Вересень 1997-го дарував мені і моїм друзям із різних міст України приємну несподіванку: переповнений зал Домініканського собору, в якому зібралися старші й молодші (переважно останні!) мешканці Львова (варіанти: Леополіса, Сінгапура…) на вечір поезії з напівжартівливою назвою «Гра в класики».
Навіть нині – у часи тотальних розчарувань, духовної захитаності, агресивної «попси» - є ще люди, які літають. Разом з поетами. Але що найдивніше – є ще поети!.. Які літають. Наодинці. Які знову ж таки, словами з цитованого вірша «гинуть від омерзіння». Але – не хочуть «перетравлювати падло», - навіть задля того, щоб літати.
Один із таких – таких «відмовників» - приходить нині цією книгою в українську літературу. Приходить каламутними водами кінця тисячоліття: не зневірюється. (Попри слова зневіри – без яких не обходився жоден справжній поет). Приходить крізь задимлені простори львівських кнайп – несучи в Слові клаптик чистого Неба.
Навіть нині.
Навіть у часи гри в класики.
Ігор Римарук.
М‘яка палітурка, 47 с., видання 1997 р.
Народилася 30.11.1974 у Львові. За освітою — філолог-медієвіст, захистила дисертацію на тему «Українське низове бароко: поетика стилю і жанру» (2001).