Минулий тиждень українська письменниця Оксана Забужко провела в літаках.

Вона їздила до Вроцлава презентувати "Музей покинутих секретів", який увійшов до фіналу Міжнародної літературної премії "Анґелус", потім до Лондона на "Дні України у Великобританії" і звідти знову до Вроцлава, де, сама того не передбачаючи, стала переможцем "Анґелуса".

Це інтерв’ю теж було записано в літаку, яким ми з письменницею летіли із Вроцлава до Києва наступного дня після церемонії нагородження. Усю ніч і в ті моменти, коли можна було ввімкнути телефон, їй надходили повідомлення зі словами "Браво!", "Vivat Ukraine!", "Україна перемогла!"

Пані Оксана зачитує мені повідомлення від історика Володимира В’ятровича: "Браво за те, що отримали нагороду! Браво за те, що отримали її за цей роман! Браво за те, що отримали її в Польщі! Браво за те, що отримали її цього року!".

Сама лауреатка теж вірить, що перемогла 19 жовтня у Польщі не лише вона і її роман, над яким вона працювала сім років, але й Україна, точніше — Європейська Україна.

Коли літак підіймається над Вроцлавом, Оксана Стефанівна промовляє: "Дякую тобі, Вроцлаве!", — і з цього моменту аж до прибуття в Бориспільський аеропорт, де письменницю зустріне чоловік із букетом білих троянд, триватиме це перше інтерв’ю пані Оксани після несподіваної перемоги.

СЬОГОДНІ "АНҐЕЛУС" — ЦЕ ТАКИЙ МОЛОДИЙ "БУКЕР" СХІДНОЇ ЄВРОПИ

— Я б хотіла, щоби ви повернулися думками в той час, коли на сцену підіймається голова журі премії "Анґелус" Наталя Горбанєвська, щоби оголосити ім’я переможця. Що ви відчували (передчували) в той момент?

— Майже нічого не відчувала, бо напередодні мала вечір у Лондоні в рамках "Днів України у Великобританії" із бучною претензійною назвою "Від Шевченка до Забужко".

Фонд Фірташа закупив на пропозицію Кембриджського університету англомовні примірники "Музею покинутих секретів" і "Польових досліджень з українського сексу" і з купецькою щедрістю і розмахом оголосив, що це for free.

Тож півтори години я мусила підписувати книжки, а потім розповідати британській публіці про українську культуру, скориставшись нагодою говорити не про себе, а про тих, хто за мною — Шевченка і Лесю Українку.

Це був такий формат інтерв’ю на сцені, яке провадив професор Рорі Фіннін — директор Центру українських студій у Кембриджі. Але разом із тим мене просили ще читати вірші українською і англійською мовами, свої і Шевченка.

Ще приїхали сестри Тельнюк із скороченим варіантом програми "Дорога зі скла" — і публіка в Лондонській бібліотеці справді була на вухах: стояча овація, довге "невідпускання" тощо.

Імпреза тривала близько трьох годин, о другій ранку я потрапила в готель, а о шостій уже треба було їхати в аеропорт, щоби вчасно потрапити на нагородження до Вроцлава. Тому в ту першу годину перед оголошенням імені лауреата я просто дивилася ці міні-вистави-презентації і бажала, щоб це тривало якомога довше, бо це була перша нагода цього тижня відпочити.

Перед виступом пані Горбанєвської я була людиною, яка, можливо, найменше хвилювалася із присутніх у залі. Ну, і треба сказати, не сподівалася, що все буде… аж так добре. 

Оксана Забужко на врученні премії "Анґелус". Фото Mirek Emil Koch

— Але у вас тоді вже були певні прогнози. Ім’я кого з фіналістів ви сподівалися почути?

— Австрійця Карла-Маркуса Гаусса, я навіть побилася об заклад, що він переможе. Це прекрасний письменник і людина, за яку приємно вболівати. 

— Гаусс теж порівняв "Анґелус" із футбольним матчем, в якому Україна поки що перемагає з рахунком "2:1".

— Такого масштабу літературні нагороди завжди мають в собі елемент спортивної змагальності. Як сказав Бродському письменник Джон Ле Карре після того, як вони дізналися про присудження поету Нобелівської премії, "It’s all about winning". 

