Серед українського загалу поняття «дерев'яна церква» найперше асоціюється із карпатським регіоном; північна, східна і центральна Україна вважається колискою мурованої храмової архітектури часів Київської Русі й періоду «українського бароко». Між тим, у минулому дерево було головним будівельним матеріалом в різних землях України: з нього споруджували житло, господарчі будівлі, церкви, палаци, потужні оборонні системи замків і фортець. Та через вразливість цього живого і теплого матеріалу до впливу невблаганного часу, більшість давніх дерев'яних споруд зникла; здогади про їх структуру і образ дають лише археологічні реконструкції та аналітичні дослідження. Відносно невелика кількість уцілілих церков - унікальних сакральних споруд, про які дбали поколіннями, дає нам змогу судити про рівень майстерності народних творців цих справжніх архітектурних шедеврів. Першу згадку про дерев'яну церкву Іллі на Подолі у Києві, побудовану в 1-й половині X століття, зустрічаємо у «Слові про Ігорів похід». На початку XI століття великий дерев'яний п'ятиверхий храм над могилою Бориса і Гліба був збудований вишгородським «горододільцем» Милонєгом на замовлення князя Ярослава Мудрого. Пізніше другу дерев'яну одноверху Борисоглібську церкву збудував у тому ж таки Вишгороді інший «горододілець» - Микола Ждан. Однак докладніших даних про вигляд дерев'яних церков часів Київської Русі не збереглось. Можна лише здогадуватись про дотичність дерев'яного церковного будівництва тих часів до архітектури мурованих великих храмів, котрі зводились під виразним візантійським впливом. На можливість такого зв'язку вказує невелика чернігівська мурована церква св. Іллі ХІІ-ХШ ст. з тридільним планом, що відповідав вимогам культового ритуалу і котрий у XV - XVII ст. стане найхарактернішим для української дерев'яної церковної архітектури. Хоча цілком імовірним видається і зворотній вплив тогочасного місцевого дерев'яного будівництва на муровану культову архітектуру Київської Русі доби феодального розбрату, коли на зміну просторим великим соборам - «храмам для всіх» - виникають у різних землях (від Чернігівської до Галицької) невеликі муровані «фамільні» церкви.
Та безперечним і доказовим є зв'язок дерев'яної церковної архітектури з дерев'яними замками та укріпленнями, з «надбрамними», оборонними та вартовими баштами. Усі вони базувалися на спільності технічних засобів будівництва, виразності та маєстаті архітектурно-художнього образу. Чимало дослідників схиляються і до впливів на дерев'яну церковну архітектуру зрубного житлового будівництва, що сягає глибини віків і з часом трансформується у вишукану архітектуру домівок князів, бояр, дружинної верхівки. Тип невеликої тридільної дерев'яної церкви проіснував в Україні понад п'ять століть, та лише в гірських регіонах по обидва боки Карпат збереглись до наших днів такі церкви, датовані ХУ-ХУІП ст.
Попри архітектурно-стилістичне розмаїття, західноукраїнські дерев'яні церкви утримували характерні прикмети глибокої давнини - тридільність плану, закладеного у Іллінській Чернігівській церкві.
Довгий час ця тридільність була прихована однаковою шириною західної і центральної частин церкви, котрі в об'ємі споруди наче зростались у великий чотиригранник. Але згодом спостерігається наближення тридільної асиметрії до симетричності, створення рівноваги західного (бабинця) і східного (вівтарного) «плечей» церкви по обидва боки центральної частини. Ця тенденція була проявом пошуку народними майстрами гармонійного з'єднання елементів будови. Ренесансний культ симетрії і гармонії приходить у царину української дерев'яної монументальної архітектури: від плану аж до простоти і величності загального архітектурно-художнього образу. Таким змінам сприяв процес кристалізації нового стилю в мистецтві України, коли у світогляд народних майстрів-архітекторів (як і в малярство, графіку, літературу) входить потреба пізнання природного оточення, законів членування форм у світі живої та неживої природи і усвідомлення того, що власне симетрія і гармонія визначають досконалість цілісного. Цьому сприяло і те, що при своїй оригінальності і самобутності, українська дерев'яна архітектура не була ізольованою течією в річищі світової архітектурної творчості: будівничі українських дерев'яних храмів, міцно тримаючись виплеканих віками народних традицій, тонко відчували подих змін світових стилів та естетичних норм. Прибуття іноземних митців в Україну, стажування українських цехових учнів за кордоном, загальне пожвавлення зв'язків з культурою і життям Європи вплинули на збагачення естетичних пошуків в українській дерев'яній архітектурі, рівно як і своєрідний обмін майстрами з різних «місцевих» шкіл церковного будівництва - закарпатської, лемківської, гуцульської, бойківської, буковинської, волинської, подільської, слобожанської та ін. Показовим є відгомін характерних рис дерев'яної бойківської архітектури в невисоких «заломах» бань мурованої церкви Різдва Богородиці в Острожську, що свідчить про «візит» бойків із Карпат на Слобожанщину. Прізвище «Бойко» давно вже поши-рине на Правобережній і Лівобережній Україні, очевидно завдяки легендарній мандрівній пристрасті бойків, про яку давно згадували європейці, коли у ХVШ-ХІХ ст. взимку на вулицях Парижа біля пічки з жаром можна було частенько зустріти «бойка у кожуху, що жваво торгував смаженими каштанами».
Тема генези засад і особливостей формотворення в українській дерев'яній архітектурі не зникає у наукових пошуках і сьогодні. Нещодавно вийшла друком особливо цікава книжка Г. Шевцової «Україна - Японія: дерев'яна архітектура» із вражаючими прикладами збіжності (а іноді - майже тотожності) прийомів і форм у дерев яній архітектурі цих країн, попри глобальні розмежування у просторі та часі...
