Автори / Вікторія Наріжна / Вікторія Наріжна: «Бог Льюїса викликає не страх, а любов та ніжність»

— Як Ви отримали пропозицію щодо роботи над «Хроніками Нарнії»? Зразу погодилися, чи були сумніви?

Отримала несподівано. Одного прекрасного дня мені просто зателефонував директор видавництва «Проспект» Олександр Максимовський (на той час ми були вже трохи знайомі між собою) та запитав, чи не хотіла б я взятися за цей проект. До речі, при бажанні можна знайти в цій пропозиції деякі містичні збіги: до того я ніколи не чула про Льюїса, але буквально за пару днів до розмови із Сашком натрапила в Інтернеті на пару статей, присвячених циклу «Хроніки Нарнії», і дуже зацікавилася цим твором. Тож почувши, що саме планується перекладати, і здивувалася, і зраділа водночас. Погодилася одразу, ясна річ.

— Труднощі перекладу (бажано з лінгвістичними та іншими подробицями)?

З точки зору лінгвістики це не був надто складний текст. Мова Льюїса проста і стримана, інколи аж до сухості й суворості; з таким текстом рідко виникають суто технічні проблеми. А от передати неповторну інтонацію тексту, передати оцю піднесену суворість, яку час від часу освітлює добра усмішка, не змінити настрій цього твору слов’янською барвистістю та схильністю до яскравішого вияву емоцій, але при цьому зробити повість цікавою для українського читача — ось це було найскладнішим завданням. Хочеться вірити, що ми з ним впоралися.

— Чи вдалося, на відміну від голлівудської стрічки, зберегти християнський дух книжки? Чи ставилася така надзадача?

Безперечно ставилася, бо без цього книга великою мірою втрачає свій сенс. Тобто вона залишиться доволі оригінальною та цікавою казочкою для дітей, але ота просвітлена суворість, про яку я говорила вище, стане невмотивованою, перетвориться з тонкого, неповторного настрою на звичайнісінький брак художності. Без релігійного підтексту ця книга перестає бути шедевром, бо її геніальність, як на мене, полягає саме в тому, що Льюїсу вдалося вкласти у свій твір ненав’язливий, привабливий образ Бога, образ, який викликає не страх, а любов і ніжність. Погодьтеся, це рідко зустрінеш у християнській літературі. Отож, ми намагалися зберегти цей дух, а вже наскільки нам це вдалося — вирішувати читачам і критикам.

— Російською «Хроніки» ще в 1992 році перекладали Г. Островська, Т. Шапошнікова, О. Бухіна, Н. Трауберг, яка, до речі, є глибоким знавцем творчості К. С. Льюїса. Що нового у Вашому перекладі відшукає український читач, вже знайомий з тими роботами?

Так, існує не один переклад російською мовою, проте з наведених я особисто знайома тільки з роботою Островської. До речі, наскільки мені відомо, її переклад здійснений у 1978 році, а виданий уже в 1992. Це накладає деякі відбитки, зокрема і на збереження християнського духу. Взагалі, російській перекладацькій школі в цілому притаманне доволі вільне поводження з текстом, переважна більшість перекладачів демонструє неувагу і навіть неповагу до авторської інтенції. Цей переклад не обминули схожі вади. Наведу простий приклад: в тексті є місце, де говориться про одного з головних героїв, Едмунда, і про те, що його вдача почала мінятися на гірше «у тій мерзотній школі.» Островська ж перекладає цей момент так: «Там-то, в этой ужасной школе, в компании дурных мальчишек, он и сбился с правильного пути,» самовільно додаючи сюди традиційну для радянської педагогіки тезу про дурний вплив і суттєво викривлюючи суть, бо ж з біографії Льюїса достеменно відомо, що в свої шкільні роки він всім серцем не сприйняв шкільну систему як таку і з того часу вважав школи одним з найгірших винаходів людства. Дурні компанії тут абсолютно ні до чого.

Таких дрібничок, на перший погляд непомітних читачеві, у тексті можна знайти чимало, і вони в результаті відчутно міняють настрій усього твору. От саме цього в нашому перекладі читач не знайде. Думаю, дбайливе ставлення до авторської особи в тексті — найкраща наша новація.

