Автори / Андрій Бондар / «Український бум дуже розтягнений у часі…»
Головна причина розмови з визначним і вагомим українським поетом, есеїстом, публіцистом, перекладачем, публічним інтелектуалом Андрієм Бондарем була зовсім не урочистою. Андрій не видав нової збірки, не мав у нашому місті якихось авторських зустрічей. Все натомість значно серйозніше. Така собі внутрішня міграція. На декілька наступних місяців він разом із сім’єю став мешканцем Івано-Франківська.
- Андрію, ти належиш до числа небагатьох українських авторів, для
яких література є професійним заняттям…
Це і правда, і неправда. Я не живу з белетристики, не живу з поезії. Інша
справа – та широка діяльність, яку можна назвати літературною. Це і
редагування, і переклади, і статті та есеї. Власне завдяки цьому я живу як людина,
яка щось пише.
- Але твоя публіцистика не є чимось мучівним для тебе.
Ні, вона є продовженням мене. Хоча те, що доводиться писати на якісь задані
теми, вимагає зосередження іншого ґатунку. Ясна річ, я і це намагаюся писати
цікаво, і не вважаю, що така есеїстика є чимось нижчим, ніж роман чи поезія.
У молодому віці я почав писати герметичні літературні тексти. Я читав багато
чужої поезії у перекладах, в оригіналі. Відкрив для себе купу української
поезії – Бу-Ба-Бу, Римарука, Герасим’юка, Малковича, Білоцерківець... Це було
потрясінням. Я писав радикалізовані тексти – відхід від читача, відхід від
розуміння. Поезія була для мене паралельним світом, який мало торкався
реального життя. Тоді у мене вийшло дві книжки віршів у такому настрої. А далі
відбувся злам. Поезія стала для мене ключем до речей людських. Тепер я вважаю
поезію ще одним способом комунікації між людьми, які дедалі менше розуміють
одне одного.
Мені дуже важливо бути перекладеним і зрозумілим іншими мовами. Мені важливо,
що остання збірка досить добре чується на німецькій, англійській, голандській
мовах. І люди, здавалося, з іншого світу, сприймають її як факт власного життя.
Коли ти бачиш дію своїх текстів на таких інших людей, то тішишся, що маєш ключ
до можливості порозумітися.
Але я страшенно мало тепер пишу. Якщо вийде два вірші на рік, то це дуже добре.
- Хоча більшість твоїх колонок дуже подібні на такі от вільні вірші.
Деякі з них є ще більше парадоксальними і абсурдними, ніж вірші. Іноді люди,
які їх читають, не розуміють, про що йдеться, не хочуть розуміти. Я ж не бачу у
них нічого складного. Там просто нема якогось надзавдання – пояснити все,
розставити крапки над ї… Люди натомість часто шукають вичерпних відповідей на
свої питання. Якщо ти цих відповідей не даєш, якщо заходиш у зону, де дозволяєш
собі пофантазувати, то їх починає це страшенно нервувати, воно не укладається в
їхню систему координат. На кожному форумі є певна кількість осіб, які
коментують все. Власне вони, власне не розуміючи, створили мені реноме
провокатора.
- Тобі часто провідні європейські газети
замовляють статті про Україну. Як літератор почуває себе у ролі аналітика?
Тоді я, як пластилін. Якщо я мушу пояснити німцям політичну ситуацію в Україні,
намагаюся абстрагуватися від того, що я українець і люди, яким я щось
розповідаю, знають, про що йдеться. Доводиться все розжовувати. І це нормально.
Так можна порівнювати наукову монографію з підручником, в якому треба все
пояснити.
- Був час, коли Бондаря-поета знало менше людей, ніж Бондаря-редактора улюбленої літературної сторінки «Дзеркала тижня». Якою була твоя редакторська стратегія?
Це можна записати мені у мінуси. Бо стратегія була дуже простою – як
редактор, я друкував тільки те, що відповідало моїм смакам, у найширшому
значенні.
Мені дуже часто дорікали тусовочністю і родинністю. Зрештою, мають на ці
дорікання право. Однак треба розуміти, що Юрій Андрухович не є президентом
України, а я – не Пінчук… Але від певного часу я дотримуюся правила не писати
про Юрка. Так само Юрко уникає писати про мене. Коли ми просто приятелювали,
було інакше. Тепер я вважаю, що писати про свого тестя – чи критикувати, чи
хвалити – неморально.
- А в чому феномен «Дзеркала тижня» - це важлива інформація, натяки на
настрої чи просто певний пароль – от ми читаємо цю газету?
Все це є елементами великого міфу «Дзеркала тижня». Дуже важливим є те, що
Мостова, Рахманін, Силіна, на відміну від інших журналістів, мають доступ до
безпосередньої інформації. Вони є не просто глядачами, а й учасниками
політичного процесу. Це журналістика, яка, у свою чергу, якось впливає на
політику. Інша справа, що одна газета мало що може змінити, але від них ідуть
дуже добрі тенденції.
- Ти найкраще вмієш тільки писати. Не боїшся, що майбутня світова криза
зробить твою роботу непотрібною?
Я думаю, що масштаби кризи перебільшені. Так завжди робиться – легше бути
готовим до найгіршого, щоби потім нормально сприйняти дійсну ситуацію. І думаю,
що ні українська журналістика, ні література від цього не постраждають. Ми
перебуваємо у стані розгортання українського буму. Просто цей бум – як і все у
нашій країні – дуже розтягнений у часі.
Розмовляв Тарас Прохасько, «Галицький Кореспондент»
Додав Art-Vertep 24 жовтня 2008
Про автора
Андрій Бондар, поет, перекладач і публіцист. Народився 14 серпня 1974 року в місті Кам’янці-Подільському. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія».