В середині XIX століття вчені Вольф-скрон та Дітріхсон, ґрунтуючись на новоповсталій міграційній теорії культурних процесів в історичному контексті, шукали зв'язку між українськими та норвезькими культовими дерев яними спорудами. Інші науковці проглядали зв'язок українських церков з пам'ятками архітектури різних країн - Вірменії, Польщі, Болгарії, Індії, Китаю, або намагались визначити українську дерев'яну церковну архітектуру як похідну від усіх провідних західноєвропейських стилів. Подібний пошук «всесвітніх» пра-витоків українського дерев'яного будівництва здебільшого базується на умоглядних висновках і не надто об-тяжений науковою доказовістю, однак укотре підтверджує, що схожість у місцевих рисах природи, ландшафту, клімату, особливостях менталітету, розвитку економіки, культури, техніки закономірно призводить до подібності у матеріальних проявах культури різних народів, і вкотре доводить, що жодна культура не розвивається в герметичних умовах, а обов'язково збагачується взаємопізнанням культур різних народів.
На початку XX століття вчений Г. Павлуцький у праці «Древності України» дає власний вердикт: «...до українських дерев'яних церков не можна прикласти жодної з відомих європейських мистецько-історичних схем. Не можна їх віднести ні до готики, ні до ренесансу, ні до бароко. Вони самі становлять стиль. Цей стиль природно випливає з будівельного матеріалу. Стиль цей протягом віків зберігся без змін. Історичні стилі впливали на наші церкви, але не змінили національного стилю і його місцевого характеру. Українське дерев'яне церковне будівництво є мистецтво національне тому, що переробило і перетравило всі чужі елементи - як візантійські, так і західні».
З цим висновком важко не солідаризуватись, тим більше, що від дерев'яної культової архітектури Заходу, Кавказу, Далекого Сходу українське дерев'яне церковне будівництво відрізняється у самій основі - конструкції. Тектонічною основою української дерев'яної церкви є зруб із поземно укладених колод, в той час, як у дерев'яних культових Спорудах країн згаданої географії поширена класична каркасна система «стійка-балка». Лише у дзвіничних вежах частково застосовувався каркас як конструкція для дзвонів. Зрубна система давала можливість незвичного розкриття внутрішнього простору в плані й у висоту. В інтер'єрі українських дерев'яних церков за допомогою «заломів» - пірамідально зрізаних склепінь і поставлених на них підбанників - здійснювалось неповторне розгортання простору в висоту, аж до самого вінчання. У карпатських і лівобережних церквах буває до п'яти таких «заломів», але якщо у бойківських храмах вони низькі і творять неповторний «смерекоподібний» силует, то у лівобережних церквах заломи дуже високі, через що храми набувають монументальності башт висотою понад
Внутрішній простір лівобережних церков відзначається особливою архітектонічною естетикою, урочистістю, а висотне розкриття простору храму викликає відчуття нескінченного злету... Під незаперечним впливом шляхетної естетичної вимови українських дерев'яних церков їх тектонічні особливості й монументальні архітектурні форми знаходять відтворення у мурованому церковному будівництві аж до останнього десятиліття XVIII століття, коли процес органічного розвитку народної дерев'яної архітектури, особливо на Лівобережжі, зазнавав примусу з боку церковної і світської влади насадженням у містах і селах класицистичного стилю.
Однак і на порозі XIX століття народні традиції не зникають одразу: в мурованих церквах відтворюється тип дерев'яної церкви зі стрімкими заломами, звінчаними легкими ліхтарями, з ідеєю зростання нижніх частин бань, і часом ці муровані спадкоємці української дерев'яної архітектури стають чи не єдиним свідченням про багатство типів давно зниклих дерев'яних церков. Ця спадкоємність є доказом, що архе-тип українського дерев'яного храму дає великі можливості для творчих ремініс-ценцій і у сучасному церковному будівництві, для збагачення палітри сучасної архітектури трансформацією високих тектоніко-естетичних традицій. Зрубані колись давно дерева сягнули неба і вросли у землю на віки прекрасними творіннями українських народних майстрів, котрі філігранно вписали їх у поліфонію українського ландшафту. Архітектурно-естетична вимова дерев'яних церков України має невичерпну палітру відтінків: монументально-маєста-тичних, ліричних, урочистих. їх структура довершена, тектоніка чиста і відверта, деталі досконалі. їм повним правом належить достойне місце серед найвищих досягнень архітектурного мистецтва.
Засліплені величчю української кам'яної архітектури, як часто не помічаємо ми шедеврів дерев'яного зодчества, що розташовані у важкодоступ-них місцинах і не впадають у вічі. В ошатних путівниках здебільшого зустрічаємо описи кам'яних споруд Києва, Львова, Одеси... А про існування перлин із живого дерева в тому чи іншому селі часто ніхто окрім самих селян і не знає.
Наукових робіт, присвячених темі української дерев'яної церкви, було опубліковано чимало, але всі вони здебільшого зверненні до вузького кола фахівців і не знаходять шляху до широкого загалу. І ось перед вами книга, що дає можливисть побачити наші дерев'яні церкви майже «як у житті», а не в скупих тьмяних чорно-білих фото наукових видань. Побачити більшу частину з тих, що залишилися слідкуючи за поясненнями авторки, зрозуміти, що таке - українська дерев'яна церква і чому її вважають унікальним митецьким явищем, спробувати розрізнити загальні течії і місцеві школи церков, що існують на нашій землі вже кількасот років. І, можливо, навіть обрати для себе щось цікаве, аби побачити на власні очі.
Тверда палітурка, 376 с., видання 2007 р.