Хоча "віннерством" є навіть потрапляння у фінал такої премії. Цього року журі "Анґелуса" обрало напрочуд сильну "чудову сімку", всі номіновані твори в Польщі на слуху, їх бурхливо читають і обговорюють, б’ються об заклад на переможця. Тобто сьогодні "Анґелус" — це такий молодий "Букер" Східної Європи. Я робила ставку на Гаусса, бо його книжка "В гущавині метрополії", як зазначили члени журі, ідеально вписується у формулу цієї премії.

До того ж, книжка не викликає жодних контраверсій у польському суспільстві. На відміну від двох інших фаворитів — мого "Музею покинутих секретів" і "Морфію" Щепана Твардоха.

Я думала, що повториться історія Ельфріди Єлінек: у рік, коли їй вручали Нобелівську премію, журі розділилося на дві половини, і Єлінек стала компромісом — автором, який усіх влаштував. У випадку з цьогорічним "Анґелусом" таким компромісом могла б стати перемога книжки Гаусса. 

— Але ви так само раніше озвучували думку, що, якби журі визнало найкращою книжку Твардоха, ви б зрозуміли цей вибір: нарешті польська література була представлена на "Анґелусі" достойним кандидатом…

— Я ще не читала цей роман, але неодмінно прочитаю — його тема мені дуже близька, бо ж Щепана теж цікавить ревізія історії. 

Я цілком уявляю, як би реагували українці, якби на гроші котрогось із міст вісім років поспіль нагороджували письменників з інших країн. Чути було б звідусіль хронічний національний плач: "Наші письменники — такі ідіоти, що всі сусіди пишуть краще!". 

Насправді в поляків прекрасна сучасна література з абсолютно першорядними авторами, і не тільки такими, як Ольга Токарчук чи Анджей Стасюк, котрих в Україні знають... Але публіка польська теж, звісно, чекала, коли ж нарешті з’явиться свій лауреат і ви мали відчути, як по-спортивному вони вболівали за своїх під час церемонії. 

— У книжці інтерв’ю польської журналістки Ізи Хруслінської із вами, про яку я ще запитаю пізніше, ви говорите, що "хрест східно-європейського інтелектуала — виправляти звихнутість політичної історії". Як думаєте, отримавши цьогорічного "Анґелуса", вам вдалося щось виправити в польсько-українській історії?

— Я не сприймаю "Анґелус" як мою особисту перемогу в спортивному значенні цього слова, скорше — як ознаку почутості мого роману, з усіма представленими в ньому трагічними перипетіями новітньої української історії, і ширше — історії всіх цих східноєвропейських "кривавих земель", як їх назвав американський історик Тимоті Снайдер. 

І я шалено зворушена, що в Польщі цей роман прийняли, почули і навіть не пробували якось замовчати, попри те, що по звичному для багатьох поляків міфові "Східних Кресів" він б’є досить-таки боляче. 

Книжка відразу з’явилася в усіх національних рейтингах на топових позиціях, отримала шквал захоплених рецензій, всі польські критики в один голос визнали "Музей" "романом нобелівського класу" — навіть ті, для кого розділи "з 1940-х" і вся та сюжетна лінія могли бути, за делікатним висловом когось із членів журі, "контраверсійними". 

Насамперед, звісно, тут ідеться про визнання суто мистецьке, але чи багато ми знайдемо країн із колишнього "східного блоку", в яких культурні й політичні еліти (бо нагороду мені вручав, як-не-як, Президент міста Вроцлав – порівняйте з нашим "президентом" Харкова!) продемонстрували б таку широту поглядів і готовність до міжкультурного діалогу? 

— Ви колись припустили, що за проблемами, пов’язаними із нещодавнім бурхливим обговоренням Волинської трагедії в польських ЗМІ, стоять певні політтехнології. Це припущення чи впевненість?

