Автори / Тарас Прохасько / «Я вмію тепер не квапитися»
Найбільша інтрига творчості Тараса Прохаська полягає в очікуванні читачем на кожну наступну його книжку. Чекати випадає набагато довше, ніж читати. Компенсуємо це перечитуванням, а чи навіть заучуванням. Дається легко, бо написано дуже точно. Як формули. Однією з них користуюся на щодень, бо не лише погоджуюся, що нас не повинні зривати вранці будильники, а й вимикаю на час сну телефон, щоб ніхто не потурбував. Цей Прохаськів імператив процитував у своєму вірші Андрухович, а вже потім заспівав Мертвий півень, і ми підхопили. Бо дивитися сни до кінця є дуже добре. Дуже добре є читати Прохаська. Лише б не було кінця читанню.
У розмові зі значним прозаїком сучасності про найновішу видану і щойно дописану книжки, а також про користь чекання на ще одну книжку Прохаська, що росте природно, як смерека.
— Тарасе, найновіша Ваша книжка, що є одночасно й книжкою Вашого брата Юрка Прохаська – «Відстані та вібрації». Трохи про неї розкажіть.
— Для мене вона вже не може вважатися новою, тому що цей текст увійшов у ту меморіальну (посміхається) збірку «БотакЄ», і його вже знають. Але мені важливо, що ця книжка вийшла в такій формі, в якій була задумана. Це було замовлення одного швейцарського видавництва – науково-популярний есей про галицькі залізниці від Юрка, і я мав би це розчинити письменницьким поглядом. Воно так і було в оригіналі – такі ж пропорції, як тут. Тобто, моє було коротше й вільніше, а Юркове – більш змістовне. Ця книжка вийшла у Швейцарії, здається, у 2007 р. Її великою силою було також те, що третім і найголовнішим учасником була фотограф, яка зробила фотографії на різних станціях галицько-буковинської колії. Вони можуть видаватися трошки наївними для нас, але вони були дуже на місці, дуже вагомі для швейцарських читачів, чи глядачів. І ще важливим є те, що це перша така книжка, яка об’єднала нас із братом під однією обкладинкою і в одному проекті. Ми в дитинстві, в юності багато думали про те, як нам розділити свої літературні наміри і всякі інтереси, амбіції чи ще щось, і не виключали, що будемо співавторами багатьох різних речей. А тут ми не співавтори, ми така кооперація, але все одно це вже якийсь перший крок.
—То буде і другий, і третій?
— Я не знаю. Ми не маємо поки що такого. Ми, напевно, не зможемо вже в такому віці. Хоча нічого не відомо. Але я би хотів щось зробити колись із братом, тому що в нас є так склалося, і він про це не раз говорив, що я виявився прудкішим, я написав щось літературне першим, і, відповідно, я дуже багато забрав у Юрка, тому що внас були дуже подібні в тому віці погляди на те, якою має бути література, яку би ми, він і я, хотіли писати. І те, що я швидше це зробив, примусило його якось відступитися від своїх намірів і зайнятися чимось іншим. Та ще не знаю, як буде далі.
— Тарасе, Ваші герої дуже впізнавані. Як Ви їх виписуєте: чи є так, що якісь такі риси має мати, а такі ні, чи як?
— У юності я впровадив в українську літературу таке поняття, як тотепотентність. Це, може, одне з найбільших моїх досягнень. Не знаю, чи хтось це зауважив і пам’ятає. Але мені було дуже важливе це поняття. Тотепотентність – біологічне поняття, що означає всеможливість, всепридатність. Тобто коли клітина перебуває на певному рівні свого розвитку і в ній усе закладено, що можливе для клітини. А вже залежно від того, куди її пошлють: чи в шкіру, чи в нирки, чи в якісь статеві залози, вона набере ознак, потрібних для виконання певних функцій. Але до того, коли вона починає вибудовувати певні функції, вона є тотепотентна, тобто вона може бути придатною для будь-якої служби. І от, кожна людина придатна до багатьох різних життів і одним із таких перших кроків є усвідомлення того, що так є, що ти можеш жити дуже по-різному. Наступний крок, що твоє життя все ж таки найкраще, бо воно твоє, але ти можеш його змінити. Але мусиш враховувати, що є ще такі домінантні штуки, пов’язані з якимись історичними чи кліматичними обставинами, що ти народжений там-то, і ти вибираєш жити тут-то, ну і що твій вибір, те життя, яке маєш, воно, врешті, є найкраще. Але ти можеш прожити багато різних життів. І всі мої персонажі є, власне, якоюсь ілюстрацією до цієї теорії тотепотентності. Тобто це все мої уявлення того, яким я міг бути, тому що я переконаний у тому, що в кожному є все, що закладено в поняття людськості. Кожен може бути всім, що надається людині. Інша річ, що з цього всього треба вибрати свою власну стежку й вірити, що вона є твоєю, що вона є тою, яку ти вибрав, і яка тобі дана. Це пропорція між даністю і вибором, тому всі мої персонажі є частиною уявлення про те, яким я міг бути.
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/10/10/taras-prohasko-ja-vmiju-teper-ne-kvapytysja/">ЛітАкцент</
— Із чим зараз працюєте? Бо в різний час було анонсовано різні тексти – про Вашого пса Люну, про Осипа Сорохтея…
— Це має бути в одному тексті, і, врешті-решт, це має бути роман про писання, про автора. Це справді така оповідь про потенційного автора. Мені завжди було дуже цікаво не так написати щось, як знати, як можна про це написати, і оце нарешті буде такий відважний у тому сенсі для мене крок, що я про це хочу розповісти, про цю складність вибору, про низку фільтрів, які спрацьовують у потенційного автора потенційного тексту. Який дивиться на щось, на світ, на свої переживання. І про бачення літератури в тому, що відбувається, і уявлення про цю редукцію, як від реального світу переходиться до тексту, і які є механізми відкидання, вибору. Що з того, що було насправді, мало би опинитися у тексті. Отака історія буде.
— То це можна буде читати молодому письменнику і вже знати, як самому далі рухатися? Тобто, це може бути, ну, не підручник, а натхненник і вказівник?
— У кожному разі, я завжди, коли пишу щось, то мені найбільше хочеться не вдовольнити споживацькі потреби, які є нормальні, які існують у кожного, а хочеться бути якимось таким збудником думання про самого себе. Коли читач сприймає цей текст, то щоб він не був самовартісним, що ось є собі такий текст, я дістаю від нього насолоду так, як від «Сузукі», а щоб це був інструмент. Щоб не просто тішитися від того, що я їду на мотоциклі «Сузукі», а дивитися, як я їду на мотоциклі «Сузукі». Той, хто читає – той і сидить на мотоциклі. Що цей мотоцикл викликає в нього? Що цей текст викликає в читача? Тобто, йдеться про власну історію, низку рефлексій і відчуттів. У цьому сенсі я би хотів, щоб воно було таким поштовхом, промотором мислення про самого себе, і про те, що хотів би сам зробити, що можеш сам зробити.
— Це буде великий за обсягом текст?
— Ні. Не буде. Хоча мені видається, що він якось уже дуже розрісся, тому що буде мати понад сто машинописних сторінок. Я ще такого великого не писав у кожному разі ніколи.
— А чи буде доречним питання: коли ця книжка вийде?
— Воно доречне, тому що зробивши безліч помилок у своєму житті з оголошенням намірів і навіть термінів, я, нарешті, визволився від цього і не хочу говорити безвідповідальних речей. Я не хочу виконувати покладених на самого себе зобов’язань. Я не хочу їх мати в термінах, обсягах чи будь-яких інших літературних речах. Я хочу, щоб воно росло, як дерево, і цей текст так і росте, як дерево. Сорокарічна смерека — це що? Молода чи стара? Невідомо. Напевно, молода. І сорок років, значить, є мало. Я хочу, щоб воно росло природно, і якщо воно повинно рости десять років, то я не хочу його приспішувати. Я не хочу колоти якісь антибіотики під кору, щоб раптом фурхнуло, як тополя чи бамбук. Я вже від цього вільний, я тепер не хочу думати про те, щоби це докінчити, тому що воно потрібне там для якогось терміну. Я вмію тепер не квапитися.
— А чи відчуваєте якусь відповідальність перед тим читачем, який чекає?
— Так, я відчуваю відповідальність, справді. Але я тепер вважаю, що чекати – це не є погано, і я не хочу позбавляти тих, хто чекає, можливості чекати. Це в мене не породжує почуття вини, що от хтось чекає, а я щось там не встигаю, чи не задовольняю цього чекання. Можливо, в чеканні є якийсь дуже великий сенс і, можливо, якимось певним людям файніше чекати, не знаючи, коли це чекання завершиться, ніж отримувати відразу те, на що вони чекають. Це файний досвід, від якого не варто відмовлятися – досвід чекати на щось. Я пам’ятаю, скажімо, як я чекав на диск Патрисії Каас у 1989 році. І я мушу сказати, що то був мій найкращий контакт із Патрисією Каас, коли я чекав на той диск. Потім, коли я його отримав, то ще тиждень не дозволяв собі його послухати. Так мені добре пішло чекання. Тобто, в чеканні також є великі пережиття.
