Автори / Мистецька аґенція Арт-Вертеп / Гукання імені
Давня традиція приписує господареві оселі на Святвечір, щойно над горою зійде вечірня зоря, кликати на імена душі своїх предків до столу.
Мій прадід «по мечу» Микола мав хист лікувати людей та свійських тварин і ростити фруктові дерева, тож його сад був найрозкішнішим у Білогірці – степовому селі у межиріччі Калитви та Сіверського Дінця, яке Українська радянська республіка 1926 року «подарувала» Російській радянській федерації. І хоча прадід не був багатієм і ніколи не мав наймитів, комуністичні активісти розкуркулили його та відправили до Західного Сибіру на спецпоселение, а сад вирубали.
Незадовго перед тим донька Миколи та Килини, моя бабуся Марія взяла шлюб із шістнадцятою дитиною Василя та Дар’ї Пономаренків – моїм дідом Олександром. За родинним переказом, молодята оселились у селі на крайньому сході тодішньої Донецької губернії (нинішній крайній схід Луганщини), але там уже бракувало хліба, тож бабуся не раз ходила через новий адміністративний кордон «на Росію» обмінювати хатні речі, тютюн та одяг на продукти.
Із наближенням великого голоду Олександр і Марія спробували перебратися до родичів у містечку Міллеровому (нині це північний захід Ростовської области Росії), проте на кордоні їх завернув загороджувальний загін наркомвнудельцев. Подружжя врятував дідів далекий родич, що працював у сільраді: він виписав їм довідку, яка за тодішньої відсутности паспортів замінювала посвідчення особи, і в ній змінив у дідовому прізвищі чотири останні літери, таким чином перетворивши Пономаренка на Пономарьова. Відтак Олександр і Марія без перешкод перетнули кордон. Бабуся наважилася розповісти про це лише через 56 років. Вона була неписьменна і не знала слова «геноцид».
Мої прадід «по куделі» Микита був друкарем у містечку Балті на межі Єдисанського степу та Південного Поділля. Звідти Микита Іваницький, його дружина Марія та їхня маленька донька Зіновія (моя бабуся) переселилися до Одеси, а невдовзі, на самому початку століття, осіли у місті на чотирьох пагорбах над верхнім порогом Дніпра. Засноване як польський Кодак, воно згодом обросло козацькими Старими та Новими Кайдаками, Мандриківкою та Половицею, а пізніше стало російськими Катеринославом-Кільченським, Новоросійськом і знову Катеринославом.
Зіновія Іваницька навчалася там у нещодавно відкритій Першій міській жіночій гімназії на розі Цегельної та Поліційної вулиць, неподалік будинку польського товариства «Огнисько». Із сусідньої булочної Кунцмана пахло свіжими «французькими» булками, із крамниці Сіммо – помаранчами, з маґазину Кефелі – прянощами, а з кондитерської Руппанера – кавою. Щодня, повертаючись із гімназії додому, бабуся Зіновія проходила Катерининським проспектом (городяни називали його просто Проспектом) із бульваром, обсадженим американськими кленами, пірамідальними тополями, білими акаціями та кущами бузку. Проспект починався вокзалом, де можна було за 96 рублів купити у касі квиток у вагон першого класу і без пересадок доїхати швидким потягом до Парижа. Далі Проспект пролягав повз Міський сад, де полюбляли прогулюватися модниці у капелюшках із вуалями (стиль «le chic parisien» із маґазину «M-lle Marie» на Олександрівській вулиці), а літніми вечорами у повітрі стояв аромат білих квіток запашного тютюну. А завершувався Проспект пам’ятником Катерині II на Горі – неначе на згадку про приписуваний їй задум збудувати там храм, більший за собор святого Петра у Римі, та перенести столицю імперії з берегів Неви на правий берег Дніпра.
За Української революції місто стало Січеславом, і його не раз завойовували чужинці та визволяли свої. Одного ранку молоду Зіновію, яка тоді жила у Нижньодніпровській слобідці на лівому березі, а вчителювала у місті на правому, на єдиному на все місто мосту через Дніпро зупинили троє озброєних вояків: «Жидовка? Как тебя звать-то?».
Радянська влада спочатку повернула місту исконную назву Катеринослав, однак через сім років перейменувала його на Дніпропетровськ. Модниці змінили буржуазні капелюшки на пролетарські хустки, із маґазинів на сім десятиліть зникли помаранчі, прянощі та кава, а «французькі» булки, з огляду на безыдейность їхньої назви, згодом було перейменовано на нейтральні «міські»; попри це, бабуся і через пів століття називала їх франзольками, хоча запахом і смаком вони були вже не ті. Міський сад перетворився на Парк культури та відпочинку імені Хатаєвича, Монастирський острів і Козацька вулиця стали Комсомольськими, Олександрівська вулиця отримала ім’я Артема, Цегельна – Кірова, а Катерининський проспект – Маркса. Натомість на початку 1960-х років той самий парк уже носив ім’я Чкалова, Проспект простягався від недавно спорожнілого п’єдесталу пам’ятника Сталінові до давно порожнього постаменту пам’ятника Катерині, а його центральний квартал між вулицями Короленка та Лєніна городяни називали Бродвеєм або просто Бродом. І лише Філософська вулиця, попри всі ті метаморфози, вже понад століття зберігає Піронову атараксію-незворушність.
