Учасники

 На життєвій ниві людині трапляються знакові зустрічі. Ті зустрічі змушують замислитись, щось змінити в житті, інколи навіть перемінити шлях. Зустрічі такі можуть бути з невідомими, або з відомими вам людьми. Вони трапляються в той час, коли навіть ви самі не розумієте, що ваша душа чогось шукає, а доля хоче вас вивести на новий шлях, або вберегти від якоїсь загрози, помилки, просто дурниці... 

   Старий водій Олег Пилипович був з тієї когорти, яка ще вміла користуватися кривим стартером. Я ж з тієї, яка бачила, як ним користувалися. Його життєві поради не раз ставали в пригоді. Якось на запитання про тривалість моєї поїздки зі столиці до Дніпра я сказав йому неправду. Як і більшість ровесників, полюбляв розповідати, що приїхав з Києва на пару годин раніше, ніж це було насправді. Старий замислено сказав: “От їхав би, Юро, спокійно... По дорозі заглянув би в цікаві міста, що поряд зі шляхом. Приїхав би на три-чотири години пізніше. Не втомлений, бензину менше б спалив. Молодий ти ще…”

   Скільки разів від того дня довелося з вдячністю згадати Пилиповича! На узбіччях великої путі від столиці до Дніпра виявилися: Корсуньський парк, музеї Кам’янки, Чигирина, Переяслава, Канівські гори… Краса раніше непомічених краєвидів вражала, і душа літала, насолоджуючись Україною. Згадуючи минуле, навіть соромно було за свої вихваляння та за минулий стиль їзди “педаль в тапок і очі на лоба”.

   Багатими на цікаві міста виявились не тільки шляхи до столиці. Музеї, парки, замки, фортеці, а головне люди в різних куточках України дарували нові й нові відкриття.

Восени, вкотре простуючи до Дніпра, завернув до загубленого серед степів дендропарку. Обабіч шляху по долині річки, де колись були козацькі зимівники, розкинулось творіння рук людських. Старі хутори завжди розміщували по лінії ходження дощу, от і для парку місцина підійшла якнайкраще.

   Парки в Україні з’являються після вдалого або невдалого кохання. Влучила стріла Амура в серце – парк закладений. Схибив малий – теж парк закладений. То в Росії відразу за пістолі і на дуель. “Порахуйте, господа, двадцять кроків, повертайтеся і стріляйте…” Тут інша ментальність в прояві сердешних почуттів. Пов’язана виключно з ботанікою.

    Парк – це окремий світ зі своїми мешканцями, зі своїм характером, зі своєю біографією. Історія цього парку була тісно пов'язана з трагічною історією кохання Миколи Давидова і Ганни Бурдзункевич – дочки поміщика з сусіднього села. Дівчина пошматувала серце пану Миколі, вийшла заміж за іншого, і померла молодою. Давидов же вислав дорогу від станції, куди привезли тіло померлої коханої, до кладовища пелюстками троянд. Микола Давидов так ніколи і не одружився, все своє невитрачене почуття він віддав парку.

   Осінь стелила мені доріжку кленовим та березовим листям. Його шелестіння під моїми ногами розповідало історії парку. І тільки килимки барвінку намагались своїм зеленим листом опиралися тихому вмиранню осені, нагадували про літо…

   Хмари на небі жене легенький вітерець, хмари в холодній воді несе течія. З ними змагають у швидкості жовті човники вербового листя. Верба стоїть над річкою, задивлена у її холодну воду. Вона проводжає лелечі ключі до теплих країв. Вона їх чекатиме навесні… Скільки вже поколінь тих лелек виросло біля неї на толоці, скільки років проводжала і зустрічала?

          За містком жіночка середніх літ, у синьому халаті, обкопувала липи.

-          Вітання Вам, пані.

-          Доброго дня.

   Жіночка втомлено розігнулася. Поправила хустину. Сіла на лавці, що стояла поряд на алеї. Вона не звертала на мене уваги, а я задививсь на неї. Щось в ній – у поставі, і обличчі, що змушувало мене не відривати очей, намагаючись те «щось» побачити.

  -    Я чумакую на Кіровоград, заїхав парк глянути, краса.

Жіночка порядкувала в своїй торбинці і мовчала. На вигляд була моя ровесниця.

            - Ви з цих країв? 

- Так, з сусіднього села. Працюю в парку. Більше нема де. От і копаю. 

- Колгосп розпався? 

- Я в школі молодші класи вела. Тепер школи нема, закрили. 

- Як Вас звати? 

- Людмила. 

- А по батькові... 

- Людмила Іванівна. 

- Я Юрій Миколайович. Можна присісти біля Вас? 

- Сідайте.

   Переді мною були чорні свіжоскопані кола на багряному осінньому килимі. Темно-синє небо поміж жовті крони. Темна течія несла опале листя як залишки літа. Я хотів говорити з цією жіночкою. Вона була ніби проста, і в той же час, в ній було те «щось», що не міг ніяк розгледіти, і чого не було в мені...

