Автори / Ольга Тарасевич / Вм’ятина

Ніби Вас і не існує. Не розмовляли всього два дні. Мені здається, що Ви живете тільки в моїх мріях. Я немов вигадала якусь загадкову ВИ і поклоняюся їй.

Все навколо таке чудернацьке: зовсім чуже мені моє життя. Воно мені не належить. І живу ним теж не я. Це так жахливо — загубити справжню себе! Сьогодні сказала вголос: «Вбий мене, я не хочу більше жити! Вбий. Не хочу. Хочу померти.» Ніхто мене не вб’є. А я думаю, що себе не знайду так швидко в цьому житті — а в смерті одразу знайду. Це маячня все. Де я? Господи, де ж я поділася? Куди ж заховала-поховала своє життя? З нього лишилося лише одне: кохання до Вас. Тепер я сумніваюся: може, вигадане? Та ні, не вигадане. Якраз єдине справжнє.

ЦЕ НЕ ЗІ МНОЮ ВІДБУВАЄТЬСЯ. Дежа вю? Теж ні. Бо коли роздвоєння, то тебе дві. А я одна, причому не я. Хто? Хтось такий, хто для всіх таки залишається мною, але мене забрав кудись і залишив у клітці своєї душі тільки мій мозок, який мечеться і не знає, де ж ЙОГО душа. Встала рано, випила чаю, розмовляла з подругою… ходила по морозу, друкувала реферат, дивилася у небо і на сонце, що здавалося літнім взимку, не я. Літнє сонце вже справді таке літнє…(тобто, йому стільки років уже…) І я хочу бути такою ж гарячою, як воно, і ніколи не змерзати. Лягла спати і думати, що завтра робити. Раптом у голові виник образ вм’ятини. Щось сіре з невеличким чорнуватим заглибленням. Пласке. Дивне. Лякаюче. Чуже. Це не мій образ. У мене не могло бути такого!!! Кажуся. Відкрию очі — бачу вм’ятину. Закрию очі — бачу вм’ятину. З боку на бік, з боку на бік перевертаю себе, замружуюсь-розплющую очиська, тру лоба, ледве не плачу. Вм’ятина не щезає. Не розумію. Не розумію. Не розумію. Нав’язлива гидота, ідіотська якась картинка. Я не сумісна з нею. В голові — ніби порожнеча, посеред якої оце сіре з оцим …

Зранку прокидаюся. Вже не дивуюся тому, що мене знов немає. Традиційний чай. Раптом виникає Вм’ятина. Проганяю. Йду на маршрутку. Вм’ятина. Мрію про канікули. Вм’ятина. Цілий день у голові. Звикнути не можу. Кожного разу хочеться зняти голову з шиї, витрусити вм’ятину і жити далі спокійно. Нереально.

Вечір. Повертаюся додому. Вм’ятини немає, але з напруженням чекаю її появи. Вона з’являється не тоді, коли її «створює» мозок, вона приходить сама. Мара. Ні. Реальність.

Темне подвір’я, сіра пилюка і… мертва кішка лежить, відкинувши хвоста. Лякаюся, серце притискується до хребта і намагається засунутися кудись між хребцями. Відскакую вбік і починаю повільно обходити цю руду кішку. Вона худенька, вушка зовсім невеличкі, а мордочкою вона вткнулася в пилюку. Раптово помічаю, що кішки-то і немає.

Галюцинації. З кожним днем все страшніші. А все почалося з постаті жінки у синій сукні, що зайшла за дерево і звідти не вийшла. Знову вм’ятина. Ще декілька днів такого життя, і я не знаю, що буде далі. Потрібно сесію здати. Буду навчатися зараз, може, посеред підготовки до семінару вм’ятина не з’являтиметься.

Мені дуже страшно. Це вельми неприємна перспектива — сказитися. А може, справді існує паралельний світ? Он, В.С. каже: «Ты не от мира сего…» То, може, я там, у паралельному світі зараз? А вм’ятина прийшла звідти і хоче, щоб я відправила її назад? Мабуть, вона — це і є я, тільки трансформована. Їй не місце в цьому світі. Вона-то не загине, вона настирна така. Я боюся, що я загину там. Тут від мене і так вже нічого не лишилося. Крім любові. За неї теж страшно. Хоча людина, яку я люблю, спокійно проживе і без мого кохання.

І зовсім мені не гірко. Вм’ятина знов приперлася і не дає ні про що думати. Піду битися головою об стінку. Іноді допомагає. Є ще один спосіб: видирати з голови волоски. По одному. Так, щоб з коренем. Так, щоб боляче. Так, щоб сльози на очах. Теж ефективно. Але якщо не допоможе, я вже інший метод вигадала: голкою в пальці тикати. Так, щоб до крові. Мені не жаль цього тіла, цих очей, пальців… Я не мучу себе. Я просто з останніх сил тримаюся. Попереду нічого не видно. Крім вм’ятини. До всього звикаєш. До всього, окрім втрати себе.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Отож, живу я вже цілих 17 років. Кожного ранку встаю з мрією лягти ще поспати, бо весь світ у нас живе за законами жайворонків, а про бідних сов забувають.