Автори / Мистецька аґенція Арт-Вертеп / Хребет нації

Запорукою виживання є не примітивне пристосуванство, а культивування національної гідності разом із дієвою опірністю.

Видатному німецькому соціологу й политологу Карлові Дойчу належить ви-значення нації як «загалу людей, котрих об'еднують спільна помилка щодо свого минулого і спільне неприйняття своїх сусідів». Як і в кожному інтелектуальному дотепі, маємо в цій дефініції дещицю гумору й водночас дрібку реальність

БЕЗ НАДИ СПОДІВАТИСЯ

Як відомо, сучасні форми самої- дентифікації, що народились у XVIII столітті, утвердились у Х1Х-му й за панували у ХХ-му, спираються на дві засади: національний міф та практику іншування. В основах першого - насамперед стторичні образи минувщини. Він, відповідно до моделі космогонічних чи легендарних міфів-епосів, обгрунтовує, звідки взялася та чи та нація, трактує її історію, сьогодення й майбутнє. Пояснюючи через минуле, звщки й куди вона прямує, національний міф значною мірою окреслює і риси і вдачі. В уявленні самого народу - переважно героїчні та шляхетні успадковані від великих пращурів і загартовані в горнилі звитяг та поразок. Не секрет, що давність витоків кожної нації, славетні сторінки її минувщини є для неї предметом особливої гордості згідно 13 зауваженням видатного українського історика Омеляна Прицака, «кожна людина прагне виглядати якомога молодшою, але свій нарід трактувати якомога старшим і давнішим».

Друга підвалина самоідентифікації іншування, визначення рис власної нацюнальної вдачі через порівняння себе із сусідами й відмежування в такий спосіб свого «я». Найпростішою і найпоширенішою формулою тут є протиставлення «ми» - «вони». 3 неї випливають усі  чесноти наци, котра порівнює, та ницість і другосортність тих, щоє тлом для зітавлення. Близькі сусіди найчастіше бачаться злими, підступними й негідними, дальші (що менше з ними конфліктних точок дотику, то більш імовірно можуть бути цілком порядні й добрі. 

 Практика вшанування - ліплення зловорожих або позитивних образів націй-сусідів, а відтак і вироблення своєї власної ідентичності, досить молода. Вона існує від 16-17 століть, коли торгівельні політичні й культурні контакти між різними куточками Європи сталь більш-менш інтенсивними й почали набувати масовості. Простіше кажучи, стабільні уявлення про національні вдачі та власний моральний портрет народу почали виникати тоді, коли люди навчилися створювати пристойні шляхи, засоби звязку й транспорту, активніше подорожували й дізнавалися про світ. У той-таки період зявилися й були запущені в обіг науковими трактатами та путівниками для торговців архетипи національних характерів: педантичних німців, емоційних іспанців, хтивих французів, манірних англійців, питущих росіян тощо. Образи сусідів первісно виводили з побутових відмінностей, на які згодом нашаровувалися релігійні або ж політичні.

У 19 ст., коли національна самаоідентифікація стала потужним політичним чинником, відмежування себе від інших стає не тільки частиною інтелектуальних дискусій, а й важливим елементом ідеологічної політики. Безумовно, державні нації Європи підгтовулися до цього якнайкраще: в розпорядженні їхніх урядів, котрі вже від другої половини століття дбали про "правильне" самоусвідомлення власних народів і, за потреби, викривлене інших, були такі впливові засоби, як обовязкова початкова освіта та преса. Ще одним потужним тиглем, у якому плавились і гартувались нові національні ідентичності, стали масові регулярні армії. Відчуття справедливості своїх цілей та цінностей, вищості власного народу було для військових запорукою перемог. Недарма термін "шовінізм", що означає ідеологію національної вищості, етимологічно виводять від міфічного солдата наполеонівської армії Ніколя Шовена, котрий начебто до кінця життя зберіг беззастережну вірність принципам бонапартизму.

"ХОХЛИ" ТА УКРАЇНЦІ

Сталість уявлень про себе, самоповага й почуття гідності є тим геном опірності нації, що дає їй змогу не тільки існувати, а й досягати певного рівня самореалізації, поваги оточення. Щодо першого завдання, то в українців, як свідчить історія, все складалося більш-менш сприятливо: попри тяглу бездержавшеть, колоніальні експе- рименти й карколоні віражі етнічної політики тоталітарних режимів, їм вдалося не лише вижити, а й зберегти ідентичність. Дарма що останні 200 років культивування в масовій свідомості образів «щирого українця» та його ворогів було функцією не суспільства, а тих державних утворів (переважно належних іншим націям), у яких опинялися наші терени.

У Російській імперії укранців довго переконували, що їхніми антагоністами є поляки: православно-слов'янська риторика насправді маскувала бажання царів знищити Польщу як геополітичного конкурента в східній Європі. «Антилядська» пропаганда в часи Коліївщини запекло таврувала шляхтичів- католиків та орендарів-євреїв, а згодом лякала відновленням колишнього панування в епоху наполеонівських війн, закликаючи «малоросів» ставати до лав народного ополчения. Під час польського повстання 1830 року царський уряд видав дозвіл на формування з числа козаків Полтавської та Чернігівської губерній кінних полків, котрі планували кинути на боротьбу із загонами бунтівників у Правобережній Україні, використавши, як здавалося Петербургові, історичну неприязнь одного народу до іншого. До слова, після невиконаних обіцянок початку століттяя щодо податкових пільг, козацтво не дуже-то квапилося «вірою і правдою» воювати проти ляхів, відправивши в битви волоцюг, п'яничок і безземельних родичів, імперія робила вигляд, ніби дбає про інтереси українців, а ті своєю чергою - немовби їй служать.

Інші уявні образи ворогів постали з числанародів Кавказу, з якими метрополія не могла дати собі ради впродовж майже всього XIXс толіття. Іще наприкінці 19-го, після переможних війн із  турками й татарами, непотрібних на Півдні України запорожців було переселено на Північний Кавказ, щоб зброєю і плугом вони прокладали там дорогу «русскому міру». Прикмстна деталь: козаки, які зголосилися на таке, називалися «Вірним військом», а ті, що йшли за Дунай служити турецькому султанов!, зрозуміло, були оголошені «не- вірними». Мірилом «правильності» українця відтак поставало його служіння «православному цареві», байдуже проти й заради чого. Так, під час сумнозвісної оборони Севастополя 1854 - 1855 років польові російські друкарні масово випускали ламаною українською пропагандистський лубок, на якому старий солдат-«малорос» пояснював молодому рекрутові, за що «нехристі» (країни коаліції) напали на «православного царя» як його боронити.

Зрозуміло, така ідентифікація українців була плодом не їхньої власної свідомості, а швидше накинутої, котру підтримували й живили тільки в інтересах імперії. Власне, й самі представники нації мали в ній свої ієрархії: вайлуватих, недоумкуватих, але хитрих і голосистих «хохлів», котрі під благотворним впливом «русского міра» поступово цивілізувалися, та зловорожих, підступних, напівспольщених і продажних «мазепінців». За спо- стереженням російського антрополога Льва Гудкова, уже у XX столітті ця система перезавантажилася, вивівши національно свідомих українцв за межі терпимості для офіційної пропаганди (бандерівці, петлюрівці, які підлягали знищенню).

БОРОТИСЯ ЧИ ТЕРПІТИ?

Теодор Рузвельт ще 1895 року в інтерв'ю Нью-Йорк Таймз не посоромився просто заявити: «Якщо під джингоїзмом (укра]нський синонім - «ура-пат- ріотизм». - Авт.) мати на увазі політику, згідно з якою американці відстоюватимуть дотримання своїх прав та інтересів іншими державами, то ми безумовно джингоїсти». Зрозуміло, що українські політики, та й то не всі (!), сирийняли такі настрої за ментальну цінність лише у XX столітті, яке не тіпьки дало нації безпруцедентні шанси на здобуття незалежності, а й укотре поставило питания про  елементарне виживання. Втім, наскільки засвоїла код самоідентифікації та почуття національної гідності звичайна людина? Очевидним є те, що впродовж тривалого часу українці самостійно так і не виробили стійкого ксенофобського комплексу проти жодного із сусідів.

Однак виявів успішності опору українці в моральному чи національно-державному поневоленню не бракувало. Мова не тільки про його збройні форми, як-то бойова діяльність УПА та націоналістичного підпілля 1942 - 1952 років. Куди показовіші були протести й акції українсських громадських організацій у міжвоенній політиці, спря- мовані проти пияцтва й алкоголізму, діяльність спортивних, музичних та освітніх товариств. Саме па ті верстви населення, що мали найбільш стабільну соціальну чи національну самоідентифікацію (селянство, інтелігенцію), і було націлено головні удари тоталітарних режимів. Знищення цих верств давало змогу вже цілком безперешкодно прищеплювати залишкам народу ідентичність, актуальну для метрополії. Ворогів ліпили з "ляхів", "фріців", не забуваючи, звісно, про своїх - "бандер".

Укотре історія довела, що запорукою виживання нації є не примітивне пристосуванство, а культивування її власної гідності разом із дієвою опірністю. Цей становий хребет важливий для українців і тепер, аби їх не використовували супроти інших народів та самих себе.

Негативне сприйняття українців сусідами

Росія

2007

37% росіян вважають Украхну не дружньою, 12% - дружньою.

2009

23% вважають Україну ворогом РФ

Польща

2001

50% поляків негативно ставляться до України

2010

32% поляків негативно ставляться до українців

Чехія

2010

55% чехів негативно ставляться до українців

Румунія

2% румунів "головним ворогом" називають Україну

Додав Art-Vertep 20 червня 2011

Про автора

Мистецька Агенція «Арт-Вертеп» - громадська організація, заснована у 2001 році. Діяльність Аґенції охоплює всі напрямки сучасного мистецтва: музика, кіно/театр, література, образотворче мистецтво; ярмарки, спортивні змагання, історичні