Автори / Олесь Ульяненко / «Вкрай не люблю писати, але змушую себе...»
У письменнику Олесеві Ульяненку, як і у його творах, є друге дно. На перший погляд вони – брутальні, різкі, викличні та епатажні. А підійшовши ближче, бачиш, скільки болю і душевності в очах автора, скільки віри у його словах і скільки у його творах, нехай і замаскованих, але моралей. Життя Ульяненка – суцільна смуга контрастів.
Його твори вивчають у школах і у той же час забороняють. Його возвеличують до статусу класика літератури, а потім з такою ж легкістю опускають до рівня дебошира та гульвіси... Про те, який же насправді Олесь Ульяненко, про порнографію, віру та мистецтво у його житті, дізнавалася кореспондент «ВЗ».
- Близько року тому ви стали першим забороненим письменником в Україні. Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі заборонила вашу книжку «Жінка його мрії», визнавши її порнографічною...
- Це було звинувачення на замовлення. Цим романом я комусь наступив на мозоль. На злодію шапка горить, от хтось із верхів себе у «Жінці його мрії» і впізнав... Підняв бучу. А роман – не порнографія. Це містерія, яка легко читається, де нема нічого вульгарного, навіть нецензурщини, окрім слова «підарок». Термін «порнографія» походить від слова «графіка»: це намальований непристойний статевий акт. Таким може бути кіно, яке починається статевим актом і ним же закінчується, де нема ні підґрунтя, ні кохання, нічого... Література не має ж до цього жодного відношення. Якщо у творі є сюжет, намагання щось сказати, донести, якщо той же секс поданий красиво, – то чим це погано, де тут порнографія? Про мій твір так званий експерт «Нацкомморалі» Варвара Ковальська написала: «Художня майстерність і мовна виразність автора можуть спонукати негідні інстинкти читача, тому роман вважається порнографією». Де в цьому сенс? Та ще й висновок цей був написаний з орфографічними помилками і з юридичної точки зору неправильно...
Якщо далі мене давитимуть цією комісією, доведеться виїжджати з країни на рік-два, щоб усе вляглося. Немає у мене здоров’я на ці скандали. Але мушу довести, що мій роман – не порнографічний. Бо якщо дати слабину зараз, потім не одного мене, а всіх передавлять.
Теперішній закон про порнографію – спосіб маніпуляції людьми, надягання на них намордника. Вичистить комісія літературу до цнотливої чистоти – і що тоді буде? Діти у п’ятнадцять років хворітимуть на гонорею і боятимуться піти до лікаря чи сказати мамі, бо це табу? Потрібне нормальне сексуальне виховання. Якщо такого нема у навчальних закладах, воно повинно бути хоча б у літературі.
- Вас називають письменником-«чорнушником», а ваші твори не радять читати вагітним, неповнолітнім та людям зі слабкими нервами...
- Хтось придумав, що я пишу «чорнуху», і пішла ця інформація Києвом гуляти. А я просто описую життя таким, як воно є. Усі речі, про які пишу, бачив. Виконую роль художника, щось підретушовую, щось підкреслюю. Давайте Нестора-літописця назвемо «чорнушником»: він не менші за мене страхіття описував… Мені кажуть, що я від того бруду «кайфую», а я навпаки – від нього очищаю. Створюю каркас. Я – містичний письменник. Мої тексти як удари в шаманський бубен. Вони затягують. Іонеску висунув таку тезу: щоб показати жах, треба показати його втричі більшим, щоб люди відчули – це страшно. У моїх творах не чорнуха, а картинка сучасності. Молодь зараз сідає на стакан, на голку, процвітає малолітня проституція... Які зараз розваги у селі: випивка і бійка? Люди цікавляться тільки салом, ковбасою і власним шлунком. Про це і пишу. Але Україна тримається на плаву і випливе. Вірю, її любить Бог.
- Ви часто наголошуєте, що не любите мистецькі тусовки. А яке ваше коло спілкування?