— Тарасе, знаю про існування казок, написаних Вами спільно з дружиною Мар’яною. Що це за література, коли її можна буде спізнати?
— Я не знаю, яка буде книжкова доля цієї історії. То є така напівказкова оповідь і вона. Вона дописана, але я не знаю, як далі поводитися. Перший раз не знаю, як поводитися з написаним текстом. Це перший раз така література, про яку я не можу сказати, наскільки вона придатна до вжитку, тому що все, що я до цього часу писав сам, то я уявляв собі, як ці тексти можуть спрацювати, і уявляв, що то таке. А у цьому випадку це для мене якийсь настільки новий і непередбачений досвід, що я навіть не знаю, як далі з цим чинити.
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/10/10/taras-prohasko-ja-vmiju-teper-ne-kvapytysja/">ЛітАкцент</a>
— А як би Ви хотіли, щоб ця книжка виглядала?
— Ілюстрації робить Мар’яна, і дуже би хотілося, щоби були власне вони. А не якісь набагато кращі, скажімо, але інші. Але як це все практично вирішити, я справді не знаю.
— А чи вже можна відкривати секрет — про що вона? Які персонажі?
— Про кротів. Про кротячу кротячу сім’ю, яка живе у буковому лісі в горах. Як є в кротячих родинах, їх багато, і це такі стосунки між братами, сестрами, батьками.
— Про що Вас останнім часом полюбляють запитувати? Чи часто в розмовах із журналістами йдеться власне про літературу?
— Останнім часом це стається рідше й рідше. Бо якось письменників питають про все, що тільки можна, починаючи від політики, історії, історії наново, якихось скандальних фактів із життя письменницького, але от саме про сутність, про літературу не говорять серйозно.
— Які з останніх питань були такими, що було дивно їх чути?
— Це було стосовно Дня незалежності. Кожного року, коли ця дата підходить, то відбувається певне осмислення, хоча воно не є ніяким осмисленням, то просто підбір різних рефлексій. І питання, чи вдалася Україна? Чи є сенс, що таке відбувається? Чи добре, що вона є, хоч вона така? І це, як на мене, були найдивніші запитання, тому що я вважаю, що життя є відкрите, і говорити про те, чи вдалася Україна, чи не вдалася… Що значить: вдалася? Якою вона мала би бути, щоби назватися, що вона вдалася, і чому та, яка є, має називатися невдалою Україною?
— Тоді про сутність літератури. Є якісь думки, що виникали за останні місяці, які хотілося б висловити?
— Мені останнім часом стосовно літератури хотілося би таку річ сказати, що от останні кільканадцять років я відчув таку тенденцію, що письменники намагаються уникати власне літературності як такої. Тобто книжки пишуть так, ніби в житті, або я пишу так, як говорю. Тобто вже є вироблена така псевдощирість, що це нібито не література, а ось так, як там сиджу в товаристві й говорю все, що хочу і все, що думаю. І оце – чим менше подібне на літературний твір, тим нібито якось правдивіше, файніше. А насправді, я собі подумав, що в тому є велика якась така несправедливість, тому що дуже значна частина людей читає книжки і сподівається на щось прочитане. Вони якраз чекають літератури, літературності, а фальшивки під те, що це так, як у житті, їм якраз не треба, тому що для цього існує інше ціле поле письменства, існують ці всі жанрові штуки, дешеві романи, які також є літературою, але вони мають свої закони. А ось оця якась така встидливість у нас є до високої літературності. А мені видається, що цього якраз потрібно людям, які читають книжки. Тому що люди, які читають книжки, не потребують імітації того, що це щось таке саме, як у житті чи, так би мовити, як у телевізорі, як у серіалі. Вони хочуть думки якоїсь, вони хочуть якогось складання слів, ідеї й чогось вищого. І встидатися цього чи уникати не варто. І мені здається, що отак ось, як десять років тому українській літературі закидували те, що вона високочола, верхня полиця, елітарна і всяке таке, то насправді тепер є зворотна якась річ і тої літератури справді високої є не так багато. Навіть високу літературу намагається подати, що це нормально, що це кожен може прочитати. А от непотрібно для всіх. Повинна бути якась ніша для тих, хто хоче працювати, тому що літературний твір як перформанс – акт співпраці.
