Учасники

Автори / Оксана Забужко / «Орден - це декорейшнс, і не більше»

Нагородження Оксани Забужко орденом княгині Ольги було несподіванкою для всіх, включно із самою письменницею. З радянських часів ми звикли, що ордени просто так не дають – треба випрошувати, вислужуватися. А тут принципово конфліктна Забужко – і раптом нагорода. Ми не могли втриматися й розпитали в Оксани Стефанівни про її відчуття.

- Розкажіть, будь ласка, як це було?

- Почалося все дуже смішно: сиджу вдома, працюю. Дзвінок. Жіночий голос: «Вас нагороджено орденом княгині Ольги третього ступеню». Я , не встигаю відреагувати, а з трубки текст без перерви: «…вам треба бути завтра о десятій годині ранку на розі Банківської і Лютеранської. Автобуси всіх повезуть на Батурин….». Кажу спантеличено: «Я не живу в режимі «сьогодні на сьогодні», ви б хоч попередили…». А у відповідь летить: «Так це ж завтра!»

- Вас просто ніколи не забирали до війська.

- Абсолютно справедливо. Я – людина глибоко цивільна. Словом, поклала трубку і полізла в інтернет з’ясовувати, що відбувається і як до цього ставитися.

Перша обставина – Батурин. Коли ще туди виберешся, а інтересно ж! До речі, я тільки там, на місці, довідалася, що рішення про відбудову гетьманської резиденції було, виявляється, ухвалено ще Кучмою в першій каденції. Ну а потім, коли країною правив Медведчук за інструкціями з Кремля, все це унеможливилося, бо для Кремля Мазепа – така сама «червона ганчірка для бика», як УПА і Голодомор. Якщо пригадуєте, Кучма в Новорічному поздоровленні 2004-го, перелічуючи всіх національних героїв, котрі в нас «на грошах», Мазепу вже не згадав – я ще тоді це помітила, це був дуже прикметний знак «нового політичного курсу»…

А з іншого боку – Злука. Це моє рідне, кровне. В той день на Софійському майдані під українськими військовими хоругвами булидва моїх діди з двох сторін. Дід по батькові з Волині втік сімнадцятирічним пацаном до УГА і дійшов до Києва. А з маминої сторони – бабусин брат. Він у 1917 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, а потім – присяга УНР, пішов офіцером і не повернувся. Але тоді він ще приходив додому і розповідав про Злуку, про те, який із Петлюри був неперевершений оратор, і ця пам’ять у родині збереглася Я завжди з хвилюванням дивлюся «Собор на крові», оті вступні кадри хроніки 1918-го – «Будуть хлопці йти суворочолі /В сіруватих, наче ніч, рядах»… Я знаю, що десь серед тих «суворочолих хлопців» були Іван Забужко і Яцко Марчишин.

Але тут же іще один сюжет вплутався – в Москві саме того тижня вийшло нове, вже третє видання «Польових досліджень» – цього разу некомерційне, «для всіх бібліотек Росії». І жодного сумніву, що якби я не з’явилася на церемонію, то в Москві путінські газети, які стежили за цією подією куди ревніше, ніж наші ЗМІ, не забарилися б радісно написати, що «Забужко послала Ющенка разом з його Батурином».. А такої втіхи я їм подарувати, звісно ж, не могла. A la guerre comme a la guerre, пробачте.

- Словом, ви у кайданах патріотизму поїхали до Батурина…

- Ну, в кайданах, не в кайданах, але таки не без почуття своєрідної «військової повинності». Хоча й не без цікавості. Я запізнилася на автобус – чесне слово, не винна, була пробка. Але це виявилося не страшно, бо коли дісталися Палацу Розумовських у Батурині, ми там ще півтори години чекали на Президента. Людей багато: Станкович, Іваничук, Горинь, Недашківська, Бурмака, Зінкевич, Любомир Медвідь був, Юрій Щербак, молодший Ступка, Горбулін… Багатьох я не знала, особливо бізнесменів із «меценатського» списку, тих, що на відбудову гроші давали, - їх нагороджували вкупі з митцями Дуже яскраво виглядали і трималися вчотирьох Серебрянська, Сумська, Подкопаєва і Тіна Кароль. А тим часом народ почав хвилюватися – ну добре, чекаємо, але хоч би водички дали, абощо. Хтось із дівчат рознюхав, що через коридорчик за закритими дверима все накрито для фуршету, і ми з цими красунями взяли ті двері штурмом. Це треба було бачити. Столи накриті, а навпроти стіною стоять офіціанти і дивляться грізно спідлоба. І ніякого руху. Вони, ми і накриті столи між нами.