- З митцями хоч-не-хоч, але мусиш перетинатися. Це – твоя майстерня. Та вони – як ті піранії в акваріумі. Кожен – геній. І кожен геніальніший за іншого. Намагаюся триматися скромніше. Не люблю з’являтися на публіку. Я – самотній вовк. Порода у мене така. Краще лапу собі відкушу, ніж на мотузці мене триматимуть. А серед мистецької тусовки є кілька справді геніїв, а решта, і їх більшість, – бездарі. Зараз модно говорити не твір, не роман, а «текст». Негативно до цього ставлюся. Слово було Бог, і Бог був слово. А називати літературу текстом – це профанація. Текст може у клозеті висіти чи на паркані. А зараз багато молодих «текстовиків». Сідають, строчать щось і виходить у них текст, а не твір. Та й що від них хотіти? Молоде покоління корінням тримається за попереднє, яке має бути чорноземом для нової парості. А наше покоління було якесь таке... Усі повиростали каліками – моральними, фізичними. Усе нам з ніг на голову ставлять. Навіть із Шевченка зробили сільського дядька. А він був денді, геніальний художник, вихований, інтелігент, знав кільканадцять мов... Нелегко йому жилося. Але це була людина Божа.
- На яку б тему не розмовляли, ви завжди згадуєте про Бога, говорите про важливість віри. У ваших книжках таких згадок і апеляцій набагато менше...
- Якщо цього не помітно, значить я обскакав самого себе або людей. Бог є скрізь. Треба просто вчитуватися між рядками. Книжку треба читати довго. От скільки я її писав, стільки ж треба її і читати, а не залпом ковтати. Бог присутній у моїх творах, але так тонко, як повітря навколо нас. Ми його не бачимо, але відчуваємо кожною клітиною тіла. Читаючи, людина повинна виловлювати ті нитки, які ведуть її до Бога.
- Вас часто характеризують як «поганого хлопця у літературі». Брутального, різкого, до певної міри вульгарного... Та у спілкуванні ви більше схожі на надзвичайно вразливу людину. Де ви справжній?
- Мені нав’язали такий образ. Навішали купу ярликів. А я не знаю, який я. Босяк, мабуть... Раніше точно таким був. Рано читати почав і писати. Тоді це було щось... А зараз діти розумніші за мене. Досі двома пальцями друкую і не так давно дізнався, що таке флешка. Пам’ятаю, малим почитав Едгара По, «Вбивство на вулиці Мор», і так перелякався, що мене мама відводила до бабки відливати переляк. Але я тоді так тої баби перелякався, що вдруге до неї вже не пішов. Вона мені видалася страшнішою за По...
Читати-то я читав, але жив вулицею. Вона тоді вирішувала все. Якщо не вмієш битися – не виживеш. Стінка на стінку з хлопцями ходили. Сколотив свою банду. Ми, пацанва, займалися дрібним бізнесом: робили нальоти і крали яблука. А коли стали старші, половину містечка Хорол тримав мій брат, а половину – я. А потім Бог одвів мене від того. У мене було багато професій. І на шахті працював, і електриком... А зараз «працюю» письменником. Вкрай не люблю писати. Але мушу змушувати себе, бо треба. Бо щось приходить і бере тебе, гудить у голові, і ти просто маєш це писати. Це Бог. Все на Ньому побудовано. Як живу? Тяжко живу... Мене називають класиком. Свого часу дали Малу Шевченківську премію. Мої твори вивчають у школах і ПТУ… А тепер ось заборонили і назвали порнографом...
Довідка «ВЗ»
Олесь Ульяненко (справжнє ім’я – Олександр Ульянов) народився у 1962 р. у місті Хорол на Полтавщині. Навчався у Херсонському морехідному училищі. У 1997 р. був удостоєний Малої Шевченківської премії – за роман «Сталінка». Автор понад 20 романів («Знак Саваофа», «Син тіні», «Богемна рапсодія», «Серафима», «Квіти Содому», «Зимова повість», «Вогненне око», «Дофін сатани»). На початку 2009 р. роман Ульяненка «Жінка його мрії», згідно з висновком Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі, був визнаний порнографічним і заборонений. Олесь змушений оскаржувати висновок комісії у суді. Судовий процес триває.
Оксана Зьобро, «Високий Замок»
Додав Art-Vertep 19 листопада 2009
Про автора
Олесь Ульяненко — прозаїк, поет.Народився 8 травня 1962 р. у м. Хорол на Полтавщині. Навчався у Лубенському медучилищі, моршколі (закінчив її 1980 р.). Працював на шахті, електриком, слюсарем, монтажником, вантажником, служив у війську і катувався п
