Учасники

Автори / Кінофестиваль Молодість / «Молодість»-37: Душка, збоченці і закоханий таксист

Цьогорічний фестиваль «Молодість» почався із уже звичним пафосом: розпашіла від важливості церемонії юрба біла палацу «Україна», сувора охорона, черги до металошукачів, Віктор Ющенко з привітанням, вручення почесного «Скіфського оленя» за внесок в мистецтво видатному іранському режисерові Мохсену Махмальбафу (голова журі), театралізоване фольклорне шоу.

Загалом, в сенсі презентативності наш єдиний по-справжньому міжнародний форум поступово покращується з року в рік. Не так вже й давно було б складно уявити на одному фестивальному заході в Києві президента країни та двох режисерів справді світового класу. Окрім Махмальбафа, після шоу на сцену вийшов також культовий нідерландський фільммейкер Йос Стеллінг, чий фільм «Душка», частково знятий в Києві, відкривав фестиваль. Компанію режисерові склали також виконавці ролей у картині – зокрема, Руслана Писанка та колишній киянин, нині російський актор, Сергій Маковецький. Останній став справжньою зіркою вечора, виголосивши промову українською майже без помилок. Власне, саме його робота є однією з принад фільму, де Маковецький грає героя на прізвисько Душка – такого собі недоладного росіянина, котрий ні сіло ні впало приїздить у Голландію до сценариста-самітника Боба і лишається у нього жити. Виникає маса кумедних, а почасти і сумних ситуацій, але врешті-решт Боб розуміє, що Душка – то частина його самого, причому не найгірша. Картина вийшла, як для Стеллінга, надто сентиментальна, проте цілком успішна в сенсі сприйняття глядачами, котрі реагували на все, що відбувалося на екрані, дуже жваво.

А наступного дня, у неділю, настали фестивальні будні – з самого ранку в кінотеатрі «Київ» почали показувати перші конкурсні фільми – студентські короткометражки. Як завжди в таких змаганнях, вдалі роботи межували з відверто учнівськими. Цілком професійними і за якістю зйомки, і за добором акторів, і за режисурою виявилися дві норвезькі картини, кожна тривалістю майже півгодини – «Серце крається» (режисер Анне Севіцькі) та «Приховане» (Стан Кріст’янсен). Це психологічні драми, сюжет яких так чи інакше розгортається в родинному колі. В «Серці крається» виникає дивний трикутник між дівчиною-підлітком, її батьком та коханкою батька, причому хто кого любить сильніше (зв’язок між жінками теж цілком імовірний) – то велике питання. Ще гостріші пристрасті в «Прихованому» - тут вже геометрія почуттів включає дівчину, закоханого в неї хлопця та батька дівчини, котрий, здається, небайдужий до власної дитини. І, знов-таки, пошук відповіді – так був чи ні інцест – режисер залишає глядачам. Проблема «прихованого», яке виникає між людьми, і може виявитися або збоченням, або фатальною пристрастю, або щирим сильним почуттям залежно лише від точку зору – вочевидь, рівною мірою хвилює цих молодих режисерів і тому дістала талановите втілення на плівці.

Деяке оживлення у загалом серйозну, навіть похмуру програму вніс швейцарський мультфільм «Ботубату» - кумедна й сюреалістична мальована анімація про таких собі вільних моряків та дивну жінку-восьминога, котра змушує чоловіків урешті-решт скласти їй компанію. Запам’яталися також 12-хвилинні чорно-білі «Зйомки Буенос-Айреса» (Ендрю Сала). Головний герой стрічки – то власне столиця Аргентини, завжди різна, непередбачувана, повна енергії і водночас по-домашньому затишна; Сала освічується в коханні рідному місту, монтуючи постановочні і хронікальні зйомки.

Французька стрічка «Життя Джакомо», зафільмована Лукою та Дієго Говернаторі, оповідає про один, але надзвичайно важливий день з життя молодого католицького священика, котрий саме сьогодні приймає сан. Загалом добре зіграній, повній і гумору, і потрібних рефлексій півгодинній картині не вистачає, все ж, акцентованого, чіткого завершення – адже в самому героєві відбулися надзвичайно важливі зміни, він щось усвідомив, подолав свою внутрішню кризу, духовно змужнів – але цього автори не змогли показати, і замість філософської притчі про віру і життя вийшла просто така собі соціальна замальовка.

Того ж дня, ближче до вечора, показали й українські роботи. З короткометражками спудеїв університету імені Карпенка-Карого склалася просто-таки гоголівська ситуація, як в «Одруженні», коли майбутня наречена намагається в уяві скласти образ ідеального нареченого, припасовуючи ніс одного залицяльника до підборіддя другого. Так і тут. В «Клятві» Марини Вроди – розкішна операторська робота – жвава стрибаюча камера, надзвичайно динамічне зображення – але повний провал зі сценарієм; кінці настільки не сходяться з кінцями, що хоч плач. У «Хто така Таня» (Вітя Гуров) всі події розгортаються під доволі дотепний закадровий монолог, але надто вже невибагливі режисура і робота з акторами. Найкращий з українського блоку – безумовно, «Таксист» (Роман Бондарчук). Чудова робота з акторами, в тому числі з непрофесіоналами, котрих у стрічці більшість. Добре втілений сюжет – про викрадення дівчини задля її захисту від майбутніх негод. Маса продуманих кумедних ситуацій, влучних епізодичних характерів, добре відчуття ритму режисером – але, на бога, на якій же поганій плівці це знято! Ну треба ж мати хоч якусь повагу до молодих кінематографістів, адже пхати їм це болотне-сіре «свемівське» нещастя, котре у підвалі факультету кінематографії навіть миші не їдять – це ж просто образа і приниження наших майбутніх Довженків і Параджанових! Ось тому і виникає думка – якби ж то оператора та гарну кольорову плівку з «Клятви» перекинути на «Таксиста»… вийшов би у Бондарчука справжній фестивальний хіт у дусі південноукраїнського неореалізму. На жаль, історію, навіть історію кіна, назад не повернеш. Тож лишається сподіватися, що Роман і надалі не втратить режисерський хист, а гарну плівку і гроші йому ще дадуть…

Дмитро Десятерик, AZH

Додав Art-Vertep 25 жовтня 2007

Про автора

Сорок років тому в Києві народився дводенний фестиваль-огляд студентських фільмів Київського державного інституту театрального мистецтва, на якому презентували усього 33 стрічки.