- Це як на Помаранчевій революції ОМОН стояв.

- Саме так. А Забужко лізе з гвоздиками в дуло:. треба ж навести якийсь контакт! Кажу– вас тут так багато, а ми там від спраги знемагаємо, а ми ж у вас гості… І тут наперед вискакує адміністративного вигляду тьотя, як кажуть, «овочева база»: бюст – дев’ять, на голові, самі розумієте… «А у нас пратакол!» – викрикує люто. Сказати чесно, тут мене паралізувало, бо значення слова «протокол» у цій ситуації для мене загадка. Але дівчата зі свого боку почали щось жебоніти – словом, водички нам випити все-таки дозволили. А Сумська ще й випросила для нас по пиріжку. І нам ця сама цьоця з таким виглядом простягнула тарілку, що Подкопаєва перша не витримала: «Ходім звідси, бо таке враження, наче спину пропікають поглядами».

- Ти ба, а на Олімпіаді не боялася…

- Я теж не сподівалася на таку сенситивність від спортсменки. Нам потім пояснили, в чому причина такої «класової ненависті»:все недоїдене ці служби (а це місцева, Чернігівська адміністрація старалася) потім додому несуть. Так що ми їх на півдесятка «непротокольних» пиріжків об’їли. Словом, можна написати щось в дусі Марка Твена – «як я отримувала орден».

Повертаюсь до зали,бачу– народ слухняно сидить,чекає, нудиться…. Недашківська каже: «Давайте заспіваємо.» Прекрасно! Розкішно, давайте! Тут же ж і співаки сидять - Тіна Кароль, Зінкевич. Просимо: задайте тон! У тому залі вражаюча акустика, про яку кожен співак може тільки мріяти, - з хорами, з голосниками, невже ж професіоналам не хочеться звук перевірити? І тут я знов подивувалася – цим разом уже з закомплексованості нашої культурної еліти, яка теж, схоже, «протоколу» боїться. Зінкевич, замість заспівати, виголосив якусь маловрозумливу патріотичну промову – ніби сама атмосфера офіціозу на людей діє паралізуюче. Бути собою наважилась тільки Бурмака – заспівала а капелла «Чорноморець, матінко, чорноморець», , і дійсно класно вийшло, аж морозом під шкіру сипонуло! Ну а після того вже ми з Недашківською вдвох затягли «Ой, чий то кінь стоїть» – і народ почав підтягати, «розморозився» трохи... Одначе того імпровізованого концерту, на який логічно було б сподіватися у, як-не-як, добірному мистецькому гроні в залі гетьманського палацу, так і не вийшло.

- А вас інструктували? Як то завжди буває – нічого не просити, першою з Президентом не розмовляти…

- Ні. Очевидно, розраховували на вихованість.

- А ритуал, як приймати нагороду, чи чіпляти, чи ні?

- Так Президент сам чіпляв. Це ж все по ТБ можна було бачити, жодних секретів тут нема – чіпляє і говорить у цей час до нагороджуваного «не на камеру». Цілком людяні речі, між іншим, говорив (мені принаймні) –що це для нього велика честь і так далі. Дехто щось виголошував у відповідь, але багатьох заносило в такий радянсько-сервілістський тон, що на цьому тлі промовляти вже не випадало. Мене потім чимало читачів питали, навіть на сайт листи слали – чому, мовляв, нічого не сказала?! Я відповідала, що - з почуття пристойності. .

- Не було шоку після такої церемонії?

- Основне відчуття було, щиро кажучи, просто… безпорадність. Національно-патріотична риторика на тлі тітки, яка чатує на свої пиріжки… Сумно було.

- Жалко Андрійовича?

- Всіх жалко. А Україну найдужче. У мене цілий час була в свідомості історична вісь «ввімкнута» – і Батурин, і Злука… Згадався такий момент: на День Незалежності 2003 року я вранці ввімкнула телевізор, а там Марчук поруч із Кучмою на трибуні, гімн іжовто-блакитний прапор. І, дивлячись на всі ті вгодовані пики крупним планом, я мимоволі розплакалася. Нестримно. Від кривди – не за себе, а за моїх предків, які за цей прапор і за цей гімн свою кров проливали і по тюрмах сиділи.. Потім подумала, треба ж подзвонити Василеві Куку, привітати – він мене саме тоді консультував по «упівських» розділах «Музею покинутих секретів», 5 годин ми з ним раз були просиділи… Подзвонила – і, не стримавшись, почала йому, дев’яносточотирилітньому дідові, виливати жалі на «ці морди на трибуні». А він засміявся, як до дитини: «Морди міняються! Головне, що ми є. Ми – держава. Ми визнані світом. А морди міняються.» І мені враз висохли сльози –од сорому за власну слабодухість: Боженьку, таж він, котрий мене отак, sub speciae aeternitatis, розраджує, сам уже точно не побачить, як «міняються морди»! І тут летить у трубку фраза, яку я, либонь, довіку пам’ятатиму: «Бережіть здоровля, пані Оксано! Бо такі люди, як ви на здоровля звичайно не зважають і дуже швидко згоряють. Бережіть здоровля.»Неймовірне покоління – нам би хоч дещицю їхньої затятості…

- І Ви з цим «морди міняються» і приймали нагороду?

