Роман палко покохав Юлію, дарма, що його Джульєтта насправді наша Улянка, й ії він шукає скрізь усе життя. Юлія, його піздня Любов, його осіннє сонечко, загинула в літаку. Він повинен був загинути разом з нею. Він жадав такої смерті — разом з коханою, як Ромео та Джульєтта. Та не судилося. Чому? За віщо? Жінки його долі з’являлися на обрії його життя несподіванно і негадано і так само зникали, бо він чи то не владен, чи не спроможен був їх захистити, затримати, не відстоював, не боровся за них і не виборював у суворій долі, а тому щоразу втрачав. Кожна його Юлія брала його смерть на себе: «Нехай вже краще я!» А він? «Він не знав ніяких богів, крім жінки, якою був зачарований навіки, він творив для себе в цій жінці Бога, насправді ж творив себе Богом для неї, для них, щоразу вбиваючи свою Джульєтту, бо кожен, хто вбиває Бога, сам стає Богом, і хто творить Бога, теж стає Богом, а тоді рано чи пізно неминуче отмщення». Жінка може врятувати чоловіка від усього на світі, навіть від самовбивста. А в нього виходило навпаки. І щоб захистити свою останню Любов, останню Юлію він ладен за неї вмерти і тому вбиває себе, кидаючи машину у прірву. І тоді перед його духом виник і вознісся ії всемогутній жіночій дух, і нарешті вони з’єдналися. «Сіється у затлінні, устає в нетлінні».
Тверда палітурка, 351 с.