— Поза всяким сумнівом сторонній, навіяний "кремлівським вітром" політтехнологічний розрахунок був, і він спрацював. Згадаймо історію із квазі-терористом, який під час приїзду Президента Коморовського до Луцька кинув у нього яйцем буцімто "від імені українських націоналістів", а насправді, як з’ясувалося, співпрацював з медведчуківським "Українським вибором". 

Це очевидна провокація, дуже грубо зляпана, а в самій Польщі гра велася тонше. Історики й політологи мали б проаналізувати, яка складна мішанина настроїв, стереотипів, політичних кон’юнктур і свідомо розрахованих провокацій спричинилася до цьогорічного мас-медіального вибуху в Польщі довкола роковин Волинської трагедії з метою замінити у свідомості пересічного поляка "Катинь" на "Волинь". 

Катинь сприймалася поляками як найбільш символічна, маркантна національна трагедія 20-го століття, бо ж у 1940 році Польща водномить втратила там всю свою військову еліту, іншими словами — надію на державну самостійність. 

За аналогією, Катинь — це те, що для нас Сандормох, тільки що в Сандормоху ми втратили нашу інтелектуальну еліту – наукову, мистецьку, — військової на той час в Україні вже не лишилося… 

Російська, путінська пропаганда дуже напружено працювала, щоб цю пам’ять про Катинь стерти, хоча за Єльцина російський уряд ще йшов назустріч польському в цих питаннях. 

Навіть фільм Анджея Вайди "Катинь" не з’явився у прокаті ніде поза Польщею, тому що якась російська фірма викупила права на телевізійний прокат по всій Європі – і просто поклала фільм під сукно! 

Звичайно, за цим намаганням "перекричати Катинь" і зробити натомість символом польської трагедії ХХ століття Волинь, згрубша мовивши – "перевести стрілки", "перекласти вину" за польську історичну трагедію з плечей Сталіна на плечі умовних "українських націоналістів" стояли інтереси і певних польських політичних кіл правого спрямування: коли така "технологія розпалювання ненависті" запускається "ззовні", вона обов’язково шукає собі якісь зачіпки в середині країни.

В результаті виходить та вибухова суміш, за якою вже дуже важко розчути голос розуму. 

Два лауреати премії "Анґелус": Юрій Андрухович і Оксана Забужко. Фото Тетяни Терен

— "Анґелус-2013" — несподіваний подарунок для української літератури і для всієї України. На вашу думку, в чому користь "Анґелуса" для Польщі, яка вісім років поспіль оминає цією нагородою своїх письменників?

— Справа в тому, що поляки, на відміну від українців, — культурна нація. Так, місто витрачає гроші своїх платників податків на найпрестижнішу в Центральній Європі літературну премію, бо ж престиж нації — це саме культура, а не "Янукович-Тимошенко" чи їхні польські еквіваленти. 

Премія "Анґелус" ще молода, вона ще росте, розвивається, щороку вдосконалюється її формат. Але вже нині "Анґелус" звучить у списку топ-5 найважливіших літературних нагород Європи. 

Один польський критик після церемонії нагородження сказав у кулуарах, що, мовляв, слухайте, що ж це робиться: найважливіші європейські літературні нагороди цього року пішли до жінок: Нобелівська премія — до Еліс Мунро, "Букер" — до Елеонори Каттон, "Анґелус" — до Оксани Забужко і нагорода Франкфуртського книжкового ярмарку — до Світлани Алексієвич. 

— Ви в цьому вбачаєте певну тенденцію?

— Так, ХХІ століття буде "жіночим". Я про це давно говорю, і тенденція очевидна: жінки справді дедалі більше виходять у мейнстрим в усіх сферах. 

Але якщо повернутися до "Анґелуса", то Вроцлав як місто на перехресті різних історичнних традицій і впливів, "місто зустрічей", як його називають, має всі шанси стати сьогодні культурним посередником між Західною і Східною Європою.

І якщо це місто утвердиться у статусі такого найбільшого культурного патрона для двадцяти однієї країни Центральної Європи (такою є кількість країн-учасників "Анґелуса"), амбіції Вроцлава буде реалізовано.

В "Анґелуса" вже є, всього за вісім років існування, всі ознаки престижної премії світового класу – а це самою тільки фінансовою складовою, хоч би як вагомою, "не купиш".

Скажімо, знаковим є той факт, що незмінним головою журі є людина-легенда — російська письменниця Наталя Горбанєвська, котра ввійшла в історію новітньої Європи як людина, що в серпні 1968 року вийшла на Красну площу із протестом проти радянської окупації Чехословаччини і гаслом "За вашу і нашу свободу!" і являє собою живий символ нині затоптаного російського лібералізму і, ширше, східноєвропейського простору духовної свободи.

Тож не шукайте в перемозі "Музею покинутих секретів" політичні конотації, — це в чистому вигляді перемога культури над політикою. 

Оксана Забужо із польським режисером Кшиштофом Зануссі, якого письменниця називає "взірцевим послом польської культури в Україні"

ТРЕБА ПИСАТИ ЛИСТИ ОДНЕ ОДНОМУ У ВИГЛЯДІ ЧЕСНИХ РОМАНІВ

— Кому з українських міст було би корисно перейняти досвід Вроцлава й організувати подібний культурний захід міжнародного масштабу?

— О, я просто мрію, щоби Одеса, чи Луцьк, чи Полтава мали свій міжнародний літфест. Я знаю деяких зірок світового фестивального руху, які б хотіли реалізувати якийсь міжнародний проект в Україні. 

Ґреґ Ґетенбі — багатолітній директор одного з найбільших і найпрестижніших у світі англомовних фестивалів International Festival of Authors at Harbourfront у Торонто — готовий зробити і розкрутити в одному з українських міст за п’ять років міжнародний фестиваль. Треба тільки, щоб які-небудь українські олігархи скинулися (обов’язково в складку, і щоб не менше трьох різних донорів!) і дали йому вільну руку. 

Подивіться, як гарно на міжнародній мапі стартували Чернівці завдяки Міжнародному поетичному фестивалю Meridian Czernowitz. Не треба забувати і про ще один аспект: "Анґелус" є ініціативою влади Вроцлава. 

Тобто, щоб створити таку премію в Україні, на чолі українських міст мають стояти люди, які не себе зі своїми дорогими машинами пхали би наперед, а які би розуміли значення культури для міжнародного престижу країни. 

- П’ятим перекладом "Музею покинутих секретів" став переклад російською, до цього роман вийшов англійською, німецькою, польською, чеською, до друку готується хорватське видання. П’ять місяців книжка вже присутня на російському видавничому ринку, але і досі на неї не з’явилося жодної рецензії.

Були лише відгуки на журнальну публікацію фрагментів із роману в "Новом мире", в одному з яких рецензент передбачив нинішнє сприйняття книжки: "Нет ничего удивительного в том, что в России книга просто обязана встретить враждебность со стороны читателя, а то и вызвать горячее желание сжечь весь тираж где-нибудь на большой московской площади". Як ви пояснюєте це мовчання?

Обкладинки "Музею покинутих секретів" у різних країнах

— Дуже прикметно, що ті кілька оглядових рядків про "Музей покинутих секретів", які нещодавно з’явилися в "Новом мире", надруковані в тому ж самому виданні, яке два роки тому за переклад російською перших чотирьох розділів роману нагородив перекладачку Єлєну Марінічеву річною премією журналу за найкращий прозовий твір. 

Це був досить унікальний випадок, бо ж "Новый мир" нагороджує російських прозаїків, а того року нагородили російського перекладача за переклад української прози. То був такий показовий жест того середовища "добрих старих" російських культурних еліт, традиційно пов’язаних із "Новым миром", який можна порівняти із цьогорічним рішенням журі конкурсу "Анґелус". 

Але це було два роки тому. Очевидно, що, як "Україна не Росія", так само "Росія не Польща". Два роки тому установка путінських медіа стосовно України була хоч обережною і недовірливою, але все-таки нейтральнішою, ніж сьогодні. 

Те ж, що відбувається в російських медіа в стосунку до України і всього українського сьогодні, інакше як масовим психозом не назвеш. Мені дуже шкода мого російського видавця, який цю книжку любовно, ентузіастично готував до друку, який дуже пишався, що він запопав такий крутий роман і відбив його в іншого видавця — виграв тендер... 

Коли ж у 2013 році цей роман нарешті виходить, найкраще, що міг зробити видавець, щоби не втратити свого бізнесу, — особливо ним не розмахувати, а затихаритися і сховати книжку від ока преси. 

Олена Марінічева написала у своєму блозі, що люди запитували про "Музей…" у московських книгарнях, і їм цю книжку діставали десь із задніх полиць. Навіть на сайті видавництва її немає. 

А після публікації в "Новом мире" я ж мала стільки гарних відгуків, читачі мені з російської глибинки писали на фейсбук, чекали на вихід повної версії…

— Ви вже згадували сьогодні істориків і політологів, виходить, що для них і тут є робота: порівняти, як один і той самий роман сприйняли в Росії і Польщі…

— Якщо вже говорити про тему УПА, яка, як тільки ви її оголошуєте, відразу стає червоною ганчіркою на всіх фронтах, де та УПА воювала (окрім німецького, бо німці вже звикли, що вони всім винні, їм одним рухом опору на Сході більше чи менше — різниці не робить!),— так ось для поляків тема УПА куди драматичніша, ніж для росіян. 

У Росії ця тема диференціює аудиторію швидше за політичною ознакою, але ніяк не за етнічною. УПА воювала не "з Росією", а з НКВД, і сьогодні в Росії існують кола антисталіністів і антиімперців, для яких УПА — тема, цікава насамперед як приклад успішного спротиву сталінській імперії. 

— Відразу згадується ефір Олександра Гаврілова на каналі "Время", присвячений Степанові Бандері…

— Так, на який запросили Володимира В’ятровича — це був відважний жест. Але треба розуміти, що Саша Гаврілов — знаний "українофіл". Хоча, перепрошую, це ж відомі речі — в УПА були і росіяни! 

Серед них — дезертири із совєтської армії, які героїчно воювали в УПА. Анатолій Дімаров написав у своїх спогадах про партизана Альошу, який відстав від своєї частини і очолив на Волині один із загонів УПА, до якого доєдналися інші брянські і рязанські пацани, що воювали з німцями на боці УПА.

А потім прийшла Красная армія, якій, за сталінським вердиктом, єдиній було "дозволено" бити німців, і всіх тих, хто бив німців на території Західної України без їхньої згоди, загребла і відправила до ГУГАГу. 

Й оці Альоші в УПА — це теж частина російської історії. Говорячи ж про польсько-українську драму, не забуваймо, що, коли з обох боків ллється кров звичайних мирних громадян, стариків, жінок і дітей — це уже та грань-іже-не-прейдеши, після якої розуміння поміж націями треба вибудовувати десятиліттями. 

"Не шукайте в перемозі "Музею…" політичні конотації, — це в чистому вигляді перемога культури над політикою". Фото Mirek Emil Koch

Треба спільно оплакувати і прощати, треба провадити спільні історичні дослідження, треба писати листи одне одному у вигляді чесних романів – словом, довго і трудно вибудовувати простір порозуміння... 

Тому, з урахуванням усього цього контексту, того, "кому більше болить", хто, здавалось би, мав більше підстав замовчати "Музей покинутих секретів" — поляки чи росіяни? 

— Саме тому перед "Анґелусом" ви вагалися…

— Так, виходить, що в мене теж спрацювало, за інерцією, радянське мислення – те саме "візантійське", де "церква не відділена від держави", культура оцінюється за стандартами пропаґанди, і взагалі, "хто не з нами, той проти нас". 

Тимчасом у Вроцлаві журі продемонструвало блискучий зразок того, що таке європейські цінності в дії – коли літературна премія дається тільки й виключно за літературу, тому що література – це завжди "про людину", і це та непохитна вартість, яка має горувати над всіма біжучими ідеологіями. Тож маємо наочну різницю між двома підходами – так би мовити, цивілізаційну.

— А ви можете сьогодні передбачити, як зміняться всі ці інформаційні кампанії з боку Росії, якщо Україна стане частиною Європи?

— Ой, головне — щоб ми самі почали змінюватися, щоб нарешті стали дорослою нацією — "без оглядалочок" вічного підлітка на те, чи похвалить нас чужий дядя "в авторитеті". 