- Ні, я не мала таких асоціацій.

- Але зараз вони виникають?

- Бо ви по них прийшли. І вам хочеться від мене почути що-небудь «едакоє» на тему «митець і держава» за схемою, успадкованою нами від радянських часів: або митець іде на барикади проти антинародної держави, або він «продався». Третього не дано. Це тому, що у нас нема традицій своєї державності, нема, в тому числі й серед митців, відповідної політичної культури, виробленої шкали вартостей і прецедентів -, як до чого ставитися. Держава асоціюється виключно з «мордами», бо інших асоціацій на пам’яті живих поколінь не було.

А тимчасом ордени роздає кожна держава, це одна з її прямих функцій (не плутати з державними преміями!). Умберто Еко має Великий хрест Італійської республіки - і нікому не спаде на думку його питати, як він купився і по чому продався. І про Берлусконі він пише те, що був писав і без ордена. Астрід Ліндгрен мала Срібний хрест Шведського королівства, якщо я правильно запам’ятала назву.. Погугліть на дозвіллі по списку провідних європейських письменників - побачите, що всі вони своїми державами «удекоровані». У Франції орден Почесного легіону – взагалі невід’ємна частина соцстатусу, здається, навіть Уельбек його вже має… Але це старі держави, стара традиція. Орден – це просто нагорода, нічого іншого він не означає, ніяких грошових еквівалентів, пільг, «пайків» тощо із собою не несе. Це всього тільки, в чистому вигляді, «honeur» – гонор, старою українською. Реверанс, уклін шани, який моя держава складає мені – її громадянинові. І днями, «апдейтячи» гасло «Oksana Zabuzhko» в «Who is who in European culture» (вони щороку просять оновити інформацію), я з задоволенням вписала свій новоодержаний орден у ту графу, куди він, за європейською шкалою вартостей, і належить, - «decorations». Саме так – декорейшнс, не більше.

- А держава не боїться, що ви збрикнете?

- Звідки ви знаєте? Саме це слово я почула потім у кулуарах – що в Президентській адміністрації боялися, щоб Забужко не «збрикнула». Теж, видно, за радянською «біполярною» схемою мислили… А»брикати» треба з серйозніших приводів, ніж «decorations». І, ясна річ, не тоді, коли це на руку чужинцям.

До речі, там-таки в кулуарах я почула й інше - нібито в початковому списку подання на нагороди був і Андрій Курков, але на якомусь із наступних етапів (там у них ціла таємнича ієрархія кабінетів, через які проходить подання!) його скреслили. І дуже шкода, бо, об’єктивно кажучи, він для міжнародного іміджу України робить значно більше, ніж я. Жест цивілізованої держави дати нагороду письменнику – це приємно, але мені особисто ще приємніше було б, якби Курков із цього списку не випав.

Ну, і знов-таки, з «фуршетно-кулуарного», де вже всі розслабилися… Всі ці патріотично вкостюмовані чиновники, розслабившись, почали, до речі, переходити на російську, як у відомому анекдоті – «ну, теперь хоть поговорим по-человечески»… Тоді я почула й суто професійну «похвальбу виконавця» – мовляв, ордєн Ольгі, ето наш дізайн, наші рєбята разрабативалі, правда, красіво? Відкрила, глянула – а воно й справді гарненьке.

- І колір гламурненький – фіялково-рожевий.

- До каменів колір, це ж аметисти. Якби зняти планку, його можна було б навіть носити як кулон. Мене з ним, між іншим, першою - після Марії Бурмаки - Атена Пашко привітала: вона теж його має. От вам і ще один, забутий нами, смисл слова «орден» – спільнота, громада, братство – чи, в цьому випадку, «посестринство». Питання тільки, чи встоїться ця традиція в такій слабкій державі, як наша.

Спілкувався Олекса Вертипорох, «Друг Читача»

Додав 16 березня 2009

Про автора

Коротка біографічна справка Оксана Забужко — одна з провідних українських письменників свого покоління, є автором трьох поетичних книжок: «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки»