Учасники

    Лебедин. Вулиця. Далеко обабіч дороги, поринали в садках xати. І ніщо не нагадувало, що це райцентр. Шлях лежав селами на Боромлю. Містечко скінчилось. Невеликі поля, за котрими красувались ліси, радували душу. Душа знову й знову повторювала написаний Тарасом Григоровичем саме у цих краях вірш «Ой по горі роман цвіте…» Між слобожанських краєвидів хотілось ні про що не думати. Просто їхати, а Душа щоби літала над луками, лісами, полями,річечками, селами…

   Попереду вздовж дороги село Стеблянки. Зупинився біля криниці. В місті серед тисяч людей можна бути  непоміченим, а в селі ні. В селі взагалі ніщо, ніхто і нічого не може бути непоміченим. Воно так влаштоване. Все, що попадає в нього залишає інформацію про себе, котра далі  зберігається, обробляється, інколи вже за годину змінюється на діаметрально протилежну і невпізнанну від початкової. Саме тому один великий Світ обертається навколо кожного села окремо.

   Поскрипувала корба на старому зрубі, поправляв рукою трос, повільно підіймав відро з холодною водою. Де ж об’єкти фіксування мого перебування в певному часовому проміжку цього села?  Ага… Ось дві бабусі на скамейці під парканом будинку, коза за вербою, дід на покосі,  гуси, котрі чекають поряд зі мною води в свою довбанку,  пару котів і пес біля воріт. Ну це достатньо для формулювання різних думок про мене.

   Налив в довбанку гусям води, уже їх думка про мене позитивна. Холодна і чиста  кринична вода. Піднявши відро пив, скоса дивився на бабусь, бабусі скоса дивились на мене. Заходився вмиватись. Затягував час  для того, щоб бабусі побудували всі версії: хто я, чим дихаю, з яких країв, у які краї прямую. І це перерахована невелика частина розділів загальної аналітики по моїй особі. Безпомилково читав їх бесіду. Практика колгоспного агронома, у котрого було в підпорядкування декілька жіночих бригад, підказувала подальшу поведінку.

   Колись на початку моєї трудової діяльності, старий агроном повчав мене: «Ти, Юрку, коли приходиш до бабів, привітайся і скажи, що слухаєш їх. Спочатку говоритиме старша. За хвилину почнуть включатися в бесіду інші. За декілька хвилин вони зіб’ються з теми. Ти, головне, мовчи. Хвилині на десятій ти знатимеш усе про них і навколишній світ. Хвилині на двадцятій, коли їх звукова інформаційна хвиля притихатиме,  говори , що все зрозумів. Питання задані правильні. Обговориш все з головою колгоспу і будеш вирішувати. Головне, нічого не перепитуй їх, бо тоді тобі крах. Ти з дискусії ніколи не вийдеш. Шанси в тебе ніякі. В усякому разі, мені за сорок років праці вони ні одного шансу перемогти в дискусії не дали».

   Я був під повним контролем. Навіть коза перестала випасатись і розглядала мене. Бабусі ж, не дивлячись на мене, вели бесіду, котру я вгадував стовідсотково.

-          Хто воно такий?

-          З району їде.

-          В райцентрі вроді таких нема.

-          Може заготівельник який, товар шукає?

-          Автомобіль не такий як в заготівельників.

-          Хто ж він?

-          Рідню шукає можливо?

-          На Петра Оксаниного схожий.

-          Та ні, на Грицька Лозу.

-          Щось є… От тобі і Грицько.

-          Не може бути!

-          Чому не може? Ти що, Грицька замолоду не пам’ятаєш?

-          Пам’ятаю. Може, й правду говориш…

-          А може, це новеє керівництво районне?

-          Чому тоді сам?

-          А поки не затвердили, їздить, дивиться.

-          Розкажемо йому про нашого голову сільради?

-          Здуріла. Який-не-який, а свій. Ми про нього багато знаємо, він про нас.

-          А може, це вчитель новий?

-          От ти даєш, вчитель на такій машині.

-          Комерсант. В лісництво їде за ліс домовлятись.

-          Пиляють, пиляють той ліс. Скоро нам і дров не буде де взяти.

