Автори / Віктор Морозов / ВІКТОР МОРОЗОВ – ГАЛИЦЬКИЙ ЛИЦАР, ПОТТЕРІАНЕЦЬ І БАТЯР №001
Відомий український співак і перекладач про розмикання й замикання вод Сейму, політичну сатиру від «Не журись!», українізацію «Гаррі Поттера!», 1-ше квітня та 1-ше травня.
- Прочитала на Вашій інтернет-сторінці, що «14 березня 2011 року Віктор Морозов і Василь Герасим'юк виконали ритуальне розмикання вод Сейму біля Батурина. Ритуал зафіксував Кость Москалець». Що це за ритуал?
- Почалося все віддавна, ще в ті далекі часи, коли один із кращих українських поетів, лауреат Шевченківської премії Василь Герасим’юк служив десь під Батурином звичайним солдатом. Тоді його взвод водили щотижня до лазні на березі Сейму, солдати марширували строєм, горланячи «Нє плачь, дєвчонка», а разом з ними крокував і Василь. Відтоді щоразу, коли ми приїжджали з Герасим’юком відвідати Костя Москальця (поета, прозаїка, есеїста, автора пісні «Вона» - «Завтра прийде до кімнати...»), котрий мешкає неподалік Батурина, Василь «відплачував» горезвісній лазні за своє «приниження», занурюючись біля неї у води Сейму і проклинаючи її на чим світ стоїть. Мабуть, прокльони ці були потужні, бо лазня невдовзі зникла з лиця землі (щоправда, не знати чи на краще, бо тепер на її місці місцеві скоробогатьки зводять якусь неоковирну споруду - чи то кабак, чи то казіно?). А ритуал «прокльону лазні» перетворився на ритуал весняного «розмикання» й осіннього «замикання» вод Сейму, де Василь Герасим’юк – головна дійова особа, а ми з Костем Москальцем – спостерігачі й фіксатори цього дійства. Це, звісно, жарт, хоча цього року довелося виконувати ритуал на початку березня, коли Сейм був скутий кригою, і Василь мусив шубовснути в ополонку. І що ж – наступного дня крига скресла, води «розімкнулися» і почалася весна!
- Для мене й, очевидно, мого покоління Ви асоціюєтеся з Першою «Червоною рутою» і театром-студією «Не журись!». Які почуття викликають у Вас ті часи? Чи можливий гурт з такою назвою і такою сутністю (політична сатира) сьогодні?
- Ті часи – благословенні. Довкола нас відбувалися неймовірні зміни, що вселяли надію й оптимізм, ми відчували, що починається абсолютно нова епоха, перебували у п’янкому стані ейфорії й не менш п’янкому полоні ілюзій. А ще дуже важливо, що своїми сатиричними піснями й жартами ми допомагали людям позбуватися страху. Гадаю, що й нині настав цілком відповідний час для того, щоб створився колектив подібний «Не журись!», бо приводів для політичної сатири накопичилося предостатньо!
- Як у цілому оцінюєте сьогоднішню ситуацію в Україні?
- Доброго, звісно, мало, але є в усьому цьому свавіллі-«бєспрєдєлє» і позитивний фактор. Один мій добрий знайомий постійно їздить Україною, і останнім часом помічає серйозні зміни настроїв на Сході. Він так і написав мені в листі, цитую: «Суспільство стає уніатським, тобто об’єднаним у своєму несприйнятті маргінальної верхівки. Схід уже не шукає небезбек в образі Бандери, а перебуває у відчаї, оскільки "свої-донецькі" в першу чергу віднімають останнє у дрібних підприємців Донбасу. В центральній Україні настрої у людей теж дуже радикальні. Вчора був у Полтаві. Такого бажання позбутись нинішнього керівництва я не бачив давно у байдужих, зазвичай, полтавців».
Я йому напівжартома відповів на це, що, можливо, «місія» Януковича й полягає в ось такому «об’єднанні» та прозрінні України.
- Для сучасного ж покоління Ви, здається, є насамперед автором українського перекладу «Гаррі Поттера». Як виникла ця ідея? Чи легко було отримати авторизоване право на переклад?
- Ідею перекладу «Гаррі Поттера» підказала мені дружина. Це було вже понад десять років тому. В Україні тоді відчувався брак україномовної літератури для підлітків, як оригінальної, так і перекладної. На Заході ж якраз починався «поттеріанівський» бум, і вже мала виходити на екрани екранізація першої книги з цієї серії. Я знав, що тоді не існувало ще не тільки українського, але й російського перекладу «Гаррі Поттера». Ось і подумав – якщо швидко перекласти й видати першу книгу, на екрани вийде фільм, діти, скажімо, в Одесі чи Харкові кинуться шукати книгу, російського перекладу немає, то ж вони хоч-не-хоч почнуть читати український, а там, дивись, зацікавляться й іншими українськими книжками, і вся Україна стане україномовною завдяки чарівникові Гаррі Поттеру!
Та, на жаль, не так сталося, як гадалося. Треба врахувати, що все це відбувалося в «доінтернетівську» епоху, коли новини розповсюджувалися не так блискавично, як тепер, а отже, коли я переклав першу книгу про Гаррі Поттера і почав пропонувати її видавцям, виявилося, що ніхто в Україні нічого не чув про цей феномен і, відповідно, не виявляв особливо бажання видавати її, перекладену, тим паче, нікому не відомим перекладачем (адже всі, включно з моїм давнім приятелем Іваном Малковичем, знали мене, як співака і музиканта, доволі скептично ставлячись до моїх перекладацьких потуг).
Врешті-решт пощастило таки вмовити Малковича, але дорогоцінний час для «українізації» було втрачено – рік пішов на пошук видавців, а ще рік – на отримання права на переклад, і в результаті російський переклад перших чотирьох книжок вийшов раніше за український, і лише починаючи з п’ятої книжки, ми вийшли вперед!
- Чи не було під час роботи над творами Джоан Ролінг відчуття, що всередині Вас постійно борються письменник з християнином?
- Боротьби письменника, чи то пак перекладача, з християнином у мене не відбувалося, бо я сприймав і сприймаю «поттеріану» насамперед, як захоплюючу казку, в якій, як і в багатьох казках, зустрічаються як носії світла, так і носії темряви, між якими точиться споконвічна битва.
- У Вашій біографії в графі «діти» прочитала: «донька - Мар’яна Садовська». Здається, Мар'яна спростувала відому приповідку, що природа на дітях відпочиває...
- Маєте рацію, я дуже радий, що Мар’яна спростувала цю приповідку, підтвердивши радше іншу, що яблуко від яблуні далеко не падає. Поза всяким сумнівом, я шалено гордий її успіхами й досягненнями, як і успіхами всіх моїх доньок. А їх у мене чотири.
- Тепер у Вашій родині підростають ще дві доньки. На яких книгах Ви їх виховуєте?
- Моїм найменшим донькам-двійнятам ще тільки 5 років, тому, звісно, я їх виховую насамперед на українських казках («Сто казок» і «Улюблені вірші» А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ – це їхні настільні книжки). А татові переклади вони читатимуть згодом, коли трохи підростуть.
- Вас називають не лише львівським бардом, а й львівським батяром. Батярство, в тому числі й пісенне, - це завжди ретро чи існує батярство й модерне?
- Батярство – це дуже цікаве й суто львівське явище, яке зараз досить активно відроджується. Незабаром, уже четвертий рік поспіль, 1 травня, у Львові святкуватиметься День Батяра. Причому цього року навіть планується цілком модерна фейсбухівська батярська вечірка. Ну, і я також намагаюся чим можу сприяти відродженню львівського батярства. Якщо перший мій батярський диск «Тільку ві Львові» складався винятково зі старих батярських пісень, то вже в новому альбомі «Серце батяра», що вийшов рік тому, більшість батярських пісень були абсолютно нові, написані мною на тексти Андрія Панчишина, з яким ми співпрацювали ще в «Не журись!». Судячи з численних відгуків, ці пісні припали до смаку львів’янам (та й не тільки), тож маю надію, що вони заживуть самостійним життя, підтверджуючи мою віру в те, що львівське батярство невмируще!
- Львів – місто особливе. Чи не заважало Вам Ваше прізвище бути у ньому своїм? Розкажіть, будь ласка, про своє коріння.
- Батько в мене росіянин (звідси й прізвище Морозов), мати – українка. Народився я в Кременці на Тернопільщині, де закінчив школу, а відтоді більшу частину життя мешкав у Львові. Прізвище Морозов заважало не більше, ніж засновнику теорії інтегрального націоналізму заважало його прізвище - Донцов. Ну, а тепер, коли на торічному Дні Батяра Головна Батярська Канцелярія міста Львова вручила мені «Посвідчення Батяра №001», де чорним по білому написано, що «Морозов Віктор є справжнім батяром і почесним гостем у всіх кнайпах» - усі питання остаточно знято!
-З подивом дізналася, що Ви живете тепер в Америці, у столичному Вашингтоні (раніше доходили чутки, що перебралися зі Львова до Канади). Які дороги привели Вас до Америки?
-З Канадою мене пов’язує родина дружини Мотрі, канадійки українського походження, вона народилася в Торонто. Проте останні років десять Мотря працювала в Києві, відповідно і вся наша сім’я мешкала в Україні. Але рік тому її «перевели» до Вашингтону й ми всі переїхали сюди, принаймні, на кілька років. Діти, як і має бути, ходять щодня до англійської школи (вірніше, передшкілля), а в суботу – до української.
Я ж працюю, як і працював. Частково над перекладами, частково над новими музичними проектами. Благо, для цього, завдяки сучасним технологіям, достатньо мати під рукою комп’ютер. Хіба що для студійних записів або концертів доводиться персонально переправляти власне тіло в Україну.
-Що привело Вас цього разу до Нью-Йорка?
-Мене запросив мій давній приятель Марко Андрейчик, який займається організацією конференції «Нонконформізм і дисидентство в совєтському блоці», що проходитиме з 30 березня до 1 квітня в Колумбійському університеті. Крім участі в конференції, Марко запропонував мені виступити також перед її учасниками та гостями в Українському музеї. В п’ятницю, тобто 1 квітня. Гарний день!
Розмову провела, Катерина Кіндрась, 31 березня 2011 - Інтерв’ю в «Новій газеті»
Додав Art-Vertep 14 квітня 2011
Про автора
Віктор Морозов народився 15 червня 1950 р. у м. Кременець Тернопільської області.