Щоби нарешті зрозуміли, звідки ми, хто ми і куди йдемо, кажучи словами з назви картини Ґоґена. Це універсальна модель життєвого успіху — і для людей, і для народів. 

Коли ти маєш свою окреслену територію і не дозволяєш нікому на неї заходити, але так само не зазіхаєш на чужу територію сам. В психології це позначається поняттям асертивності (від англійського assertion — здатність людини відстоювати свою позицію, не принижуючи і не ображаючи інших. — Ред.). 

Так ось українці сьогодні не асертивна нація, ми не певні себе. Як сьогодні сказала професорка Вроцлавського університету Аґнєшка Матусяк: "Українцям так довго втовкмачували, що вони нікчеми і лузери, що вони повірили". Цієї віри треба нарешті позбутися, хоча сьогодні це ой як трудно.

МИ ПОСТІЙНО ЖИВЕМО В ЦЬОМУ РЕЖИМІ ОДНОДЕННИХ НОВИН І НЕ МАЄМО ЧАСУ НА АНАЛІТИКУ

— На що ви плануєте витратити свою премію?

— На розвиток української книжки, звісно ж. Я — голова редакційної ради недавно створеного видавництва "Комора", хоча ідея проекту була не моя, вона належала художнику Ростиславу Лужецькому й генеральному директору СП "Комора" Олегу Репецькому. 

Так що нам є куди ці гроші вкладати (преміальний фонд "Анґелуса" — 150000 польських злотих, тобто близько 35 тисяч євро. — Ред.). Гасло видавництва — "Тільки те, що справді важливо". 

Видавництва теж мають бути літературними інституціями, а не просто фірмами, які друкують книжки і підвозять їх під презентацію, щоб продати. Я завжди вважала, що українському видавничому простору бракує не грошей, бо ж гроші можуть приводити щось у рух лише тоді, коли за ними стоять люди із живими очима, працюючим мозком і цілеспрямованою енергією. 

Просто робити гроші заради грошей — це ж нецікаво, хочете заробляти, то залиште книжки і сідайте на газову трубу. 

Українська література за останні п’ятнадцять років уже довела, що вона комерційно прибуткова, етап, коли треба було "боротися за друкарський верстат", ми успішно пройшли. 

Але чого мені, за нечисленними винятками, в нашій літературі дуже бракує, то це видавництв культурно-стратегічного формату – тих, які не просто йшли б за читацьким попитом, а й самі його формували. Такими були "Основи" Соломії Павличко, але її вміння працювати на довгі дистанції обірвалося з її смертю. 

Дуже мені подобається, що робить Мар’яна Савка у "Видавництві Старого Лева". Я із захопленням дивлюся на її останні видавничі проекти, вона — такий моторчик, така креативна людина, навколо якої у Львові на очах стрімко твориться й розпросторюється за межі реґіону дуже динамічне культурне середовище. 

Але скільки в нас на книжковому ринку незаповнених ніш, куди видавці не наважуються потикатися! Мене завжди запитують про список книжок, які б я хотіла написати, але так само в мене є список книжок, які би я хотіла прочитати, книжок, які мали б заповнити численні лакуни на українському книжковому ринку – тематичні, жанрові... 

І видавець має можливість це робити. Візьміть, наприклад, першу прозову книжку "Комори" — "Сторожі тротуару" Михайла Мишкала ("Майкла").

Ідея такої книжки належала Ростиславові Лужецькому — він родом львів’янин, і йому давно хотілося прочитати про свою юність — про бурхливий Львів початку 90-х років з його пасіонарним підйомом, який потім розпорошився в заробітчанському ісході "по чужих українах". 

То була шалено цікава субкультура, що один час була опромінювала собою цілу Україну. Нині вона жива тільки у спогадах свідків та ще в хітах "Братів Гадюкіних", а література її ніяк не зафіксувала (хто сьогодні пам’ятає, що Гарік Крічєвскій дебютував по-українськи, і молоде покоління львів’ян на все горло співало його "я стою на вулиці Артема, біля магазину запчастин"?). 

