Автори / Юрій Фоменко / Подорожні
Відмінність між міським водієм та сільським, що проїжджають повз місто, полягає в тому, що водій з міста їде короткою дорогою, а водій з села – головною. І хай вона буде втричі довшою, зате головна – всі повинні пропускати, поступаючись рухом. А ще водій з села намагається проїхати місто зрання, поки всі городяни сплять і не заважають. Отак і я стартував ще до перших променів сонця, щоб, коли сонце вигляне повністю з-за горизонту, бути за містом.
Шосе за містом – дуже рівна дорога з твердим покриттям – зустрічається між великими містами, інколи і між меншими. Мій Москвич як почув під своїми колесами таку рівну дорогу – помолодів років на п’ять. Поміняв голос. Скрип, котрий виникав при переїзді ям, зовсім зник. Стрілка спідометра вперлась у цифру дев’яносто і навіть заплигувала за неї, а з гори – і за цифру сто. Далі дорога розійшлась надвоє: прямо пішла до Кривого Рогу, а Київська повернула праворуч, звузилась і почорніла. В приймачі щось нечленороздільно гомоніло від невпевненого прийому радіохвилі.
Сонце того дня було безжалісним і спекотним з самого рання. Вітер, як знущався, – не подавав ніяких ознак свого існування взагалі. Він був безжальним до всього живого, як і поодинокі безнадійні хмарки, що десь з’являлись на горизонті і за ним же безслідно зникали. З радіоприймача автомобіля прорізався приємний жіночий голос, сповіщаючи, що на заході і на півночі ідуть зливи, а до нас не дійдуть. Бо зі сходу йде антициклон, який прожене в Європу оте щастя, що ледь не дійшло до нас. А ніч добрих перспектив не несла, тому що вночі сонце ховалось, а спеку забувало. І блудила та спека темрявою, поки вранці її знову не підбирало сонце.
Швидко минув час до Саївки, в балочці з’явилося село і річка Саксагань. А за нею – і П’ятихатки. В кінці об’їзної дороги пригальмував біля діда. Він, стоячи на узбіччі, активно махав однією рукою, другою витирав на чолі і потилиці піт. Ногами тримав сумку, щоб не впала.
- Сідайте діду.
- Дякую, ви до Жовтого довезете?
- А куди я подінусь, довезу.
- Не хвастай, поки не доїхав. Дорога – справа невідома.
- Правду говорите. Як вас величати?
- Яків Петрович. А скільки ти грошей візьмеш? Загнеш ціну, що й пенсії не вистачить…
- Даром довезу. Мене Юрком звати.
- От дякую тобі, пішов день зранку.
- А що робили в П’ятихатках?
- В енергонадзорі був.
- Яким вітром Вас туди потягло?
- Видно, скрутно з грошима в них, то приїхали, не розбираючись, повідрізали дроти і штрафами налякали.
- Оштрафували?
- Ні, в мене плачено. Помилково відрізали.
- Підключать за гроші?
- Ні, так підключать.
- Такого не бува.
- Там заступник на нашій вулиці родився і до школи ходив. Я його ще до восьмої виждав, коли на роботу йшов, та пристидив сказав: “В дитинстві тебе кропивою за кавуни лупцював, а тепер ціпка покуштуєш”.
Я від щирого серця в душі сміявся над методом вирішення питання Яковом Петровичем і з посмішкою допитував діда.
- Ну і що він?
- Після обіду, сказав, приїдуть хлопці – включать. Вибачався, просив, щоб його діду – моєму другу дитинства Івану – нічого не говорив, бо такого дасть йому, що мало не буде.
- Ой діду, говорите за скільки довезеш, та я Вам ще доплачувати за такі бесіди повинен.
Сонце гріло на славу, не допомагали а ні відкриті вікна авто, а ні вентилятор, котрий, підхоплюючи нагріте над асфальтом повітря, заносив його до салону.
Дві теми, котрі можуть розговорити найбільш мовчазного сільського діда: “Чи був у вашому селі дощ?” та “Історія місцевості”. То я і почав з цього, щоб скоротити шлях бесідою і поповнити багаж знань усною історією.
- А що з дощем, був тут чи ні?
При словах дощ, дід ожив і взявся за наболілу тему.
- Ти знаєш, наше село – як прокляте. Скрізь дощі ходять, а нас минають. По сусідніх селах ходять, а до нас ні. Оце з тиждень тому на Кіровоградщину такі дощі пішли! Хоч би не змило їх там. А в нас і не крапнуло. Скоро дітей на екскурсію будемо возити – показувати дощ.
- Так може батюшку привезти, нехай молитву почитає.
- Парторг проти.
- Чому?
- Каже, батюшка і марксистська ідеологія – несумісні. А я думаю, що просто він йому конкурент на ідеологічному фронті.
- То сам нехай посвятить.
- Ага, вони вже насвятили – половину рідні за молодості на кладовище одвезли.
Я притих, не бажаючи розвивати цю тему.
- А, що ти затих? Такий балакучий, а це притих. Гомони, так дорога швидше йде.
Щоб підтримати розмову я перейшов до другої теми, котрою можна зачепити найбільш мовчазного діда: заглибитися в далеку історію, знаючи, як люблять старі люди розповідати про таке.
- Яків Петрович, то правда, що в Жовтому Богдан стояв перед битвою?
- Правда, у нас село й досі на сотні ділиться.
- А де вона безпосередньо була? Бо кого з істориків не питаю – ніхто тої місцевості не може показати.
- А вони і не покажуть. Ото сидять в університеті і виглядають у вікно. Переписують з книжки до книжки одне і те саме.
- Так що, їм не вірити?
- Ну звідки ті вчені знають, де Богдан ляхів побив? От як пас я корів в дитинстві, то мені дід показував. А йому його дід показував. То ж не була битва на одному місці. Вона перебувала у процесі. Козаки пугнули, і ляхи давай тікати, а Богдан їх догнав і перед самим кордоном нинішньої Кіровоградської області розгромив. От і село Жовте з’явилося по дорозі.
Висадив діда біля пам’ятника гетьману, витяг його валізу з гостинцями, попрощався. Вдячно прийняв від нього подяки, в яких він згадав і моїх батьків добре. Добра людина Яків Петрович, щира. Закрив багажник, і тут з автобусної зупинки – голос.
- Синок, до Куколівки не підкинеш?
Біля зупинки стояв майже такий самий дідусь, як Яків Петрович, з двома сумками.
- Підкину, як доїдемо.
- От добре.
- Сідайте.
Завантажив ноші дідові, посідали. Натиснув педаль газу, повернув ключ в замку запалювання системи, чхнувши Москвич завівся, рушили. В голові промайнула думка перевірити останні метеорологічні дані, які повідав мені Яків Петрович, а потім історичну тему, котра небайдужа для сільських дідів.
- Чого ви, діду, мовчите.
- Та оце сів і думаю, чи ти добра людина, чи пограбуєш. Зараз на дорогах всякого буває, різних чуток багато ходить.
- А я що, на злодія схожий?
- Наче ні, того діда, що привіз, випустив.
Сприймаючи дідові слова відразу за серйозні, я зрозумів, що він з притаманним селянам гумором жартує. Міцна людина – на такій спеці вистояв, і ще сил вистачає до жартів.
- Як, діду, звуть вас?
- Михайло Гурійович, говори просто Гурович – мене так в селі величають.
- Ви в гості, а чи з гостей?
- Сестру два дні провідував, додому їду.
- Що там на батьківщині з дощами?
Виявляється, що слово «дощ» оживляє в спеку сільську людину неабияк.
- Нема і не було, і, кажися, що ніколи не буде. А тут ідуть. Кожного тижня, як на замовлення. От раніше дощі були – бурякові поля на рівній землі змивали.
- Так попередній попутник казав, що тут нема, а у вас залива.
- Неправда. У них ідуть, то вони, щоб не зурочить.
Перевірка народної мудрості «В сусідньому селі дощі ідуть, а у нас нема» вдалася, і я перейшов до історичного питання про битву на Жовтих Водах.
- Той дідусь, якого підвозив, говорив, що Богдан розбив ляхів майже перед кордоном з Кіровоградщиною. Ви не чули, де те місце, а то вчені мовчать. Позначили номінально місце битви.
- Як ти сказав оте слово?
- Ну, номінально – ніби для галочки позначить.
- Ото саме так. Звідкіля ті вчені знають. Пишуть книжки один для одного. Потім їх читають і довигадують. Мені мій дід розповідав, де битва була.
Я зрозумів, що втрапив на нескінченну комору історичних фактів, забув навіть про спеку.
- А ну давайте, Михайле Гурійовичу, детально. Бо і я ж повинен щось онукам розповідати.
- Слухай. Ото Богдан як знявся з Жовтого, та й поїхав назустріч полякам до Княжих Байраків. Налякав їх на марші. Вони давай тікати. Він же їх догнав і битву дав таку, що від поляків один пух зостався. Все майно захопив і почав перемагати після того їх у всіх битвах.
- Гурович, а де безпосередньо ота основна битва була?
- Як де? У нас на Кіровоградщині, в Петрівському районі. Тільки перетнули війська кордон нашої області, і там остаточна битва організувалась.
Мене взяла гордість за цих дідів. Які патріоти! Кожен із них з таким натхненням тягнув до себе це історичне місце битви. Я навіть подумав, що з них були б добрі екскурсоводи в історичному музеї. Порівняно з сонними жіночками, що розповідають казенним голосом про ті часи, як про порох віків і щось далеке, що нас і не стосувалося.
- Діду Михайле, точно в Кіровоградській області?
- Ну що ти мені не віриш? Мені розповідав дід, а дідові його дід, чиста правда, науковий хвакт.
Промайнула думка, що як наступний дід буде з Черкащини то третім і остаточним місцем битви під Жовтими Водами буде урочище під Кам’янкою або Чигирином.
Трішки погомоніли з дідом Михайлом, час пролетів швидко, доїхали, з пагорба відкрилася балка, рідне дідове село. Попрощалися, побажали один одному всього доброго.
Минув Олександрію, проїхав Пантаївку, от і Знам’янка. Їхав вулицею з одноповерховими будинками, котрі тонули в зелені садків. Майже п’ять години дороги. Людей побачив і почув. У кожного свої проблеми, своє життя. Але за великим рахунком, як і всі, ці люди – різні й одинакові. Життя плине нашими степами однією течією по річці під назвою Життя.
За рогом з’явилася батьківська хата. Ворота були широко відчинені, посеред двору стояв в слом’яному брилі тато. Йому не треба було писати чи телефонувати, йому завжди все снилося і сон збігався з подією, котра повинна була статися. Він бачив у снах погоду і приїзд рідних, врожай, з якого вулика вилетить рій, мої успіхи чи невдачі на роботі…
- Тату заїхати до двору, чи що повинні привезти?
- Став машину в двір. Тобі відкрив.
- А звідкіля знаєте, що приїду? Я ж не писав.
- Сон снився синок…
1998 рік.
Додав oleg.verbova 06 вересня 2011
Про автора
Коли я народився була осінь. Жовтий лист падав на мокру землю. Запах осінніх трав лиш злегка нагадував їх ще нещодавно пишну велич. І серед тої осені пішов я по молодій отаві в життя. На північ ліс, а на південь степ.