-          Бачила, жінка лісника в новім пальто до сільпо приходила?

-          А приїхали до нас такі обношені. Обжились у лісі.

-          Може, купляти хату їздить?

-          Може.

   Добавляю інтриги. Витягнув з сумки зошит. Подивився в нього. Подивився на вулицю. Бесіда в бабусь пожвавішала. Підходжу до бабусь, вони вже помічають мене.

-          Доброго здоров’я, бабусі! 

-          Доброго,…

-          І не начальство я, і не покупець на хату, і не заготівельник,…

-          От слух, – сказала худіша бабуся.

-          Та який слух. Я агрономом працював десять років.

-          А я то дивлюсь воду витягуєш як сільський, і ліву руку миєш по лікоть, як колгоспні водії.

-          Здаюсь. Ви професіональні слідчі.

-          Від нас ще ніхто розсекреченим не уходив. Розповідай.

 

-          Далеко їду. На Боромлю, а там шлях аж в Дніпро. 

 

   І пішла бесіда, коли було краще, що робиться в місті, і чим там люди займаються. Чи буде дощ і чи вродить картопля. Чому ціни нема на кіз, і що бугай є тільки в сусіднім селі. Про дощ, межу, ціну на молоко…  Свіжа людина в селі – то явище ще і хвілософське. 

   Підтягнувся до бесіди і дідусь, що косив траву. Привітався, став слухати. Видно, що дисципліну знає. Жінок не можна перебивати, бо вони відразу все про нього розкажуть. А в кожного чоловіка в житті є білі плями. І коли в місті про них мало хто знає, то в селі знають усі, а  часто ще й в сусідніх селах. Поступово  перейшов до бесіди з ним. Він виявився пенсіонером, котрий працював механіком на тваринницькій фермі.

-          Ви місцевий?

-          Ні. Я в сусідньому селі народився. А перед війною батьки переселились сюди.

-          Далеко сусіднє село?

-          А з околиці видно його крайні хати.

-          Ясно. Ну а село це старе?

-          О…

   Тут пішла розповідь про виключну важливість села в історії, як мінімум, Європи. Були точні попадання в історичні періоди, село відігравало майже ключову роль. Якщо узагальнити в художню форму його розповідь, то ставало зрозумілим і незаперечним наступне: всі значимі предмети в господарській діяльності були винайдені або вперше зроблені в їхньому селі, інколи в сусідньому,  де дядько народився. Технічна частина про винаходи подавалась фахово, з розумінням ремесел. Я слухав і заздрив патріотизму простої людини до свого краю в загубленому серед лісів селі. Він говорив щиро, з запалом. А в мене поставав перед очима наш міський музей, а у вухах лунало сказане одним із екскурсоводів: «В этом возу возили соль, пошли посмотрим платье Екатерины».

   Філософи діляться на дві категорії. Одні за допомогою філософії пізнають світ, а інші виправдовують свої вчинки. Дід належав до першої, і явно не був “квартирантом” на цій землі.

-          ... а, коли дніпропетровський Родзянко був міністром при царях...

-          Підождіть, ще раз, – я повернувся з роздумів до діалогу

-          Ну, коли Родзянки під час першої світової …

   Простою мовою – я піймав клина. Ну, нехай посаду неправильно назвав. Але ж по суті! У нас навіть не кожен вчитель знає, хто такий Родзянко, і яке він мав місце в історії. Дядько ще говорив, бабусі включались в бесіду, повертаючи його до більш приземлених питань, а я не міг отямитись…

-          Пора мені.

-          З Богом. Ні, підожди.

-          Що там?

-          Ти бачиш добре? – питала одна з бабусь.

-          Вроді, бачу.

-          Прочитай. Кума дала насіння квітів, а я не бачу, що там підписано на конверті.

   На конверті напис – «шото красівоє». Я так і прочитав. 

Я відчував, як мене проводжають бабусі, дядько, гуси, коза,… Розумів, що пересічного села не буває. Є тільки виняткові. І в цьому сила України.

   Мій часовий проміжок перебування в селі закінчувався. І я знав, що завтра, а може, й сьогодні наступному подорожньому чи комусь з селян буде сказано: «Тут їхала одна людина здалеку  і говорила…»