У шлюбі Зіновія Іваницька стала Зінаїдою Бугайовою – так було написано у тодішньому документі, який засвідчував її должность и подпись руки. Бабусин чоловік, а мій дід Павло працював інженером на місцевій залізниці. Його предки були Бугаями, але вже дідів батько, а мій прадід Марко (теж інженер) став Бугайовим. Дід Павло був затятим «дніпропоклонником» і від квітня до листопада у вільний час на своєму білому дерев’яному моторному човні ходив Дніпром, висаджувався на піщані та кам’яні острови Шевський, Свинячий, Ігрень, Зелений і Пороховий, заходив до приток Протовча, Шиянка, Гнилокиш, Самара, Чаплинка, Кримка та Орель, на берегах яких росли старі дуби, в’язи та сосни.
Пів століття тому в шухляді бабусиного величезного чорного буфета (різьблений фронтон, точені колонки, дверцята з інкрустацією, запах ванілі) я натрапив на металевий ґудзик, вручну обшитий непоказною тканиною – вона прикривала карбовані на латуні корону, герб і дату «1783». Мені здається, бабуся Зіна так само приховувала своє польське походження, вельми підозріле в очах тодішньої влади: ніколи не розмовляла польською, не згадувала свого першого імені й уникала розмов про свої святощі. Як того червневого ранку, коли принесла із Троїцького базару м’яту, полин і татарське зілля та стала розкидати їх по підлозі квартири, а на моє дитяче запитання: «Навіщо ти це робиш?» – ухильно відповіла: «Щоби було красиво і гарно пахло», – бабуся навіть остерігалася розповідати мені про Зелені Свята і Трійцю, щоб я випадково не проговорився чужим.
Мій дядько Василь Мороз теж був із Катеринослава. Навчаючись на останньому курсі військово-морського училища у Лєнінграді, він надіслав батькам свою фотографію із підписом «Курсант Васілій Морозов», а на звороті написав: «З Новим Роком! Ох і заживемо ж у Новому 1937-му!». Після училища Василь служив на Чорноморському та Північному флотах і одного дня в кают-компанії свого міноносця власноручно розстріляв портрет Сталіна: він уважав, що, якби той не знищив Тухачевського та інших «червоних маршалів», війни б не було. Родинна леґенда датує цю подію кінцем Другої світової війни, проте, судячи з того, що дядько тоді відбувся лише розжалуванням у капітани третього ранґу, це напевно сталося вже по смерті вождя.
Вийшовши у відставку, дядько Василь повернувся до Дніпропетровська. Щороку на День військово-морського флоту він одягав (у липневу спеку!) парадні чорні штани та білий кітель і чіпляв на пояс кортик із дарчим написом від маршала Жукова на жовтому руків’ї. Сівши за святковий стіл, дядько виймав кортик із чорних піхов, умокав вістря в чарку з горілкою, облизував лезо і так, із кортиком у правиці та чаркою у лівиці, виголошував: «Нехай живе Україна!», – а після третьої чарки знову хапався за кортик і кричав до уявлюваного портрета: «Ненавиджу!».
Пів століття тому я, на жаль, не розпитував своїх предків, а коли нарешті зацікавився іменами та їхніми метаморфозами, вже не було кого спитати. Проте невдовзі виявилося, що київський простір має багато вимірів і безліч точок згущення пам’яті, тож може нагадувати навіть про людей, які у ньому ніколи не з’являлись. Отже, про Бугаїв мені тут нагадують урочище Биківщина на Кудрявці, Волова гора над Киянкою, струмок Турець і вулиці Туровська та Бидлогінна (нині Введенська) на Заканав’ї та Волоська вулиця на Подолі. А про Іваницьких – церква Богородиці Пирогощої під Хоревицею, настоятелем якої 120 років тому був священик Василь Іваницький. А ще – двоповерховий, на вісім вікон еклектичний особняк неподалік Золотих Воріт, із датою «1894» і вензелями «Е. И.» над вікнами другого поверху: його власник Євген Іваницький був колеґою Зіновії Іваницької – викладав латину, російську та церковно-слов’янську мови у близькому Києво-Софійському чоловічому духовному училищі. І ще одне нагадування про Іваницьких завжди чекає мене на вулиці Хмельницького – третій від Опери, шестиповерховий прибутковий будинок у стилі модерн, із гранітними кулями обабіч брами, побудований майже століття тому за проєктом архітектора Іваницького.
І тому я підозрюю, що насправді душі предків напередодні Різдва прилітають зі свого сонячного вирію на дніпрових островах зовсім не на випари куті та запахи решти одинадцяти страв багатого столу – живлячись нашими спогадами про них, вони просто відгукуються на власні імена.
Віталій Пономарьов
За матеріалами www.krytyka.com
Додав Sh.Ocean 24 вересня 2011
Про автора
Мистецька Агенція «Арт-Вертеп» - громадська організація, заснована у 2001 році. Діяльність Аґенції охоплює всі напрямки сучасного мистецтва: музика, кіно/театр, література, образотворче мистецтво; ярмарки, спортивні змагання, історичні
