Автори / Мистецька аґенція Арт-Вертеп / Я був таке мале миршаве дитя зі Львова...

«Під Верді я ледь не виривався з маминого лона»

Аплодисменти спровокувала сама поява Романа Віктюка на сцені. Одягнений в елегантний чорний (а на піджаку і жилетці – оригінальні білі вкраплення) костюм режисер одразу зізнався: “Знаєте, як страшно? Коли виходять актори – легше”. Саме із Львівської опери, розповідав Віктюк, розпочиналося його театральне життя. 11-12-річним хлопцем він прибігав сюди і з-за куліс спостерігав за оперними та балетними постановками. Хоча... Театральне щеплення йому зробили ще, мабуть, коли він перебував в утробі матері. “Мама була вагітна мною і на сьомому місяці прийшла в оперний театр на “Травіату”, – каже Віктюк. – Розповідала потім, що під музику Верді я так бився, ледь не виривався з її лона...”.

Перші постановки Віктюка – аматорські інтерпретації вистав, які підгледів в Опері. Будучи дитиною, майбутній зірковий режисер ставив їх на площі Ринок, у подвір’ї будинку, в якому жив, – із сусідськими дітьми, яких перетворював на акторів. Мабуть, уже тоді він знав, ким буде. Хоча циганка якось наворожила малому: “Цей хлопчик буде диригентом”. “Так у нього ж немає слуху”, – дивувалася мама Романа. Став диригентом, але театральним.

«Я був таке мале миршаве дитя зі Львова...»

Львівська театральна школа (і Оперний театр, і Театр ім. М. Заньковецької, і аура славетного Леся Курбаса та вишкіл з боку славетних режисерів і акторів), зізнається Роман Віктюк, супроводжувала його по життю – де б не був. “Вітерець з Галичини відчував постійно, – каже режисер. – І навіть тоді, коли вступив у московський “ГИТИС” (Державний інститут театрального мистецтва. – Г. Г.), де мене вчили на іншому – на Горькому, основ побутового театру – усе одно хотів, аби було так, як у Львові”.

У Москві, до речі, Віктюк (“А я був таке мале миршаве дитя зі Львова”, – пригадує він) вступив одразу у кілька вузів. Надіслав телеграму додому – своїм львівським учителям – і отримав відповідь: “Кіно – халтура, йди у “ГИТИС”. Пішов. А після закінчення, хоча й пропонували залишитися у Білокам’яній, повернувся до міста Лева – працював у Театрі юного глядача. А згодом перед режисером відкрився увесь світ.

«Украдене щастя» – до 50-річчя СРСР...

Віктюк поставив понад 150 вистав. Під час творчого вечора у Львівській опері режисер розповів про найбільш знакові постановки. “До 50-річчя СРСР поставив “Украдене щастя” Івана Франка, – казав. – Тільки уявіть собі картину – на афішах так і було написано: “До 50-річчя створення СРСР – спектакль “Украдене щастя”! На прем’єру приїхало чи не все політбюро... Але представники влади так і не дізналися, що вистава була присвячена саме цій даті – в останню мить напис старанно заклеїли... Та протягом усього спектаклю звучав запис греко-католицької служби Божої у виконанні чоловічого хору. У відгуках потім писали: “Яка сердечна музика! Хто міг написати таку вічну музику?”... Навіть заступник міністра культури, українець, до речі, цікавився у мене: “А який хор це співає?”... Це була моя перша спроба захистити цю землю”. Згодом одна жіночка із залу запропонувала Віктюкові знову поставити “Украдене щастя” – до 20-річчя незалежності України...

“Я – хуліган, – усміхається, згадуючи минуле, Віктюк. – Хоча не все з того, що пропонував, проходило. Та п’єсу “Підступність і любов” до 100-річчя від дня народження Леніна я таки поставив!”.

Коли із залу у Віктюка поцікавилися, чи є щось таке, про що він шкодує, розповів: “Виховувався я при радянській владі. Ідеологія була сильною, а дитяча душа – не твердь, щоб перед нею встояти: хоч-не-хоч, вона у тебе входила. Мені вбили у голову, що Бога немає. Пішов на сповідь, а священик каже: “Якщо казатимеш неправду – Бог покарає тебе”. Вирішив навмисне брехати – хотів подивитися, чи буде покарання. Покарання не було... Прийшов додому – і давай кричати: “Бога нема! Бога нема!”... А коли нам, дітям, зробили на згадку про сповідь фотографію зі священиком, взяв ножиці і виколов собі на знімку очі – щоб комуністи не знали, що я був у церкві... Якби міг повернути той час, не зробив би такого, бо ці оченята були наповнені світлом і вірою”.

«Король-Арлекін» –
про митця та владу

28 жовтня (у день народження режисера) у Москві відбудеться прем’єра вистави Театру Романа Віктюка “Король-Арлекін” – за однойменною п’єсою австрійського драматурга Рудольфа Лотаря. У рідному Львові цю новинку Роман Григорович покаже у квітні 2011 року.

На постановку “Короля-Арлекіна” Віктюка надихнули сучасні політичні події. “Спостерігаючи за усім тим, що відбувається і в Україні, і Росії, захотів поставити виставу про те, що творча людина, відчуваючи гидоту влади, не може залишатися на троні – не може мати із владою нічого спільного”, – каже режисер.

Високий замок

Додав Nusya 08 жовтня 2010

Про автора

Мистецька Агенція «Арт-Вертеп» - громадська організація, заснована у 2001 році. Діяльність Аґенції охоплює всі напрямки сучасного мистецтва: музика, кіно/театр, література, образотворче мистецтво; ярмарки, спортивні змагання, історичні