Автори / Мистецька аґенція Арт-Вертеп / Харків і «Слово»
Літературну історію Харкова неможливо уявити без колишнього письменницького будинку «Слово» (вул. Культури, 9). Відшукати його мені було непросто, як і саму вулицю Культури. Врешті, будинок не стільки помітила, як душею «почула». Однак відтягувала трепетне відчуття присутності минулого тут, яке оживало в мені і довкола із кожним кроком, своє фізичне наближення до «Слова» – хотілося продовжити і мить очікування якогось майже містичного дійства. Тому пішла протилежним боком вулиці, а там, якраз навпроти Нього під №22 зацікавила присадкувата, міцна споруда «касарняного типу» з двома масивними колонами біля входу, які можуть нагнітати страх, нагадувати про покірність, обмежувати прохід. Колись це було приміщення «начсостава авіації». Нині тут Харківська гімназія №116. Перед фасадом – чудова алея погрудь... молодогвардійців, очевидно, створена в радянські часи задля інших акцентів. Але ж вони спрацьовують і в наш час...
Будинок «Слово» почали споруджувати в 1928 році за проектом архітектора М.Дашкевича спеціально для українських митців. Назву він отримав за професією основних мешканців. На той час у Харкові з’являлося чимало подібних будинків – «Металіст», «Швейник», «Залізничник», «Медик», «Червоний промисловець» та ін. Однак цей мав статус особливий. Як згадує син Миколи Куліша Володимир, «...маючи всіх пишучих українців в одній купі, легше було контролювати їхнє життя-буття. НКВД мало тут свої вуха і очі, за допомогою яких знало дуже докладно про все, що діялось у будинку. До цього треба додати телефони, які в тих часах приватним особам було просто неможливо дістати. І раптом одного дня, хотіли ви чи ні, їх запроваджено в усіх мешканнях. Чи варто згадувати, що на слідстві проти того чи іншого письменника його телефонічні розмови наводили слово в слово як доказ для обвинувачення».
Отже, з грудня 1930-го п’ятиповерховий будинок у вигляді літери «П» (хтось побачив там «С») почали заселяти ощасливлені українські письменники, художники, актори, музиканти. Раніше вони проживали, хто де, зокрема, на Холодній горі по вул. Свердлова, 118 (колишній Токовій, 2), дехто – в Києві та інших містах УРСР. Після аж затісних комуналок зі спільною кухнею, туалетом у дворі тощо ці 68 окремих помешкань видавалися справжнім раєм. До того ж і розподілялися по-чесному – звичайним жеребкуванням.
Вулицю Барачну перейменували на Червоних письменників, але немощеною вона залишалася ще довго. Взагалі, тоді була це типова околиця Харкова – з бур’янами, ґрунтівками, від яких стовпом піднімався порох, із дикорослими кущами і болотистими яругами. Зате гуляли тут вільні вітри, швидко розганяючи дощові хмари. І «оббігав будинок невеличкий кам’яний парканець, місцями тулився до молодих тополь», – як пригадує В.Куліш.
Серед тодішніх мешканців «Слова» – Остап Вишня, Василь Вражливий, Іван Дніпровський, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Майк Йогансен, Антін Крушельницькій, Микола Куліш, Лесь Курбас, Аркадій Любченко, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Михайль Семенко, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Юрій Яновський... Одне слово, весь «тогочасний літературний Олімп». Звісно, як і всюди, мешкали тут і ті, що ніякого стосунку до мистецтва не мали, – «жили вони непомітно, не звертаючи на себе спеціальної уваги» (В.Куліш).
Цей будинок пережив Другу світову війну, але відчуваю, що його стіни ще дихають подіями далеких 1930-х, інакше би вони не постали так чітко перед моїм внутрішнім зором. Оглядини розпочинаю з першого під’їзду, а всього їх п’ять. Зі спогадів різних людей відомо, що на п’ятому поверсі мешкав П.Тичина, на другому – І.Сенченко та Г.Епік, після розлучення якого там оселився Ю.Яновський, ще тут проживав до біса талановитий авангардист М.Йогансен, скромний А.Панів. А на третьому поверсі – над квартирою Г.Епіка – вікна Миколи Хвильового. Тоді, сонячно-трагічного 13 травня 1933, об 11 годині хлопчаки, які ганяли м’яча, раптом почули «брязкіт розбитого скла», «позадирали голови» й побачили на шибці «павутинку потрощеного скла з маленькою дірочкою» – хтозна, з чийого нагана вилетіла та фатальна куля. Можна лише уявити, як ця смерть потрясла геть усіх мешканців «Слова», бо ж усі любили й поважали свого лідера. І як на цьому подвір’ї в день похорону 14 травня зібралося стільки людей, що не було як протиснутися. Тодішньому студентові Юліанові Мовчану запам’яталося, як «повільно посувалося авто. Чорне волосся небіжчика звисало з голови назад. Лице смагляве, наче обсмалене на сонці, було ніби живе, і лише з кутиків уст і навіки заплющених очей можна було вичитати якийсь глибоко затаєний душевний біль і смертельний розпач...»
У другому під’їзді мешкали родини В.Підмогильного, І.Дніпровського, Остапа Вишні, Сергія Пилипенка, у третьому – М.Куліша, П.Панча, О.Слісаренка, А.Любченка, М.Ялового, четвертому – М.Семенка. У п’ятому під’їзді, а він був паралельним до першого, – жив Ю.Смолич (якраз навпроти вікон М.Хвильового), В.Сосюра, В.Вражливий, В.Поліщук, А.Крушельницький із синами (нещодавно переїхали із Західної України). Якраз у напівпідвал п’ятого вирішила заглянути.
