Автори / Євген Безніско / «Не люблю негативу»
Розмова з Євгеном Безніском, художником, лауреатом премії імені Т. Шевченк
У скаженому ритмі подій і справ уперто не помічаєш, як летить час. Тільки на мить зупиняєшся, здивовано про себе відзначаючи, що таки летить, коли заходить мова про той чи інший, не завжди свій, а й чужий ювілей. Так і зараз — довідавшись, що відомому українському художникові, лауреатові Національної премії України імені Т. Шевченка Євгенові Безніску (без якого неуявна культурна мапа не лише Львова, а й України) 75, отетеріла. Ну не асоціюється у моєму сприйнятті цей дивовижно глибокий і водночас веселий чоловік із такими поважними датами: молодість душі — справді Божий дарунок, яким ощасливлено далеко не всіх. Оскільки Євген Безніско не лише святкував у колі родини та друзів, а й відкрив у Львівській галереї мистецтв потужну виставку «Та неоднаково мені…» із 300 творів на шевченківську тематику, створених упродовж останніх двох років, «Газета» радо запросила його до розмови
— Пане Євгене, як сприймаєте офіційні урочистості з нагоди власного ювілею? Приємно чути стільки гарних слів публічно?
— Та не люблю я пишних збіговиськ, бо в основному це все — бутафорія. Люблю, коли збираються друзі, невимушено спілкуються, згадують, жартують. Тоді не лише дні народження, а й сумні дати стають веселими. Гумор перемагає усе, навіть горе і смерть… На жаль, щодо офіційних урочистостей, то часто буває так, що, коли людина потрібна, то навколо неї бігають, кадять кадилами, влаштовують їй пишномовні офіціози, а потреба в людині відпадає, то всі ті численні промовці можуть навіть не привітатися, зустрівши на вулиці. Тому я дуже спокійно увесь цей ажіотаж сприймаю.
— Маєте жаль на львів’ян, що від ювілею до ювілею обіцянки та заклики посприяти Вам у втіленні тієї чи іншої творчої ідеї так обіцянками і зостаються?
— Як казав Микола Жулинський, який неодноразово бував у нас із першою моєю дружиною Теодозією Бриж у гостях (а бував не лише він, а й Іван Миколайчук, Алла Горська, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Богдан Ступка, який святкував своє 50-ліття у нині меморіальній майстерні Теодозії Бриж, інші знакові постаті української культури, — «Газета»), нагороди обминали цю сім’ю усе життя. Та Бог з ними, з тими нагородами! Але, якщо я не можу впродовж 43 років добитися того, щоб Франковий «Мойсей» із моїми ілюстраціями побачив світ, то це таки образливо! Від кінця 1960-х років існує ця проблема. То в тому видавництві, то в іншому, начебто вже справа йде до завершення, готові макети тощо, а раз — і все застигає. Ну добре, в радянські часи ми з Теодозією Бриж були неугодні. Але ж у сучасній Україні все мало б складатися дещо інакше. А ні. Та й не тільки про «Мойсея» ідеться. Я проілюстрував 11 поем Івана Франка, усі драми, крім «Боярині» Лесі Українки, багато творів Тараса Шевченка, Василя Стефаника, Богдана-Ігоря Антонича, інших класиків вітчизняної літератури, а видати книги — проблема. Власних грошей на таку справу в мене немає.
— Чи не є ситуація із «Мойсеєм» свідченням ставлення сучасної України до хрестоматійних постатей української культури, зокрема літератури?
— Щось у тому є… Держава й справді доволі байдужа до української культури та її здобутків. Тому маємо покоління, для якого хрестоматійні постаті чи твори часто-густо є порожнім звуком, попри те, що серед молоді трапляються дуже цікаві, обдаровані й розумні люди. Недавній приклад. Були ми з Лесею (дружина Євгена Безніска, — «Газета») на Форумі видавців. Біля стенду, де продавали аудіодиски, запитуємо, чи мають українську класику. «Маємо». — «Ну то ми хотіли б придбати записи Козловського. Є такі у вас?» — «Є». І продавець простягнув нам диск Козловського, але Віталія! Нам очі на лоба полізли. То це класика? А продавець так і не зрозумів нашого здивування, бо про видатного українського оперного виконавця Івана Семеновича Козловського (перед вокальним талантом якого схилявся навіть Сталін, співака, якого Шаляпін вважав другим після себе, а Чарлі Чаплін мріяв хоча б раз побачити) він ніколи не чув. Це не вина молоді, а вина середнього та старшого поколінь, на які дуже добре впливав Радянський Союз і які тими радянськими критеріями живуть досі. Та що там казати! Навіть про Шевченка та Франка з багатьма важко розмовляти, оскільки люди не читали їхніх творів. І хоча особисто мені в це важко повірити, але творчості цих обох титанів навіть згрубша не знають! А я, скажімо, зі Шевченком живу все життя. Виріс у сім’ї, де була величезна бібліотека й «Кобзар» — на найпочеснішому місці. «Кобзар» (різні його видання) і зараз у мене скрізь: і вдома, і в майстерні. І не просто лежить — я його читаю.
— Саме через це і присвятили свою ювілейну виставку Тарасові Шевченку? Не було страху, що, оскільки зараз немодно Шевченком цікавитися, молодь на неї не піде, що відштовхне її експозиція під назвою «Та не однаково мені»?
— Недавно частину своєї Шевченкіани я показував у Рівному, і вона мала великий успіх. Зараз виставку моїх ілюстрацій до «Мойсея» (тих, за які я отримав Шевченківську премію, і 17 ранніх, що їх цей музей закупив у мене ще в 1970-х роках) експонують у Хмельницькому художньому музеї. Уже мали закрити її, але роботи не повертають, бо чимало людей на виставку й досі ходить. Отож не боюся, що молодь мене ігноруватиме. Бо ігнорації з боку молодих людей насправді нема. А тему Шевченка вибрав, бо останні 24 місяці саме над Тарасом працював особливо багато — душа вела. Кілька сотень робіт за цей час намалював. То чи варто чекати ще два роки, поки будуть чергові Шевченківські ювілейні урочистості? Мені ж не 17 років, та й не хотілося складувати свої роботи до Шевченка так, як складую твори до Франка, Антонича, інших письменників. Цих робіт сьогодні — маса, бо за натурою я дуже працьовитий.
— Така працездатність — вроджена риса чи вигартувана?
— Якоюсь мірою це, може, й гарт. Змалку мені прищепили звичку: тільки-но розплющив очі, потрібно відразу вставати й щось робити, бо інакше — день пропав. Та й дуже вигартувала дисципліну робота з Теодозією. Адже у цій майстерні ми разом працювали 41 рік.
— Чого Теодозія Бриж Вас навчила?
— Ставлення до мистецтва. Якщо Фана, як називали її близькі люди, працювала над якоюсь темою, то вивчала її дуже глибоко. Багато істориків (а вона любила в творчості саме історичні теми) потім дивувалися, що вона знає те, чого не знають вони. Працеголізму від Фани набрався і я. Якщо день не малюю, то стаю злим, неможливим для спілкування.
— Що для Вас головне у мистецтві?
— Бути чесним. А ще — орієнтація на світло, а не на темряву. Негативів у мистецтві не люблю. Знаєте, коли думаю про своє життя, то доходжу висновку, що мене завжди Вища сила вела у ньому, підказувала, що в тій чи іншій ситуації зробити. До прикладу: коли я захотів навчатися у Київській художній школі, й мама купила дитячий квиток (а мені минав лише 13-й рік, та й виглядав дуже малим та худим) і посадила самого в поїзд зі Самбора до Києва, зі мною в одному купе опинився чоловік, чия мама саме в цій школі викладала французьку мову. Чи коли мене привели до Леопольда Левицького, аби показав йому свої роботи, й того вечора мені, початківцю, цей дивовижний чоловік подарував не лише станок для друку графіки, а й став для мене вчителем, якому дуже вдячний. Купа інших випадків…
— Ви — містична людина?
— Трохи так. Бо якісь такі дивні збіги та випадки у житті бували, що хочеш-не-хочеш, а повіриш, що все це не просто так, що хтось десь нагорі тобою опікується. Крім того, характерником начебто був мій дід, принаймні мав певні екстрасенсорні здібності. У сімейному архіві є історія, як ішли жінки з поля, а дід щось там на вулиці робив. То вони почали над ним жартувати. А він пильно на них поглянув та й каже: «Дівчата, подивіться: вода наступає! Ви бачите?» То вони попіднімали високо спідниці (а тоді ж трусів не носили) та й пішли по кутку. Що потім було — можна собі тільки уявити. Я таких гіпнотичних здібностей не маю, але маю добре розвинену інтуїцію, певний дар передбачення. А ще часто дивлюся на людину й знаю, що вона думає. Іноді страшно від цього. Бо таки без окремих знань легше жити. Намагаюся не дуже над цим замислюватися. Моя життєва настанова складається з двох позицій: ніколи не говорити неправду та робити для інших більше, ніж для себе.
Розмовляла Ярина Коваль, Львівська Газета
Додав nady 05 листопада 2012
Про автора
Майже 40 років працював над офортами та ліноритами за мотивами творів Івана Франка (поеми «Мойсей», «Смерть Каїна», «Панські жарти», «Ботокуди», «Похорон», «Христос і хрест», «Рубач».