— Вашим редактором була відома київська письменниця Світлана Поваляєва. Розкажіть, як Ви з нею працювали?

Працювали легко й плідно :) На щастя, зі Світланою ми також були вже добре знайомі до початку роботи, тож це суттєво полегшило задачу. Ніхто не відстоював своє без потреби, ніхто не прагнув залишити за собою останнє слово. Я вже дещо знала редакторські здібності Світлани, знала її сильні сторони, довіряла їй, наприклад, у виборі колоритної української лексики — в цьому вона неперевершена. Єдиною проблемою було стримувати письменницьку душу від природного потягу додати Льюїсу барв та пристрасті — знаючи власні тексти Світлани, можна лишень уявити, яке гнітюче враження справляла на неї сухість оригінального стилю :) Але нічого, ми, здається, впоралися.

— Українська мова протягом багатьох років була законсервована. З одного боку, це погано, але з іншого, це допомогло їй, на відміну від російської, зберегти первинну чистоту й уникнути тиску глобальної утилітарності. Що Ви можете сказати з цього приводу як професійний філолог?

Я взагалі не бачу нічого доброго в процесі мовної консервації. Як відрізнити первинну чистоту від застарілості та недорозвиненості? Якщо дивитися на українську мову як на екзотичну, але непридатну до вжитку коштовність, що має лежати спокійненько собі під склом у музеї, — тоді консервація, звісно, на користь. Але якщо розглядати її як мову національного спілкування, то про яке уникнення тиску глобальної утилітарності може йти мова? Я не бачу нічого поганого ні у великій кількості іншомовних запозичень, ні у зміні мови за стандартами сучасного світу — це робить мову живою, а значить, прекрасною. Хоча це лише моя приватна точка зору, адже українським інтелектуалам часто притаманна пристрасть до мертвого — мертвих класиків, мертвих мов…

— Яким чином можна примусити Україну спілкуватися українською? Адже всі спроби зробити це примусово ведуть до того, що наші депутати з телеекранів урешті-решт навчать народ державному суржику — і це буде кінець. Може, хай кожний говорить на тій мові, яку знає? А відродженням і рятуванням української ми будемо займатися в царині культури?

Примусити — ніяким. В царині культури не можна відроджувати та рятувати — можна тільки бальзамувати та муміфікувати. Мова не є мовою, якщо нею в країні не говорять всі — від доктора наук до бандита і повії. Цієї ситуації можна досягти двома речами: часом і модою. Зміни приносить молодь: коли держава створить умови, за яких випускати масовий культурний продукт українською стане вигідніше, ніж російською, все зміниться. Українською не говорять, бо це ще й досі лишається ознакою провінційності. Якщо українське стане модним, вважайте, мова врятована. Сподіваюся, що це таки станеться.

— Як Вам працювалося з «Проспектом», і що Ви можете сказати про це видавництво?

Працювалося прекрасно, може, тому, що це був всезагальний дебют: для видавництва — в галузі перекладної літератури, для мене — в галузі художнього перекладу. Панувало порозуміння :) Думаю, це видавництво має величезні можливості та перспективи. Буду рада працювати з ними й надалі.

— Особисто мені переклад дуже сподобався (чесно зізнаюсь, що це стало приємною несподіванкою). Тому питання: коли чекати на продовження?

На продовження чекати якнайшвидше. Наступна книга — «Небіж чаклуна» (з неї, власне, читач зможе дізнатися, як люди вперше потрапили до Нарнії) — вийде, сподіваюся, вже в лютому. Та й далі ми не збираємося баритися. Навіщо мордувати публіку невідомістю. Ми — люди гуманні :)

Розмову вів Юрій Лигун

Додав Art-Vertep 20 січня 2006

Про автора

Народилася 18 травня 1982 року. Народжуватися було спекотно. З того часу, до речі, в день мого народження спекотно чомусь завжди. В житті мені з усім непристойно поталанило: з батьками, з друзями, з чоловіком, з батьками чоловіка, з друзями ч