Крамниця / Книжки / Володимир Селіванов (Владимир Селиванов)

«Етнобузок. Малий голосарій»

Зберегти

…І буває ж таке…

Це інтелектуально-художні приколи на грані очевидного і неймовірного. Перенасичення метафоричних рядів ради видобування української художньої екзистенції.

Що він робить! Збожеволів… Зазіхнувся на етнічний поетичний атлас (персональні образи світу, етносу і світи образів).

Навіжений…

Розступись Європо!

Йде «Етнобузок». Селіванова (Буряка).

М’яка палітурка, 436 с., видання 2006 р.

(Підводне дно етносів: промовистий бузок Селіванова-Буряка. Роздум про нову книгу автора «Етнобузок»)

Етнічне серце не може не страждати від нестачі етнічності в навколишньому світі. Етнічні серця — рідкісний, майже вимерлий вид. Одне з таких сердець палає у грудях дуже тихої тендітної людини — Володимира Селіванова (Буряка).

«Етнічне серце! Милих тобі досвітків, витривалості від росяної нестями й сльозливості! Якщо човен і повен, то хай не завжди — хлюп-хлюп!» Комусь може видатися, що до його рук потрапив цілком графоманський виплід химерної уяви, але так подумає лише та людина, що не знає Селіванова-Буряка особисто.

Мені ж пощастило бути добре знайомим з автором «Етнобузку»; мушу сказати — він пише собою, він пише так, як є, так, як живе, так, як дихає; він творить щиро, не оглядаючись, не шукаючи компромісів; поезія пне з нього, наче водоспад Вікторії у гулку прірву публіки-невігласа й публіки-фаната.

«Поет», вважав Фолкнер, «мусить не просто створювати літопис людського життя; його творіння має стати підґрунтям, стовпом, що підтримуватиме людину, допомагатиме їй вистояти та перемогти».

Кожна людина зустрічає у своєму житті твір, який сприяє їй у подальшому, який сповнений для неї — лише для неї! — корисних життєвих порад. Для мене свого часу це були «Нудота» Сартра та «Степовий вовк» Гессе. Але письменники — особливі люди; їх тягне творити власні «книги-підтримувачі», «книги-дорадники». Саме такі книжки створює Володимир Селіванов. Першою його спробою у цьому жанрі було «Трикнижжя» — дуже популярне читво серед дніпропетровських студентів кінця 90-х років минулого століття. Відтак, «Трикнижжя» не отримало належної оцінки серед тамтешньої літературної «еліти». Ну не звикли у нас до верлібрів а-ля Валері та Малларме! От якби про хрущів, що гудуть — інша справа!

Другим у часі був «Ґолосарій» — справжня поетична енциклопедія, важезний том, читати який — не перечитати. І знову, незважаючи на презентації та чутки, досягнення дніпропетровського Аполлінера не отримали доступу у великі ЗМІ. Знову ж таки перемогли «вишневі садки» та «Горпини біля парканів». Як писав один з улюблених філософів-дослідників Селіванова-Буряка Б. Сапунов, «людина претендує на роль Бога, а метою всіх сторін її життя є задоволення матеріальних і соціальних потреб».

На жаль, сучасне письменство знаходиться на маргінесі суспільного життя, точиться суперечка щодо доцільності існування «мастодонта радянських часів» Спілки письменників, причому навіть більшість самих спілчан згодні, що СПУ непотрібна, що в жодній з європейських країн подібного закладу не існує. Але! Вони знаходять «відомий» аргумент: мовляв, у Спілки ж величезне майно, хтось же має ним розпоряджатися! Отак у літературну площину просякає майновий елемент, який спотворює обличчя нашого письменства. І недарма справді популярні письменники — Жадан, Андрухович, Курков, Дереш, Іздрик — до спілок не пнуться. Тому й твори їхні читабельні. Адже Спілка забирає у письменника головне — здоровий дух суперництва; вона робить його забезпеченою людиною; йому немає вже до чого прагнути; і писати немає чого.

Селіванов-Буряк все своє життя боровся з несприятливими умовами, з нерозумінням оточуючих. Можливо, саме тому йому пишеться — і пишеться талановито, захопливо, на якомусь дивному зоряно-космічному рівні. Після «Трикнижжя» і «Ґолосарія» з’явився «Етнобузок», що спочатку замислювався як скорочена версія «Ґолосарію», але переріс у цілком окрему, самостійну книгу.

«Твоє обличчя — затишок спіткань, молозива замріяна тремтінь. Твоє обличчя — крихітлива даль, майбутнього меча болінь…»; «Осінь. Глобалізаційна тиша. Паром між етносами. Трос постійно рветься. Етноси мають підводне дно, утричі більше верхніх контурів. Тріски архетипів усюди летять білим гайворонням. Знічев’я одинока ластівка блудить над морем»; «Якби ми знали, де черешні пахнуть, а де ледь тліють зрадою колишніх друзів, ми не палили б німоти, ми б сонях вкрали у лаштунків творів, ми б бджіл не висилали у копальні душ…»

Дивна річ: хоч би як не ставитися до писання Буряка, не можна не визнати — писати так уміє лише він.

Причому гортаючи сторінки творів Ірени Карпи, Лариси Денисенко, Юрія Андруховича, Іздрика — чудасія!: я відчуваю, образно кажучи, «елементи Буряка». Його стилістика виявилася передчуттям, передвістям модної модерної літератури. А де ж спілчани, де ті, хто насміхався, хто знущався, хто пліткував? Вони сидять по «письменницьким будинкам», п’ють самогон з пластикових пляшечок і смакують дешеві оселедці. Вважаючи себе центром, віссю літературного світу, вони зненацька опинилися на його маргінесі.

«Камінь», зауважив якось Камю, «є досягненням Сізіфа». Покараний Сізіф, виявляється, ближчий до богів, ніж його смирніші, але сіріші краяни.

Іван Рябчий, Київ

Про автора

Володимир Селіванов

Фраґменти самоінтерв’ю Душа митця — це з народження вакуум, у якому відбувається самостворення. Там центробіжні сили. Там — основи духовного унівесуму. Це таїна самостворення світу самого себе.