Автори / Андрій Бондар / Тисяча вісімсот знаків… несвободи
Бондар Андрій. Морквяний лід. Збірка. – К. : Нора-Друк, 2012. – 208 с.
В Україні неможливо не писати колонки. Беручи до рук іноземні видання, я часто бачу колонки головних редакторів, у яких дотепно обігруються випадки з власного життя. Ці кумедні історії мають піднімати настрій читачам, а також містити якусь мінімальну повчальність. Не дидактизм, а саме життєву повчальність, яка межує з дружньою порадою у формі жарту.
В Україні все не так. Життя спонукає вдумливу людину до колонкотворення. Бо в цьому жанрі важливо знайти головну пружину, яка має спрацювати в читацькій уяві. Колонки – жанр примхливий, динамічний і несподівано-пікантний, щось у ньому лишилося в спадок від новели, щось від щоденникового запису.
Колонки Андрія Бондаря, що протягом 2006-2012 років публікувалися на шпальтах «Газети по-українськи» – це дзеркало абсурдної сучасності. Колонки іронічні, але, водночас, болючі. Мені завжди здавалося, що ми звикли до Бондаря-антипафосного, антиліричного, антипоетичного (у традиційному сенсі). А коли читаєш написані за шість років рефлексії в одній книжці, то виникає зовсім інше уявлення про автора.
А. Бондар має точне око, гостре, дотепне. Але ескалація «дотепів життя» часом таки б’є по голові, коли мимохіть упадаєш у пафос, ліризм, шукаєш якісь справді поетичні форми передачі непоетичного досвіду. Бо абсурду і прикрої постсовкової олігофренії навколо так багато, що іронічний захист не спрацьовує, вакханалія політично-історично-суспільного хаосу накриває людину з головую, пробираючись до потаємних місць нервової системи. Колонки А. Бондаря – про Україну, про те, що творилося з нами і нашими батьками в минулому, що твориться з нами і нашими друзями в теперішньому. З усього випливає якийсь сумний досвід, сумні картинки майбутнього. «Текстова фабрика» дотепних спостережень під обкладинкою однієї книжки – це вже вирок історії. Кожну колонку поокремо читаєш і усміхаєшся, а сукупно враження на душі все одно кепське. Феномен українського колумнізму.
Герої колонок А. Бондаря – люди химерні, які й досі не можуть оговтатися від історичної травми, яка переросла у психологічну. Україна ніби випала з часу. Вона абсурдна у своїй природі. Гротесково абсурдна. Хтось у метро співає «Вона» на слова Костянтина Москальця й музику Тараса Чубая, відмовляючись «за пятерку» і навіть «десятку» виконувати «Осінь» ДДТ. Справді, комусь «Белый лебедь», а комусь – «Лебеді материнства». В українському світі існують навіть «ниркові мафіозі» (як на Житньому ринку), які підсміюються із «хохлів, які продають пакети». Тут офіціантки в київському пабі не розуміють, що таке «цибулевий суп» і навздогін кажуть клієнтові: «Мущина, учите руський!». Тільки в цій країні монумент «Родіни-Матєрі» рівно опівночі б’є дванадцять разів мечем. Тільки в наших поїздах люди недовірливо дивляться на справжніх інтелігентних українців,хай і з циганськими генами. Такі люди ладні повірити, що це чеченець, аніж справжній українець. Лише «наші земляки, замість вивчити англійську, завжди починають кричати до іноземців».
Усі ці історії мали б сприйматися як анекдоти, але у великій кількості такі анекдоти справляють гнітюче враження. В них описано якийсь простір «мертвих душ», приречений на зникнення. За радянські часи свідомість настільки трансформувалася і підлаштувалася до «неправильного», що ще довго українська людина буде напівтінню, історичним напівмерцем, у якому скуто дух, у тілі якого живе рабський страх. У нашій країні довжелезні черги на реєстрацію шлюбу, але тільки «на смерть черги немає». А проте люди не розуміють власної трагедії й можуть глузувати з недоладної Африки.
Одне з філософсько-постколоніальних есе Бондаря завершується так: «Наше взаємне прокляття в тому, що ми не можемо одне без одного, але й разом нам жити нестерпно. Як невільникові зі своїм хазяїном. Ніколи не відомо, хто є хто». А чи колись ця українська таємниця зникне?
Може, тоді й колонки будуть про курйози й дотепи, над якими хочеться сміятися, незалежно від кількості прочитаного за раз.
Дмитро Дроздовський, Друг Читача
Додав nady 21 жовтня 2012
Про автора
Андрій Бондар, поет, перекладач і публіцист. Народився 14 серпня 1974 року в місті Кам’янці-Подільському. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія».
