрія. Прокидаючись кожного наступного ранку, сни зтиралися з пам’яті, але відчуття щастя не покидало її ніколи… Тому вона і не могла пояснити йому чого саме прагне, про що пише, кого чекає. «Вибач, милий, але ми різні, зовсім… Ще не зустріла я когось схожого на себе.» — заспокоювала себе. А колись їй здалося навпаки: одного разу вона повірила, що знайшла людину якій можна було розповісти… ні, це лише так здалося. Та вогник надії підтримує в ній сили йти далі, відкривати нові шляхи, випробувати їх. Пошуки тривають і зараз, вони триватимуть і триватимуть… Життя-пошук, мрія, яка не виведе з хащі, а можливо… Не шукаючи — не знайдеш. Колись вона жила дуже далеко: в пустелі Безнадії. І писалося тоді: «Порожньо… Що робити, що писати? Що справді можна вилити назовні? Чому так порожньо, ніби після буревію? Нічого нема: вимита земля, мертва кров, залишки минулого. Сухий вітер підхоплює за собою останні надії туди, де поховані мої мрії, — на кладовище Життя. Я стояла та дивилася на зникаючу десь за обрієм останню дитячу мрію: від неї залишилося лише ледь помітне рожеве світло. Що ж поробиш, прощавай назавжди. Добре, нема сенсу стояти так й надалі. Подумати: нічого живого, вітаю тебе, рідний світ! Ось моє теперішнє помешкання… Я повинна бути сильною і тому не можу так просто розплакатися. Але ж … Не могло ж все вмерти… Ой, на жаль, могло… Що ж, це точно зникала остання надія, підхоплена вітерцем Безнадії. Дивно: зараз я не можу відчувати болю або розчарування. Це кінець,the end. Присівши біля своєї хатинки, я подивилася на обрій, замріялась в останній раз. Я чекала, а ти не прийшов. І не прийдеш ніколи — я не дозволю. Іронія: може, це і є щастя? Моє — це точно. А колись я була щасливою (нервова усмішка промайнула на обличчі), але була досить недосвідченою. «Чому люди нерозумні бувають досить щасливими, а люди розумні та цікаві ухитряються в кінці кінців отруїти життя і собі, і своїм близьким?» — спливає одразу знайома теза Ернеста Хемінгуея. Та в протиставлення спливають інші слова, які сказав Софокл: «Розум — невід’ємна частина щастя.» Ось зараз і думай: хто має рацію? Я побачила недалеко уламок одного спогаду: море, прибій, тиша та спокій. Пам’ятаю: я ховалася там від негоди, від себе. А, ну його! Вже не жаль нічого! Я розчавила ледве живий уламок: він перетворився на пил, яку теж підхопив той самий вітер. А я лише зі злою усмішкою спостерігала за ним, притиснувшись до хатинки, закривши очі, заснули назавжди, — і мені стало тепло…» Так, вона заснула та прокинулась від того страшного сну. Минуло, як добре. Досить незрозуміла подорож, та корисна. Потім, перечитуючи свої нотатки, вона розуміла, що в такі, здається, безнадійні хвилини іноді народжуються цікаві образи, їх треба лише встигнути записати, ретельно відображаючи кожну мить. Хіба можна розповідати такі речі майже незнайомій, навіть якщо коханій, людині? Звичайно, ні. Ніхто не підозрював, що вона пише саме так відчайдушно, відкрито, мрійливо поки сама не показувала, відкриваючи завісу таємниці. Та робила це лише у хвилини впевненості, коли почувалася вищою за слухача. Багато її знайомих не підозрювало про цей внутрішній світ, про бажання та подорожі в уяві. Ось так і жила вона всередині, не ззовні. І їй було досить затишно поки не з’являлася підступна надія, тоді вона їй довірялася, а та знову і знову обманювала. І кожного разу не ставало легше, тягар не ставав меншим. «Зачинено…» — відображалося на самотньому обличчі. Найнеприємнішим було те, що тоді навіть не писалося, не хотілося. Якось було самотньо та однаково. Вона постійно задавала собі питання: хто винний? Вона сама, він, або він… Може, це лише засіб захисту від невдалого кохання? Та все було не так. Винною була вона. Хто інший зміг би створити такий світ мрії? Вона зверталася до неї: « Допоможи мені відчути себе щасливою, будь зі мною завжди, дай сили!» Не знаю, чи допомогла їй та мрія, знаю лише, що вона справді відчула, злетіла, як раніше, до зірок з новою силою, більш чарівнішою за попередню. Серед міської тиші, вночі, літає в небі Вона, інколи відпочиваючи на Місяці. У неї довге русяве волосся, яке переплетено сірим туманом, блискавичні карі очі, які здаються чорними вночі, легкі рухи та якась ледь помітна усмішка. Здається, це і є її щастя. Здається. Якщо ретельніше вдивитися в її вираз обличчя, можна прочитати по усмішці головне бажання. І воно, на перший погляд, зовсім не очікуване. Адже мріє вона не літати так високо і саме туди. Хоч мрія і веде до творчості, до потреби писати, та не в тому напрямку. Вона — полонянка. Так завжди, інакше неможливо. Сумно, але прекрасно, романтично, якщо хочете. Полон — досить непогана ціна за останню мить перед польотом, коли смак незалежності вже заволодіває тобою, ніби підхоплює, надає крила, закликає летіти догори, підіймає і ти ніжно, ніби боїшся, відриваєшся від вікна, вдивляєшся лише в небо… А воно таке гарне: схоже на Славутич вночі, таке ж безмежне! Тому ти пливеш, розводячи воду нічного простору у невагомості, віддаючись у своїй недоторканності теплому вітерцю, зливаючись тілом з площиною ночі, захоплюєш у полон зорі до зіниць. Тобі кортить кричати, насмішливо розповісти іншим як саме треба жити, відчувати! У голові грає якась мрійливо-рішуча пісня-балада, тіло втрачає свою вагу, розум та очі увесь час вбирають незрозумілу енергію нічного міста. Непомітно для самої себе, ти переносишся до величних Карпат… Вершини гір губляться серед хмар, чорні дерева одягають у свою сукню голе каміння, захищаючи від непогоди, новорічні прикраси виблискують на небі (одразу ж хочеться їх трішечки штовхнути, щоб вони задзвеніли), мідний місяць висить у просторі десь між землею та небом. І все це так близько! Ось ти спрагло вдивляєшся у краєвид: «Моє, все моє!» — лунає честолюбна думка та тобі чомусь мало! Мало! Дайте більшого! Дайте злитися з цією міццю! «Знаю!» — різько та рішуче змінюючи напрямок польоту, стрімко ниближуючись до невеликої річки біля підніжжя ти нарешті знову ступаєш на землю… і серце завмирає в очікуванні найінтимнішого: ти обережно знімаєш з себе сукню вітру та несміливо «пробуєш» воду рукою. Прохолода… закривши очі, ти робиш перші кроки до води. Вона по-трошечку охоплює тіло, заморожуючи невпевненість, запрошує до себе і вже зігріває, мов рідну. Забулися безнадійні дні, турботи, непотрібна метушня… тепло… Приємно тепло. Мимоволі ти засинаєш, розкриваєш обійми, пускаючи її до себе, посміхаєшся зорям, — а вони грайливо відповідають. Ніч у Карпатах… Десь «гукає» пугач (звідки він там узявся?), квакає шкрек та пахнуть нічні квіти. Твоє місце… Ти піддаєшся їй, розслаблюєш м’язи і стаєш водою: ось плескочуться водяники, танцюють свій танок русалки на березі. Тобі теж закортілося приєднатися, та тільки не варто. Ніхто від них не повертається додому. А чи не було б краще залишитись їй назавжди у мрії? Чим краще самотнє, незрозуміле існування в місті? Вона було погодилась, але, поглянувши на місяць чомусь засумувала. Ти справді нещодавно був тут, залишив на згадок срібний слід на воді… Зітхнувши, ти набираєшся сил аби вирватися на волю — до зоряного неба. Не знаю, звідки вони в тебе, ті сили! З якою неповторною красою ти вириваєшся! Стрімко, рішуче, вільно…Вітер підступно та лагідно обіймає тебе знову, ніби чекаючи цього весь час поки ти йому зраджувала, одягає, даруючи тобі прощення. Ти ж, насолоджено закривши очі, піддаєшся йому та прямуєш додому. Більше ніколи тобі не повернутись до того місця. «Зачекай! Я не бачила вершин!» — несподівано згадуєш ти, але це вже наступного разу… Завтра. Лежачи на м’якій хустці, ти згадуєш минулу ніч, її барви та запах, а потім постіпово засинаєш… а вітер несе все далі, він відчуває твій сон і колише тебе мов дитину, потім він дбайливо заносить тебе сплячу до кімнати та кладе у ліжко, вкриває ковдрою та відлітає… У тебе на обличчі мрійлива посмішка…
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Привіт! Мене звати Ліза, мені 16 років. Захоплююся Львовом, Києвом, літературою, музикою та життям. Я завжди мріяла написати свою книгу з власним сюжетом, яка б була корисною для інших, за допомогою якої можна розповісти про свої почут
