Учасники

Автори / Андрій Бондар / «Дисиденти» і «хунвейбіни»

З нашим суспільством нічого отак одразу, терміново і миттєво не зробиш. Тобто його неможливо радикально змінити на догоду новомодним віянням і радикальним впливам. У нас не відбулося буржуазної революції у XVII сторіччі. Ми з об'єктивних причин не здатні сприйняти ідеалів веберівської протестантської етики бодай у тому, що стосується практичного аспекту нашого життя. Тому дієслова «розвести» і «кинути» в нас трапляються набагато частіше за дієслова «довіряти» й «любити». Та й дух капіталізму в наших умовах більше скидається на душок.

Ще драматичніша ситуація навколо так званих традиційних вартостей і їхнього побутування в сучасних умовах. Хоч ніхто достеменно й не відає, що ж це за звір - традиційні й фундаментальні вартості - проте всім, кому не ліньки, в цій країні не бракує ентузіазму ставати на їхній захист.

От, наприклад, нам уже не перший місяць втовкмачують, що порнографія підважує сформовані тисячоліттями ідеали цноти та лебединої вірності, закладені у таку ефемерну, невидиму і цілком абстрактну конструкцію як «фундамент українського національного характеру». Закони проголошують, романи з елементами порнографії забороняють, суворо попереджають про всілякі санкції і погрожують пальчиком. У суспільстві - про що вже неодноразово писали і говорили - складається тривожна ситуація.

Оперуючи абстрактними категоріями, владні структури ганяють повітря так званим «інформаційним полем». Мало хто з політиків оминає у своїх популістських промовах тему духовності й моральності, які нібито за замовчуванням сприймає народ як щось саме собою зрозуміле. Натомість не означають нічого конкретного. З одного боку, дехто, як от, приміром, Костицький (Василь Костицький, голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, - ред.) і компанія, почали звитяжну діяльність, щоб якось виправдати свою чиновницьку зарплатню і таку ж чиновницьку пиху. З другого ж боку, діяльністю цією спричинили прецедент: раптом у країні, де зруйнована судова система і де бракує моральних авторитетів, немов від надмірної вологості з'являється дієва установа, яка буквально з повітря створює напруження і погрожує поки що символічними, але репресіями.

Однак уся ця історія має ще й третій бік: суспільство не залишається осторонь цього державного нагнітання повітря. І реагує мірою своєї зіпсутості та недосформованості також цілком адекватно. Формуються дві групи, одна з яких активно протидіє моральному диктатові влади, а друга цей диктат неабияк підтримує. Умовно кажучи, їх можна охрестити «дисидентами» і «хунвейбінами».

Промовистою ілюстрацією зіткнення цих двох груп стала презентація першої квір-антології українською мовою «120 сторінок Содому», виданої київським видавництвом «Критика», у межах Львівського книжкового форуму. Виданої, до речі, на чистому ентузіазмі і без жодних рекомендацій НЕК із захисту суспільної моралі. Тривожні реляції з прес-конференції засвідчили появу в нашій країні змішаного жанру - презентації-погрому. Кілька молодиків із «Тризубу» ім. С.Бандери, використавши помідори, майонез і нищення книжок, виступили поборниками тих самих фундаментальних українських цінностей, яким загрожують злісні гомосексуалісти. Саме вони, гомосексуалісти зі своїми книжками, на той час і становили найбільшу загрозу здоров'ю і процвітанню нації.

У зв'язку з цим скандалом, який мимохіть затьмарив своїм медійним розголосом промову Президента Ющенка на Форумі і візит почесного гостя Юстейна Ґордера, я не збираюся писати тривожні слова про засилля тоталітарних ідей, вкорінену в нашій суспільній свідомості ксенофобію і цілковитий брак толерантності та культури. Це й без моїх слів лежить на поверхні, розумні люди вже зробили з цієї події висновки. Я вирішив піти продуктивним шляхом і вигадав проект примирення цих двох груп. Переконаний, після його втілення «дисиденти» й «хунвейбіни» зіллються в екстазі порозуміння і вселенської любові.

А задум мій такий. Це має бути книжка. А ще краще фільм. Дія його відбувається після закінчення Другої світової війни. Українська партизанка звитяжно протистоїть каральним акціям НКВС. Головний герой, сотник куреня УПА «Горбата Гора» Петро Крук, під час однієї з контракцій зустрічає молодого лейтенантика НКВС Павла Криворученка, що підлітком пережив Голодомор 1932-33 років і якимось дивом вцілів, і між ними народжується... так, так, любов. Чи такого не могло бути? Могло! Ведемо далі. У перерві між кривавими протистояннями наші герої таємно зустрічаються. У процесі душевних розмов, ідеологічних суперечок і скупих чоловічих любощів (що ж ви хочете, на війні як на війні) загострюються їхні почуття. Петро переконує Павла влитися в лави УПА і разом виборювати незалежність України. І ось однієї ночі Павло грабує енкавееський склад зі зброєю і втікає до свого коханого...

Далі можна розгорнути сюжет на будь-який смак. Можна в стилі американського кіна з неминучим гепіендом. Можна в суто українському стилі, де Петро з Павлом вмирають за волю України. Це вже на смак авторів сценарію, режисера та продюсерів. На прем'єрному показі фільму в київському палаці «Україна» зустрічаються сучасні українці, тобто вже колишні гомофоби з колишніми ж ліберастами, і довго-довго аплодують титрам, Україні та один одному.

Андрій Бондар для ZAXID.NET

Додав Art-Vertep 18 вересня 2009

Про автора

Андрій Бондар, поет, перекладач і публіцист. Народився 14 серпня 1974 року в місті Кам’янці-Подільському. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія».