Автори / Ліза Олексієнко / Шлях до себе. Розмови з собою.
1. Она шла по широкой дороге, вымощенной камнем, и ей казалось, что она одна во всём мире, словно не существует никого кроме неё. Но как ни странно ей не было одиноко, так даже лучше: она госпожа, хозяйка всего, и нет в её мире ни зла, ни добра, потому что не было людей, каждый из которых желал бы установить свои законы, согласно своим потребностям и желаниям (которым нет конца). Всё что она чувствовала, так это только свободу, свободу чувств, мысли и личности, а что может быть лучше? Эти мгновения навсегда запомнятся, мгновения, что приходят лишь один раз в жизни. Именно сейчас, в такие минуты, человек ощущает себя владельцем всего сущего, и авторитет высшего разума падает до нуля - вот она сила человека! Сила, которой боятся великие тираны и глупые боги, ведь именно она разрушала храмы и постаменты, рушила целые города, а вместе с ними и цивилизации; может, эта сила погубит и людей, но ведь она всё: история, наука, бессмысленный прогресс и даже сама смерть. Вот что в этот момент переполняло её - жажда власти… Теперь она знала что делать. А ведь всё начинается именно так: с прогулки по ночному городу.
2. Мне никогда ничего не стоило сказать «нет». Многим приходилось слышать мой насмешливый смех, зная, что я никогда и ни за что на свете не буду принадлежать им. Да, я жестока, потому что не ответила ещё никому полной взаимностью, так как я уже люблю, а мою любовь зовут Свобода. Но это не значит, что я не любила. Нет, я любила так сильно, что моё чувство не угасало годами. А сейчас я просто боюсь обжечься - вот и всё. Я приобрела авторитет независимой жестокости, а ведь я совсем не такая: как и у всякого человека у меня хрупкая душа, только вот мало кто это понимает из моих друзей. Но я знаю одного, кто может понять меня ВСЮ, но нам рано ещё видеться, нужно чтобы пришло время, а я знаю - это время придёт. Но я не приму его, скорее, покажу, что он опоздал, что упустил свою судьбу - развернусь и просто уйду. Да, именно так я поступаю - это и есть та жестокость, которую не любят люди (потому что боятся), но так горжусь я (подумать только: горжусь своей гордостью!).
3. Что можно сказать о человеке, который всегда занят? А то, что у него не имеется времени на вас, но вполне достаточно на свои дела. Нет, я не осуждаю его, но считаю, что можно выделить немного времени на
4. Я дала себе обещание - никогда не плакать, никогда не проливать ни одной слезы… Я считала это проявлением сильной воли, сильного характера, но я ошибалась… Точнее, это так и есть, просто я немного не так воспринимала это, ведь слёзы помогают все негативные эмоции выплеснуть наружу. Обещание я сдержала и теперь не могу плакать, да, мне хочется, но я просто не могу. Ни одна слеза не катится с глаз, даже когда слёзы душат меня и так хочется выплакаться, чтобы избавиться от накоплённых сгустков энергии и чувств. Это тяжкий крест: не уметь плакать. Я горда и поэтому считаю, что слёзы - проявление слабых, и я осталась при своём мнении, но ведь можно иногда позволить себе побыть
5. Почему человек часто забывает свои обещания? Существует множество объяснений, но популярнее всех только две: либо это обещание было дано для отмашки, либо человек слишком увлечен собою. Таких людей не воспринимают с подлежащим для них уважением, пусть они хоть будут походить на Эйнштейна или Мэрилин Монро. Я считаю, что все мы высшие существа на планете и имеем свои представления о жизни:
6. Зачем нам любовь? Зачем лишние страдания? Как с этим бороться? Если это специальный способ сломать человека, то тогда я буду противостоять этому, а если вдруг это всего лишь чувство, дарящее счастье? Не зная самой сути, нельзя понять и найти метод борьбы с этим. Поэтому я не знаю что делать: молча страдать или просто бороться, не имея сил? Ведь возникает много мыслей, но какая правильная - тяжело понять. Сберечь ли мне веру в любовь, счастливую любовь? У меня её никогда не было…Всегда любовь приносила лишь боль и мучение. Но когда я впускаю её в сердце, то в самом начале она напоминает сладкий мёд, который медленно превращается в яд. Вывод напрашивается сам собой: научиться руководить своими чувствами и самой решать кого и когда любить. Так не больно. Но это чувство приносило много разных эмоций, которые несли с собой и боль, и разочарования, ощущение великой БОЛИ, я увидела и другую сторону любви, другое, обратное лицо: жестокая и дикая улыбка, холодные, непроницаемые глаза, сухая кожа и отсутствие даже жалости. Ах, как хочется проснуться и понять, что это сон!! Проснуться и почувствовать тепло объятий, почувствовать себя и мир! Проникнуться великой тайной, стать её хранительницей и, главное, знать, что ты действительно счастлива! И быть уверённой в завтрашнем дне, хотя бы в нём. Но любовь берёт дорого за свои услуги и платить, наверняка, придется по этой цене. Именно поэтому я больше никогда осознанно не пущу любовь в сердце и буду останавливать себя в начале взлёта, продолжением которого будет медленное падение.
7. Больше не будет той боли, когда всё сжимается внутри, как будто не хватает воздуха, который ты хватаешь всё сильней и сильней, травишься. Я решила, что нет, нет … всему нет!
8. Тёмный лес… всё сжимается, сходится над головой… и паника, которая заглушает собою все другие чувства. Дышать, главное дышать…Главное: не потерять здесь себя… Главное - не испугаться. И внезапно перед ней возникнул Ужас. Он приблизился незаметно, подкрался, будто мышь - и вспугнул Надежду, которая пыталась пролить и уничтожить Хаос - хозяина этого рокового леса. И как она могла попасться в его сети? Как ему удалась заманить её сюда? Её, такую осторожную и гордую? Ужас дал простой ответ: ты, увы, сама пришла ко мне и в этот лес, ты сама дала вызов себе и тому, чему нельзя давать в принципе никакого вызова, а именно - самому создателю этого самого крика гордости…Ветер, холодный, пронизывающий ветер. Теперь Ужас предстал перед ней с другим лицом, лицом Правды… Конечно, человек всегда ищет трудный путь к своей цели, а особенно она… И какова её цель в жизни? Нести за собой груз вопроса, сомнения и анархии? А, может, всё это пустое? И ничего всего этого нет? Это сон, это сон, верно, это всего лишь странный сон. Но если это так, то, проснувшись, она поймёт, что нужно делать, чтобы иметь гармонию в сердце, а значит - уничтожить этот лес… Навсегда… Увы, это не сон, а твоя душа… Смотри, что ты сделала с ней - забросила и скинула все свои тайные стороны, ты, и только ты уничтожила сама себя… И теперь ты здесь, в моей власти! Правда смеялась, смеялась смехом ужаса. Вот что вы со мной сделали! Вы сделали меня своим Ужасом! И теперь я должна нести этот крест всё ваше существование! И когда оно закончится, я наконец вновь обрету свою красоту! И она исчезла. Больше никогда я её не видела… Но теперь я вижу и понимаю, что причиной всех своих бед есть один человек и никто другой…
9. Поле и страшный ветер, который господствует здесь, что промывает всю тебя… Это так ужасно, как же это ужасно, будто тебя пропускают через иссушающее сито. Не было там ни цветов, ни пчёл, ни трав… вершили на этом пустыре ястребы - птицы смерти; лились чёрные реки - дороги боли; росли и высыхали кусты.
10. Почему когда любишь, то всегда чувствуешь эту боль, которая не дает спокойно существовать? Почему всегда любовь - это прежде всего боль? Ведь это такое великое чувство, неужели нельзя хотя бы изредка любить и быть при этом счастливым? Почему я не могу любить спокойно, не думая об одиночестве? Многие говорят, что сама по себе любовь прекрасна, даже если безответна… Или это все слова? Но многие не одни в этом мире, при этом они вполне довольны своей жизнью. Почему я не могу просто
11. Я завжди переконувала себе у тому, що не хочу бути творчою людиною, бо боялася бути відкритою для когось, особливо для тих, хто мене не зрозуміє… але прийшла до абсолютно протилежного : творча людина - це класно! Та зрозуміла я це, коли стала більш приземленою, більшою реалісткою аніж була раніш. І зрозуміло чому, адже цінуєш, коли, на жаль, втрачаєш… Але ні!!! Я не втратила! Не могла, не мала права! Якщо мені щось було подаровано від народження, я не могла це так просто втратити! Якась часточка мого таланту жива в мені, я в це вірю! Кожна людина має свою особливість, яку просто потрібно відкривати іншим, шукати в самої собі щось нове, вдосконалюючи його. Якщо тобі дано малювати, то ти повинна виставляти свою працю на всеоблік, адже інші люди мають інші таланти і малювати не можуть, так дайте їм хоч намилуватися! Поет плекає сили в натюрмортах; композитор зачаровується магією слова; маляр уявляє майбутню картину з написанного тощо. Все у світі є зв’язаним між собою. Щодо вдосконалення себе самої я можу сказати одне: скільки не відкритого є в людині! От хто б міг сказати, що я буду розмовляти українською, цінуючи її понад усе! Я сама ніколи у це б не повірила, раніше я писала виключно російською і не хотіла навіть думати про іншу мову. А зараз все інакше. Але важкувато проходить цей процес перевиховування. Я не знаю чи змінився мій стиль порівняно зі старим, чи вплинула на нього мова? Може й ні, серце у мене ж одне та й почуття (яких аж занадто багато та вони не знають у що саме вилитись). Чи може людина стати з часом більш щасливою внаслідок самовдосконалення? Судячи по моїм теперішнім результатам, то так. Та не означає це щось інше, наприклад: чи не загубиться людина остаточно, при чому сама в собі, у власних же почуттях? Палиця о двух кінцях. Та на неї варто ступати. О, як же кортить відчути смак перемоги! І як не хочеться впасти у болото. Напевно, для успіху треба лише постійно вимагати кожен раз більшого, не задовольняючись тим, що маєш. І тут у голові виростає велике і страшне для мене слово «ПОСЕРЕДНІСТЬ»! Щоб не казали, та я з самого дитинства ніколи не прагнула, не бажала, не думала, боялася бути посередністю! Адже нею є люди, що так і не знайшли себе у світі, не шукали… Страшно: як це? Не шукали? Я боялася стати посередністю так само, як і боялася залишатися на місці. Я не знаю, хто вбив мені це в голову, мабуть, поначитувалася романів про великі вчинки та таке ж саме кохання. От я і підійшла до важкої теми. Але зараз, напрочуд, нема ніякого бажання розмовляти про це. Тож повернемося до попередньої теми і в мене знову виникає питання: а чи робить щось людина аби не бути тією посередністю? Відповідь: більшість лише подумки. Тому, можливо, людство і має такі терміни як «незрівнянний талант», «неперевершений»,"особливий"… а уся таємниця лише в праці. «Є багато прикладів таланту від народження, ось Моцарт», - відповісте ви мені. Так, правильно. Я не психолог, та не пов’язано це з тим, що він був впевненим у собі настільки, що сам себе «запрограмував» на потрібну хвилю? Та чи рідко дивує нас маленька дитина? Це приклади чудової праці мозку. Чи не зможу я сама себе запевнити в тому, що зможу все, що так жадаю? Відкриття необмежених можливостей, чи не так? Так, це класно, та воно й лякає. Для того, щоб людина не накоїла багато лиха і зроблено
12. Ми познайомилися з тобою давно: кілька років тому. Та якщо чесно, с самого початку я відносилась до тебе досить зверхньо, бо мала тоді вже подругу, та й ти з’явилась так несподівано… Я пам’ятаю твої перелякані очі, стриману переживаннями постать, нестійкі, трішки нервові жести. Як ти намагалася сподобатись! А я повелася тоді як панна: щось відповіла аби здихатись тебе, адже мала ще багато справ на зустрічі вчителів з учнями! Я зайшла до класу і забула думати про якусь там новеньку. Тодішньої моєї подруги ще не було. Я знайшла собі компанію та переключилась на звичний для мене ритм життя: пройшли канікули, проминуло літо, я ще не оговкалась від свого короткочасного кохання і чекала на подругу щоб вилити всі почуття на неї (ніби то було їй потрібно!), я згадала що треба повертатися до буденного, нецікавого, до школи, до нових перемог… О, не було мені тоді діла щодо тебе, подруго, пробач! Ось так, забувшись, я про щось захопливо розповідала, коли зайшла очікувана мною подруга, я накинулась на неї та міцно обійняла. Хоч хтось рідний прийшов! Під владою великих почуттів, я не побачила, що з нею був ще хтось… А то була ти. Катерина познайомила мене з тобою, ми ввічливо обмінялися звичними у таких ситуаціях ввічливостями та розсілися по місцях. Якось я і не помітила як Катя подружилася з тобою ( у неї була добра звичка захищати новеньких від нападів інших з класу), не пам’ятаю що думала я з того приводу, було ще зарано для пробудження тої нашої дружби. Пам’ятаю лише як все ж таки вирішила ближче познайомитись з тобою, та сама і запізнилася на призначений час для зустрічі. І я знову зайняляся своїми проблемами, не давало тоді спокою навчання ( адже мала вчитися бездоганно, отримувати такі ж бездоганні оцінки, встигати при цьому «чіпляти» нових хлопців та відстоювати свій авторитет у класі. Так, мені справді не було часу відволікатись на щось інше!). а що робила ти? Мабуть, кожного разу переконувалась, що зі мною нема чого робити та вважала мене справжнім стервом (я часто ховаюся за цим шаблоном). Потім ти мені зізналася, що я тобі не сподобалась і ти вирішила, що зі мною можна або дуже сильно ворогувати або міцно дружити. Добре, що ми обрали друге. Я пам’ятаю як вона вразила нас своїм голосом. У неї неперевершений голос! Чистий, сильний, багатодіапозонний, легкий, чаруючий та мрійливий. Ти серйозно співала, а всі інші, затримавши погляд, стояли і слухали… Це були чудові хвилі спокою, коли забуваєш про все… Я забувала про все, я відходила, відлітала у її пісні, засинала, не закриваючи очей. Дякую тобі за такі хвилі! А зараз тебе нема поряд, ти далеко… зараз вирішується твоя доля. Знай: я підтримую тебе
13. А сьогодні ми бачились. Наша зустріч відбулася досить похмуро, якось холодно, та лише на початку. Ти так змінилась! Така доросла! Я відчула, що настав час для справжньої, дорослої дружби, не такої дитячої. Все, що було раніше не має порівняння з цим відчуттям відповідальності за подругу. Напевно, це початок дорослості, коли вже минули наївні сподівання, базпідставні мрії. А мені ж так не хотілося розлучатися з дитинством! Багато людей зберегли в собі дитину, а разом з тим не втратили чисту, чарівну посмішку. Вони були для мене ідеалом дорослої людини, пам’ятаю, як у віці 8 років я плакала при думці, що втрачу світ, в якому звикла жити. Вже зараз я абсолютно не розділяю своїх минулих поглядів, хоча жаль. Але і захоплююсь людиною, яка зробила своє „я", не загубивши його у вирі слави, яка пише пісні та музику, відкрито вважає себе патріотом, висловлює свої думки, яка не залежить від інших, яка має свої погляди, та (що дуже дивно) залишилася хоч трішечки дитиною! Чи можливе таке поєднання якостей цієї людини: переспективна та одночасно
Звичайно, це лише початок мого довгого шляху до себе, але, принаймні, приємно, що я на нього ступила! Я наважилась! Куди він приведе - не знаю, та вірю, що віднайду себе, зроблю сама своє "я", не буду тією посередністю, знайду нарешті спосіб поєднати практичну сторону душі з романтичною та мрійливою. Знаю: я ступила на важкий шлях, та інакше не можу, інакше не цікаво, інакше смак перемоги не буде таким солодким! А я здобуду цю перемогу, головне завжди прислуховуватись до серця. Завдяки цьому щоденнику я вирішила багато питань, що виникали переді мною (вони були призначені зламати мою волю та віру, але їм це не вдалося). Так, я визнаю, що ще досить слабка, не збита з пантелику життєвими негараздами, та знаю одне: я зможу винести
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Привіт! Мене звати Ліза, мені 16 років. Захоплююся Львовом, Києвом, літературою, музикою та життям. Я завжди мріяла написати свою книгу з власним сюжетом, яка б була корисною для інших, за допомогою якої можна розповісти про свої почут
sam kolys` pysav shchos` podibne, ale davno kynuv.nepohano,ale...ne zachipylo. p.s.proshu,ne obrazhaisia,koly ne spodobavsia vidhuk.prosto neshchodavno Borhesa pochytav,tomu vse korotke z rozdumamy rozhliadaiu z odniei kropky:iak daleko avtoru do nioho.ty tak samo ioho pochytai:mozhe,spodobaet`sia.