-     -    Частина мого роду з цих країв. З Маржанівки.

-      -    Я теж місцева з пращурів.

-       - Тяжко в сільські школі було працювати?

-          Ні. Нам тоді зарплату платили, а в колгоспі не платили.

-          Я, Іванівно, мав на увазі – з дітьми?

-          Та ні. До кожної дитини я знаходила свій підхід.

-          Так їх же десятка півтора, то й два в класі?

-          Так. Я шукала з кожною дитиною про, що говорити.

-          Поясніть.

-         Шукала в кожній дитині ту хвіртку через котру можна зайти в двір її душі.

-          Сильно як сказано…

-         Одне дитя, наприклад, хлопчик, дуже любить рибу вудити. Я йому підбираю віршики про річку і верби над ставом, задачі риб порахувати, пісню про Ятрань. Друга дитина, дівчинка, любить вишивати. Я їй все підбираю про вишивку. Задачі - скільки піде ниточок на рушник. Оповідання про майстринь.

-          То ж півтора десятка особистостей. І до кожного ключ…

-          Так зате вони відповідають всією своєю душею і вчаться.

-         Схиляю голову. У мене син не в останній гімназії міста навчається. Я за вісім років, крім здати гроші в шкільний фонд і додаткові заняття, нічого й не чув.

-          Складне питання – вчителювання.

-         Мені добра знайома в Запоріжжі розповідала, що вчительки діляться на три категорії: “квочки” , “зозулі” і “чайки”.

-          Як це? – майнув швидкий та уважний погляд.

-         “Квочки” ходять за дітьми, “зозулі” кидають на призволяще, а “чайки” летять, а дітлахи за ними.

В очах Іванівни я побачив посмішку і легке здивування.

-         Ви вчитель?

-         Ні. Я агроном.

-         А інші дівчата, які тут працюють, теж місцеві?

-         Так. Усі побираються отак. Таню на станції скоротили, Марія маму доглядає – з міста повернулась, Оля економістом в колгоспі працювала, поки він був.

-         Це єдине місце, де можна працювати в окрузі?

-         Так. В фермерському господарстві такі, як я не потрібні. До Кривого Рогу чи Кіровограду не наїздишся.       Тримаємо дві корови, городину вирощуємо, та воно все копійки коштує. Вже ж за сорок… Тут народилася. Тут нажили господарства з чоловіком. Кому ми потрібні в місті. Правда, й тут нікому не потрібні…

Ми говорили про її школу, згадували, де її випускники навчалися, у які краї життя закинуло учнів і як склалися їхні долі. Про історію села і про людей… 

   …Поїхав далі я своїми шляхами. Та не виходила з голови та зустріч. Я її згадував зимою. Уявляючи заметений парк, течію, котра промиває лід. Приходила в думки та зустріч і коли весною поверталися з вирію птахи. Вчителька повідала мені щось таке, що не говорилося вголос. Я став “багатший” після зустрічі з нею.

   Нинішнього року, на шляху до Кіровограда, завітав в парк. Біля центрального входу сидів дідусь, відповідальний за продаж квитків. На його столі були квитки, дерев’яна скринька для коштів і газета, котру він уважно читав, весь час поправляючи окуляри. Звернувся до нього в надії знайти знайому.

-         Доброго здоров’я.

-         Доброго дня. Десять гривен квиток для дорослих. З відкіля шлях держите?

-         З Дніпропетровська.

-         Велике місто. Був там. В 60-х роках на автозавод в командировку від сільгосптехніки їздив.

-         В парк пустите?

-         Так. У Вас без здачі?

   Простягнув дідові десять гривень, - і зрозумів його інтерес до мене: старий клав до скриньки перші кошти. Переді мною відвідувачів ще не було, а час вже добігав обіду.

-         У Вас різноробочою, моїх років, колишня вчителька працює? Людмилою звати. Я її минулого року стрічав тут.

-         Може, й працює. Їх усіх директор відпустив на тиждень. Сінокіс нині.

-         Відповідальна пора. В дитинстві любив слухати як коси лаштують на наступний день.

-         От ти даєш! У нас тільки й кіс залишилося, що в Петра сліпого, кума Ілька та в мене.

-         А як же косять?

-         Мотокоса називається. Китай. Як задиринчать косарі, то тікає все живе з луків.

-         Прогрес. Нові технології.

-         У нас на свинокомплексі свиней по іностранній новій технології вирощують. Два кіла в день приросту дають. Закриєш очі – аптека. Відкриєш – свинарник. Ото запах гною тільки видає… А нащо тобі вчителька? Ти чоловік видний, купи в мене кіз.

-         Багато?

-         А хоч скільки. У мене на шерсть кози. В баби руки болять прясти. А твоя господарка ще молода, справлятиметься.

-         Мені пасти нема де. Я городський.

-         От той город. Скільки людей спортив...