Сходи кликали кудись догори, можливо, на дах, де колись був «соляріум» для купання під душем «гарячого літнього дня». Особливо любили бувати тут діти, на відміну від дорослих. Однак мені чомусь защеміло – ці сходи в нікуди...
Обійшла весь будинок і знову повернулася на велике затишне подвір’я. Щозими тут «величезною горою» лежало вугілля для централізованого парового опалення. Його ніколи не бракувало і для індивідуальних кухонних пічок. Ця «гора» трохи захищала ковзанку від сніговіїв, яку з ініціативи Майка Йогансена щозими тут заливали посеред подвір’я. Тоді багато охочих виходило покататися, серед них і Хвильовий. Він «був легкий, спритний, з надзвичайною віртуозністю ганяв на ковзанах», – згадував І.Сенченко. А В.Куліш уточнює, що робив це він зазвичай уночі, коли двір порожнів, бо вдень було ніколи.
А в теплу пору в мешканців «Слова» «були свої „колодки”». Це означало, що тут же, на подвір’ї, лежали під парканом справжні колоди, на яких можна було посидіти-покурити, погомоніти з сусідом. На них часто забавлялися й дітлахи, грілися під сонечком Остап Вишня і Юрій Смолич (що зафіксовано на пожовклих фото в музеї). І.Сенченко згадує, як на цих колодах зрання любив у самотині посидіти Михайло Яловий, президент ВАПЛІТЕ, а ще для всіх «загадкова людина». У Харкові його арештували чи не найпершого.
Чи не найяскравіше уявляється мені саме сонячний ранок на цьому подвір’ї. Навіть чую брязкіт посуду, сонце весело стрибає по блискучих шибках, лагідно шелестять молоденькі топольки, десь нявкає голодний кіт, а йому відгукується Джой Миколи Куліша. На розлогому клені біля п’ятого під’їзду загонисто цвірінчать горобці. Он Валер’ян Підмогильний вивів свій велосипед і зараз майне кудись у напрямку Шатилівки, де за глибоким ровом є розкішний парк. Ген-ген впізнається збуджена компанія (Остапа Вишня, Куліш, Хвильовий, Йогансен, Досвітній, Копиленко), яка повертається з полювання.
Раптом наступає неймовірна тиша – чую її кожним фібром, все на якусь мить завмирає – ось-ось із котрогось вікна полине «Патетична соната» Бетховена у виконанні Олі Куліш або Люби Уманцевої (падчірки Хвильового), котрі дружили, як і їхні батьки. Піаніно в Олі конфіскували відразу після арешту Миколи Гуровича...
Однак разючим контрастом уявляється й інша картина: густий вечірній морок огорнув увесь будинок, наче панічний страх душі його мешканців, не світиться жодне вікно, він, як згадує І.Сенченко, з обох боків, з вулиці і двору, «патрулювався філерами». Будинок «Слово» вмирав. Вже забрали Г.Епіка, В.Поліщука, С.Пилипенка, М. Куліша, В. Підмогильного, О.Влизька, багатьох-багатьох інших, навіть партійного критика В.Коряка, А «хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові», нищили листи, щоденники, рукописи, книжки, не спали ночами, прислухалися, чи не зупиняється біля котрогось під’їзду «чорний ворон». Масовими стали арешти особливо наприкінці 1934 року, після вбивства 1 грудня секретаря Ленінградського ВКП(б) С.Кірова. Всі воднораз стали мовби чужими. Будинок швидко спорожнів, затих, причаївся. Хто поки що уникнув арешту, переїхав до Києва, втік до Москви або намагався заховатися десь у родичів на селі. Виїздили і дружини заарештованих, разом із дітьми, бо тепер вони одержали статус «ворогів народу» й так само могли потрапити на Соловки. Їхні звільнені квартири поступово заповнювалися новими мешканцями. Довгий час, аж до останньої миті, тут жила Марія Пилинська, дружина померлого від сухот напередодні арештів Івана Дніпровського, дехто з дітей репресованих.
Про ті далекі події харків’янам нагадує лише меморіальна дошка із прізвищами 122 митців, які проживали тут у різний час. Чи ж читали вони її уважно? Адже навіть старі дерева у дворі вже посаджені після війни, хоч і крони їхні шелестять так само, як і тоді. Але ковзанку давно вже ніхто тут не заливає і «колодки» відійшли в далеке минуле. Зараз це звичайний житловий будинок, очевидно, більшість мешканців якого не дуже заможні. Вряди-годи він осучаснюється пластиковими вікнами і балконами, супутниковими антенами, кондиціонерами, у його напівпідвалі вже відкрилася якась комерційна фірма з такою гарною назвою «Любава». Однак чи панує в цьому будинку любов, чи щасливо в ньому живуть люди, чи хоча б іноді з вікон лине «Патетична соната» – не певна, бо є тому багато-багато об’єктивних і суб’єктивних причин. Знаю одне – душі безневинно замучених тут, а потім ще й убієнних десь, все ще блукають по світу, шукаючи спокою так само, як і вічного притулку. І чекають на свічу у храмі нашого себезнайдення і очищення.
Раїса Мовчан, «ЛітАкцент»
Додав Art-Vertep 14 травня 2008
Про автора
Мистецька Агенція «Арт-Вертеп» - громадська організація, заснована у 2001 році. Діяльність Аґенції охоплює всі напрямки сучасного мистецтва: музика, кіно/театр, література, образотворче мистецтво; ярмарки, спортивні змагання, історичні