Летючки, менти, розвал старої епохи, "Поступ" Сашка Кривенка, нагло ринуле в легені міста повітря свободи, — це ж не тільки львів’янам цікаво, всі міста пережили свої дев’яності, просто у Львові це було тоді найінтенсивніше… 

Тобто мова про біжучу історію, яка минає на наших очах, але, на жаль, так і не стає літературою – і через те зникає безслідно. Ростислав довго мучився над тим, "хто б це міг написати", журився, що Винничук "загруз в антикваріаті", — а тоді згадав про Майкла, колумніста "Поступу", і просто розшукав його через фейсбук і вмовив написати книжку. 

Тобто, якби не було видавця, ця книжка не з’явилася б – а зараз погляньте, як захланно її кинулись читати по всій Україні! А це ж тільки один приклад… 

Тому, коли ти бачиш, скільки несамовито цікавих, важливих і потрібних речей можна робити у видавничій сфері (і то навіть не дуже дорогим коштом – була б воля й бажання!), то, знаєте, питання, куди витратити ці, не такі вже й великі, гроші, якось не виникає. 

Зараз "Комора" робить головну комерційну ставку на мої книжки, бо це, мовляв, те, що ґарантовано добре продається, а на всі мої навіжені "мрійницькі" проекти мені суворо відповідають: "Нема грошей". 

Ну, то принаймні про кілька позицій із свого уявного "списку книжок, які я б хотіла прочитати", я тепер можу їм з чистим сумлінням сказати: "Хлопчики, а ризикнемо?" (сміється). 

— Влітку ви їздили на Крит збирати інформацію для нового роману. Він буде історичним?

— Була така поїздка, і ще будуть у той регіон. За задумом роман включатиме в себе історію Троянської війни з жіночої точки зору. Мене давно цікавить проблема жіночої влади, жінки в історії, оця подвійність жіночої ролі, вперше Лесею Українкою підмічена, — антагонізм Єлени Прекрасної і Кассандри. Але я ще не беруся заповідати, коли цей роман вийде. 

— Я вже згадувала раніше ваше інтерв’ю із польською журналісткою Ізою Хрушлінською, яке ось-ось вийде в Польщі окремою книжкою і українською мовою в "Коморі", наскільки мені відомо, наприкінці року.

Обкладинка польської книжки "Український палімпсест. Оксана Забужко в розмові з Ізою Хрушлінською"

Як на мене, ця книжка має стати передовсім викликом для українських журналістів, які не зважуються поки що на такі ґрунтовні інтерв’ю, бо ж на будь-який матеріал ми шукаємо запиту з боку певного медіа чи видавництва. Але у Польщі це нікому не завадило зробити таку важливу справу.

Разом із тим в Україні, як мені здається після прочитання рукопису, ця книжка запропонує неймовірно широке поле для дискусій, бо, якщо в попередніх книжках Оксана Забужко все-таки говорила про якусь одну чільну тему, то з цієї читач дізнається про ваші корені, навчання на філософії, початок письменницької кар’єри, викладацький досвід в Америці, польсько-українські стосунки, Шевченка, Лесю Українку, українську діаспору, Чорнобильську катастрофу та ін. Власне, де-де, а в цій книжці ви як на долоні…

— Поява цієї книжки — це теж продовження польського успіху "Музею покинутих секретів", бо, коли книжка вже вийшла і Polityka написала, що це "один із найважливіших східноєвропейських романів після 1989 року", журнал Nowa Europa Wschodnia, який, на жаль, не має аналогів на українських теренах, і варшавська журналістка Іза Хрушлінська ініціювали такий проект. 

Ви слушно зауважили, що ця книжка буде важливою для українських журналістів. Зрозуміло, що польська журналістика — одна з найкращих в Європі, тоді як наша — це, на жаль, передовсім писання новин. У Польщі журналістика – це частина літератури нон-фікшн: журналісти пишуть книжкові репортажі, тревелоги, нариси і в тому числі отакі книжки розмов. 

Автор книжки інтерв’ю з одним із моїх найулюбленіших польських письменників Тадеушем Конвіцьким близько року ходив до нього в гості, пив з ним каву і був свідком його щоденного життя. 