-         Працівникам ділянки наділили косить сіно в парку, чи десь далі?

-         Частині в парку, частині далі по березі. Що ж тобі таке та Людмила наобіцяла, що через рік повернувся і шукаєш її?

-         Добра Вам.

-         Так кіз не купиш?

-         Ні, діду.

-         Ну хоч білет купив. А то ходять в парк мимо центральних воріт.

    Блукав алеями і стежинами по луках. Стояв у роздумах, опертий на поручні містків. Розглядав віддзеркалений парк у чистій воді, хвильками якої гойдалася й моя скромна персона під солом’яним брилем. Спів птахів, кумкання жаб робили світ парку далеким і захищеним від зовнішнього життєвого хаосу…. Запахи свіжоскошеного сіна кликали забути про проблеми. Піді мною течія несла час.

   Течія… Скільки по ній всього спливло. Ця річечка пам’ятає багато. Козацькі зимівники і покріпачені села, війни, голодомори, колгоспи.. Гірші часи і кращі. Десятки поколінь вирослих тут. Кожне з котрих мріяло виростити діток розумнішими і щасливішими за себе…

   Село – воно живе, коли кількість весіль, хрестин, заручин переважає кількість поминок. Скільки людей звідси пішло. Одні своєю волею, а більшість – чужим свавіллям... Одні комсомольські путівки чого варті, - найбільша депортація останніх часів.

   Історія держави є вічна боротьба зі своїм селянством. І нині вона йде: витісняють селянина з його землі. Земля – надто ласий шмат для великого капіталу, з його мрією перетворити дрібного власника на наймита. Згадалася навіть цитата Джеймса Скотта: “Ці спільноти витіснялися, оскільки вони були небажані для держави за своїми нормативним основами, хоча вони мали і хотіли зберегти свою власну унікальну історію розвитку…”

   Ми все-таки в цих степах Мамаї. Нас не можна вишикувати в шеренги і видати якість свідоцтва. В кожному з нас закладена самодостатність, котра є основою свободи. Ми сидимо по своїх “хуторах” при справах. Є питання чи проблема в когось, зійшлися, вирішили – і розійшлися знов по “хуторам”. 

   В роздумах про сільське буття ішов час. Як же сильно залежить доля людини від географії! В місті молода дівчина, маючи трішки вроди і спідничку з високим розрізом, може влаштуватись на роботу, не маючи й знань особливих. Он в сусідній компанії Світланка працює в загальному відділі. Подивишся на неї - “юпка мимо, кохта гола”, як в народі говорять, а при справі, документи носить з одних дверей в інші. І зарплата в рази більша, як в сільської вчительки. В місті, як би там не важко було, а підробіток можна знайти…

Невже державі не потрібні фахівці? Ось тут, серед степів, такого рівня педагог!.. А скільки інших фахівців не мають шансу хоч на якусь реалізацію, на можливість принести користь людям, країні. Чи, може, та користь і не потрібна країні як для нинішнього часу?

   У стані напівневагомості я приблукав під величні липи. Розсівшись на лавочці, як у партері, слухав симфонію. Тисячі бджіл колихали липовий цвіт, а ще більші тисячі висіли в повітрі, тримаючи чергу за тими, що колихають. Медовий запах лип водив мою душу стежками дитинства.

   Бджолину симфонію порушив далекий сміх і говір. Вони наростали і з’явились з-за кленів. Спочатку роєм на галявину вилетіли діти, заповнюючи сміхом простір між барвінком і бджолами в кронах дерев. За ними цей простір почав наповнювати весільний гурт. Молодий в модному костюмі з трьома складками штанин над новими черевиками. Молода у фаті і білосніжній сукні, під якою, здається, сховався весь вітер. Свати і свідки, перев’язані рушниками, гості в костюмах і джинсах, без галстуків, і в галстуках, зав’язаних так, як можуть зав’язувати виключно в українських селах… Навколо цього панства, як сокіл, літав фотограф, щось гукаючи в невгамівну юрбу і ловлячи щасливі моменти для фото.

   Весілля… Душа з крон лип повернулася, щоби стати учасником цього дійства. Радість переповнювала мене.

Весільний гурт зупинився. Поважний пан, перев’язаний навхрест рушниками, цокнув стаканом по пляшці. Тиша настала одночасно з його ритуальним дійством. З натовпу з’явились у витягнутих руках стакани, числом кратним кількості в нім людей.

-         Усім налили? – гукнув сват.

-         Усім, усім, усім… – відповів дружній колектив невпопад

-    Хочу побажати. Щоб наш Петро з помічника машиніста дослужився до машиніста, а Людмила закінчила в цьому році педучилище і на осінь отримала перший клас в школі райцентру!!!...

    … У синьому небі над парком кружляла пара лелек. Вони підіймались вгору, потім знов опускались майже над верхів’я дерев, кружляючи над гніздом. Батько і мати підняти в перший свій політ дітей, благословляючи на життя