— Після такої Вашої відповіді одразу згадується жанрове визначення «FM «Галичини», де великими літерами написано НЕЛІТЕРАТУРА. Коли творилася ця книжка, то також було бажання уникнути літературності?
— Ні. Це була така своєрідна гра з поняттями. Мені хотілося тоді дуже високої точності. В мене так склалася літературна кар’єра (сміється), що я написав чотири оповідання і виявляється, що це оповідання. Я думав, що то міні-романи, цілі світи, але виявилося, що то чотири недовгі оповідання, і після того я багато років, як на дебютанта, сім років майже нічого не писав. І от потім мене запросили спочатку на радіо ці речі розповідати, а потім було великою несподіванкою, коли мені запропонували видати їх у книжковій формі. Але це були не письмові тексти. Я добре знаю, наскільки відрізняється за сприйняттям записаний текст від того, який говориш. І дуже часто, коли щось твориться для того, щоби воно сприймалося слухом, воно мусить бути трошки інакше, ніж те, що сприймається оком. І ці тексти якраз були створені для того, щоби вони були якомога оптимальніші для слухового сприйняття, оскільки це було радіо. Існують цілі жанри – радіоп’єси, радіо-ще-щось-там… І ця коротка проза була створена власне для того, щоб її слухали. І я собі сам уявляв, що якщо вона буде надрукована, то вже не вухом, а оком читача буде видно якісь недолугості. Але ці недолугості були насправді вимогою чи плюсами авдіосприйняття. І нелітературою це було тому, що воно створено не для літери, не для письма, а для фонетики, для слухання.
— Поруч Вас є кілька літературних постатей – скажімо, Вінценз, Мілош, Шуцльц – із якими доводиться працювати: чи то перекладати їх, чи писати про них. Чи є розмежування, хто і на що у Вас вплинув?
— Я за своїм світоглядом є екологістом у широкому сенсі цього слова. Я розумію, що все є поєднано і все є разом, і всі істоти, люди, ідеї, вони мають сенс тільки тому, що нерозривно пов’язані, між ними відбувається обмін енергією, речовинами, думками… це все можна звести до того, що всі ми є безсенсовними один без одного. І якщо так думати, то я розумію, наскільки те, що робили ці люди, про яких ти кажеш, і ще тисячі інших, наскільки тяжко і непотрібно розділяти, хто що зробив. Ясно, що треба пам’ятати їхні імена, звертатися до них, бо це завжди в якомусь високому вимірі, згадуючи того, кому ти вдячний чи кого ти пам’ятаєш, то все виходить на плюси, це все тільки краще стає в світі. Але, разом з тим, це поле спільних думок, спільних енергій, воно настільки переплетене, що я не можу сказати, що хтось із них є для мене взірцем. Я довідуюся від них стільки ж, скільки від дуже багатьох людей, які ніколи не будуть згадані через сто років навіть внуками. Тобто я їх сприймаю з одного боку, як гравців найвищої ліги, людей, які зуміли стати конденсатом, які виловлювали цю енергію і дуже вдало її висловлювали, формували у речення і словосполучення. А з іншого боку, я так багато бачу в них звичайного, нормального, свого, що мені тяжко тепер сказати, що є що. Я думаю, що кожен із таких людей є своєрідним трансформатором, який те, що є десь у світі, якимось чином перепускає через себе і робить його таким, яким можуть сприймати інші. І ця висока напруга того, що діється в якійсь вищій сфері через цих таких людей, вона перепускається і стає доступною для людей, які не витримують такої напруги. Вони можуть брати вже від цих трансформаторів. І я розумію, що кожен із нас є таким трансформатором.
Розмовляв Василь Карп’юк
ЛітАкцент
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/10/10/taras-prohasko-ja-vmiju-teper-ne-kvapytysja/">ЛітАкцент</a>
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/10/10/taras-prohasko-ja-vmiju-teper-ne-kvapytysja/">ЛітАкцент</a>
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/10/10/taras-prohasko-ja-vmiju-teper-ne-kvapytysja/">ЛітАкцент</a>
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/10/10/taras-prohasko-ja-vmiju-teper-ne-kvapytysja/">ЛітАкцент</a>
Додав Настічка 17 жовтня 2012
Про автора
Тарас Прохасько — прозаїк. Народився 16 травня 1968 р. у м. Івано-Франківськ. Закінчив біологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка (тепер — Львівський національний університет ім. І. Франка) (1992).