В моєму випадку редактор цього журналу, яке має й свої книжкові проекти, Анджей Домбровський минулого року винайняв у старовинному замку на Заході Польщі резиденцію, де ми з Ізою протягом тижня жили, щодня розмовляли по 7-8 годин і наговорили більше тридцяти касет. Словами Маяковського кажучи, книжка вийшла "о времени и о себе". 

— Ну, про час там значно більше, ніж про вас…

— Книжка починається розповіддю про мою родину. І я вам скажу, що жоден український журналіст мене про це ще не запитував. Ця книжка має стати хорошим воркшопом саме для молодих журналістів, щоби вони побачили, як фахово люди працюють. 

Коли я прочитала остаточний польський варіант (бо з пані Ізою ми говорили українською), мені відкрилася несподівано нова цілісність, навіть не погляд на саму себе, а, якщо хочете, — портрет країни. 

Україні ця книжка потрібна, бо в нас усе розсипано, розпорошено, ми постійно живемо в цьому режимі одноденних новин і не маємо часу на скільки-небудь зв’язну аналітику. Тому я рада, що я через Польщу, так би мовити, правою рукою через ліве вухо, змогла висловитися так, як я не маю змоги висловитися в нашому інформаційному просторі. 

— В цій книжці ви також багато говорите про Юрія Шевельова. Цікаво, що на всю цю божевільну ситуацію з пам’ятною дошкою Шевельову в Харкові ви реагували у фейсбуку, але не було ні якоїсь великої статті, ні вашої участі у всіх цих ток-шоу. Чому? Бо все вже було сказано у "Вибраному листуванні на тлі доби"?

Оксана Забужко і Юрій Шевельов, Київ, готель "Хрещатик", 1995 рік. Фото Анатолія Івченка

— Коли все це відбувалося, я була у Відні і стежила за ситуацією дистанційно. Повірте мені, я достатньо часу присвятила тому, щоб відстежувати всю цю кампанію в Інтернеті, консультувала, з’ясовувала, коментувала.

І справді було б глупо після написаної книжки, котру я в передмові називаю путівником по Шевельову для широкої аудиторії, сідати писати популярні статті – ніби популяризувати вже видану книжку. Куди розумніше її перевидати, бо перше видання давно розійшлося, — і я в рекордний термін підготувала друге.

Вперше видана в 2011 році, ця книжка зробила свою справу, передовсім вона привернула до Шевельова увагу видавців, бо його дійсно почали більше видавати.

І добре, що після ганебного харківського скандалу з’явилося багато популярних статей про Шевельова й Інтернет почав заповнюватися його відсканованими працями.

Так само Україна свого часу зацікавилася Холодним Яром і Горлісом-Горським після того, як Дмитро Табачник "наїхав" на роман Василя Шкляра.

Нинішня влада взагалі дуже ефективна в промоції української культури "від супротивного", тобто, коли починає з нею старими радянськими методами "боротися".

Що називається, не було би щастя, так нещастя помогло: завдяки демаршу Добкіна з Кернесом ось-ось у "Коморі" вийде нове "Вибране листування на тлі доби", звідки всі цікаві зможуть довідатися про Шевельова-Шереха все те, чого не розказали їм наші ЗМІ.

Нова обкладинка "Вибраного листування на тлі доби: 1992-2002" Оксани Забужко

—Іза Хрушлінська, добре обізнана з публікаціями в українських медіа, запитує вас і про ситуацію із "противсіхством". Я теж не можу не запитати, бо хвиля тих, хто продовжує звинувачувати вас у перемозі Януковича, не спадає…

— По-моєму, мені це запитання тільки журналісти "Української правди" за останні три роки ставили разів шість, анітрохи не бентежачись тим, що я щоразу відповідаю на нього однаково і практично тими самими словами. 

Зараз можу сказати одне: я дуже хочу, щоб Юлію Тимошенко звільнили, — тільки тоді громадськість нарешті зможе публічно обговорювати й оцінювати їх із Януковичем "на рівних".

Джерело: Тетяна Терен, Українська Правда: Життя