Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Галереї Товари Статті Інформація

Автори / Тарас Прохасько / Велике і безглузде Макарова та Прохаська

Людське життя – це історія вчинків. Тарас Прохасько вважає своїм найромантичнішим вчинком історію, коли він заснув на дереві. Юрій Макаров усі свої безглузді вчинки підводить під один знаменник – лузер. Для Тараса Прохаська найціннішим стало терпіння до себе від близьких людей. Юрій Макаров ключову роль у формуванні своєї особистості відводить батьку – болгарському політв’язню. Про життя, як воно є, у вчинках, що допомагають нам окреслити своє уявлення про особистість журналіста Юрія Макарова та письменника Тараса Прохаська йтиметься далі.

Юрій Макаров: Більшість моїх вчинків були безглуздими у тому сенсі, що вони не передбачали якогось стратегічного плану чи якоїсь користі. І у цьому я класичний лузер. Мені не вдалось розвинути свої успіхи. Однак я у своєму житті ні про що не шкодую. Починаючи від чергового одруження і закінчуючи залишенням роботи, яка приносила стабільний дохід і певний статус. Якщо б я не зробив цих вчинків, то перестав би поважати себе, а для людини нашого фаху – це одна з вимог.

Тарас Прохасько: Я зробив безліч безглуздих вчинків, однак не можу виокремити серед них найбезглуздішого. Та й не вважаю, що якісь вчинки однозначно можна назвати безглуздими, бо деякий сенс у тому був.

– Який вчинок був найромантичнішим?

Ю.М.: У мене таких було чотири – я чотири рази одружувався. Зі своєю теперішньою дружиною Світланою ми вже разом близько десяти років. Своїй попередній дружині залишив квартиру. А наразі я винаймаю помешкання і розумію, що у найближчому майбутньому не зможу купити собі нічого подібного. Однак, це дуже романтично, щось на кшталт фільму «Під дахами Парижа». Коли тобі далеко за п’ятдесят, а ти поводишся, як 25-річний хлопець – це бадьорить.

Т.П.: Колись я чекав на одну зустріч та виліз на дерево і чекаючи, навіть задрімав.

– Який свій вчинок вважаєте найгероїчнішим?

Ю.М.: На жаль, такого не було – це не мій формат. Я не стрибав на барикади, тим більше, першим – це зовсім з іншого амплуа. У десять років марив д’Артаньяном і через це почав займатися фехтуванням, яке затрималось у моєму житті далеко за підлітковий вік. Однак у практичному житті виявилось, що на жодне геройство я не здатен. Хоча торік на пропозицію вести ток-шоу на одному з центральних телеканалів я дав «уклончивый ответ». Хіба ж це не героїзм? – це гігієна.

Т.П.: Два тижні тому я зробив масаж серця пташці, яка вмирала, і він їй допоміг. Це було дуже героїчно, тому що перед тим я ніколи не робив нічого подібного і не знав, чим це може закінчитись. Однак я знав, що не можна дивитись на те, як хтось помирає, і сидіти, склавши руки.

 

 

– Який свій вчинок ви найбільше цінуєте?

Ю.М.: Починаючи ще з підліткового віку, я свідомо налаштовувався, аби не надто рефлектувати з самого себе. Дивитись у дзеркало – це захоплююче заняття, однак до цього дуже швидко починаєш звикати. Уявіть собі такий образ: людина увесь час ходить з дзеркалом і дивиться лише у нього. В такому випадку вона реагує лише на своє відображення, на те, яка вона розумна і красива. Весь інший світ вона також бачить, але периферійним зором на полях цього дзеркала. Таке ходіння є дуже небезпечним – як для психіки, так і для особистості – тому я вже давно розбив своє дзеркало.

Т.П.: Якщо назвати вчинком те, що я маю двох дітей, – тоді це я найбільше ціную.

– Який вчинок іншої людини для вас найцінніший?

Ю.М.: Коли мені було вісімнадцять, мого батька посадили у в’язницю. Він тоді жив в Болгарії. Це був 1973 р. Його взяли разом із сусідом, якому було 76 років, батькові було десь під шістдесят. Їх арештували фактично нізащо: через те, що у батька була фантастична на той час бібліотека російської забороненої літератури і він давав читати книжки з неї своїм друзям. За це його засудили на п’ять років. Він міг ухилитись від ув’язнення: йому пропонували звільнення в обмін на каяття у газеті. Однак батько від цього відмовився. Навіть після падіння комунізму в Болгарії він не прийняв грошову компенсацію за проведені в тюрмі роки.

 

 

Якщо б я не зростав на таких прикладах і не брав з них уроків, то у моєму житті було б набагато більше спокус. А так я автоматично їх уникав.

Т.П.: Кілька близьких людей довший час терпіли мене такого, яким я був. Я часто завдавав їм багато болю, але мене все ж таки приймали таким, яким я є.

– Чи часто ваші думки і вчинки вкрай не перетинаються?

Ю.М.: Таке буває досить рідко. Хіба, якщо не вважати пропозицію дружині помити посуд. У публічному просторі останнім моїм таким вчинком було звільнення з телеканалу ТВі. Для людини, яка звикла фахово самостверджуватись і бачити себе у телевізорі, було не просто від цього відмовитись. Переді мною постало питання: чи зможу я щось робити, коли мені це буде не до вподоби? Я себе умовити не міг. Коли на твоїх очах відбувається це рейдерське захоплення і тобі розповідають, що все в порядку, продовжуйте спокійно працювати – це було дуже образливо. Ті хлопці прорахували все, окрім одного – вони не прорахували естетики свого вчинку, і це виявилось головним. Інколи естетика відображає значно краще суть речей, аніж аналіз повної ситуації. У цьому випадку я не міг себе умовити залишитись.

Т.П.: Коли думки і вчинки вкрай не перетинаються – я каюсь. Я щиро переживаю свою провину і молю Бога, щоб такого більше не було.

– Чим ви керуєтесь при виборі: вчинити це чи ні?

Ю.М.: Інколи інтуїцією, інколи раджусь з близькими. А великою мірою, продовжуючи попередню розповідь – самою естетикою того, як це виглядає. Не думаю, що це найгірша стратегія.

Т.П.: Своїм розумінням добра і зла.

– Як ви сприймаєте критику?

Ю.М.: Право на неї мають усі, але це не означає, що я буду нею керуватися. Передусім мені важливо почуватись у рівновазі з самим собою.

Т.П.: Думаю, право на критику має кожен. Я ставлюсь до цього з розумінням, адже такою є людська сутність. Це природно, коли люди звертають свою увагу, думають про різні речі, які робить хтось інший. Тому я до цього нормально ставлюся і вважаю, що це має право робити кожен.

– Який зі своїх вчинків ви б хотіли зробити знову?

Ю.М.: За винятком якихось юнацьких дурних речей, після років 30-ти б поводився так само. Звісно, я втратив багато креативних вчинків. Однак, швидше за все, я б пішов тим же маршрутом, оскільки мене влаштовує його кінцева точка. Правда, з жінками був би обережнішим, а то я їх надто замолоду ображав. Але, на жаль, тут нема вже ради – це повернути неможливо.

Т.П.: Я б хотів бути достатньо заможним, щоб знову допомагати тим, кому колись міг це зробити. Вважаю, що є люди, які не дуже добре орієнтуються у світі, і вони просять допомоги тому, що їм це подобається. І попри це, є люди, які є безпорадними, і їм слід допомагати. Мені б хотілося зробити це ще раз.

Михайло Галущак
для ІА ZIK

(Записано на Літшколі)

 
 

Додав nady 04 вересня 2013

Про автора

Тарас Прохасько — прозаїк. Народився 16 травня 1968 р. у м. Івано-Франківськ. Закінчив біологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка (тепер — Львівський національний університет ім. І. Франка) (1992).

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска