«Парфуми»
Що не кажіть, але всі книжки поділяються на банальні й небанальні. Банальність роману чи повісті починається там, де ми починаємо відчувати передбачуваність сюжету або виявляємо нежиттєподібність персонажів. Тоді, немов подихом вітру, здуває з нас враження утаємничености, ми втрачаємо переконаність у правдивості такої історії чи хоча б у вірогідності того, що вона могла би бути правдивою. А чого вартує, скажімо, детектив чи трилер, якщо ми переконаємося в його вигаданості? Отже, описані в ньому небезпечні маніяки, злочинці, убивці не існують насправді? Не можуть з’явитися з-поза рогу? Не дихають нам у спину у вузеньких і темних нічних провулках? Але ж разом із цими страхами вивітрюється з нас і те адреналінове відчуття, заради якого ми й сіли читати цю книжку. Ми повинні, із допомогою автора, добряче наполохати себе, перш ніж дозволимо бравому копу чи блискучому детективу вистежити й покарати страхітливих негідників. Не буде цієї колізії — і книжку можна одразу ж відправляти на макулатуру.
Pоман Патріка ЗЮСКІНДА Парфуми є, фактично, ідеальним трилером; я ще не бачив жодної людини, котрій би не сподобалася ця історія про маніяка з XVIII сторіччя. Можливо, Зюскінду вдалося добратися до самої сутности, до найглибшого осердя художнього страху?
Бояться незвичного, незрозумілого й того, що неможливо пояснити. Саме таким і постає перед нами Жан-Батист Ґренуй — маніяк і вбивця, але не маніяк-убивця, в тому сенсі, що, на відміну від клішованих голівудівських збоченців, убиває він не заради задоволення. Ґренуй — незвичний злочинець; він, найперше, відторгнутий людьми марґінал, вигнанець з «гуманного» світу. Убивство для нього — це головним чином засіб повернення, спосіб долання своєї найприкрішої таємниці: Ґренуй не має запаху, однак має ілюзію, що його мистецтво — парфумерія — зможе повернути йому цю одну із найістотніших людських рис. Криміналіст-психолог розглядав би скоєні ним убивства як вияв крайнього розпачу, однак для самого Жана-Батиста вони лише продовження пошуку краси — він навіть не розуміє ненормальности таких «шукань». Тобто, весь роман, від самого початку, сприймається в такій подвійній перспективі. З одного боку, бачимо поступове визрівання Ґренуєвого збочення: він починає з «убивства» квітів, необхідних йому для виготовлення нових запахів. Згодом ми розуміємо, що перед нами де-факто «роман кар’єри» — талановитий і обдарований прагне «самореалізації». Автор постійно провокує нас думкою про винятковий ґеній персонажа, чию історію він переповідає: якщо Ґренуй рухається до абсолютної краси, то чи має він право…? Ні, ми спокійно ставимося до тисяч сюжетів, у яких ельфи побивають полчища гоблінів, «хороші хлопці» у відповідній уніформі товчуть поганих латиноамериканської зовнішности продавців кокаїну, де, врешті, добрий бізнесмен-початківець, який потім обов’язково стане меценатом, покінчує з нахабним конкурентом. Однак тут, у випадку Ґренуя, цей малий монстр відверто переступає наш больовий поріг. Ми лякаємося його дій і самих себе — бо продовжуємо читати, все глибше заглядаючи в моторошну таємницю. Втім, полишаючи есенцію сюжету, котра все одно продовжуватиме нас переслідувати холодом і беззвучністю темних кутків нашого підсвідомого, можемо бачити, як паралельно з трилером автор намагається роздумувати ще й про багато інших важливих речей — сенс загальнолюдської історії, покликання, свободу… врешті, щастя. На сім довгих років, котрі минають у романі за яких сім сторінок, Ґренуй поселяється в закинутій штольні, загубленій далеко в горах. Його більше не хвилює Париж із можливостями нових мистецьких витворів, не переймає війна, котра час від часу спалахує ув Европі, його не тривожить навіть необхідність здобувати собі прожиток. На своєму вбогому кам’яному ложі він залишається самим тільки тілом, органи якого більше не діють назовні — вони звернуті всередину, де у своїй уяві скоцюрблений відлюдько переживає (перенюхує) все, що зумів пізнати до того часу. Цей «внутрішній театр» є запорукою Ґренуєвого щастя: він сягає самодостатности й, здається, більш нікуди не піде з цих сторінок. Роберт із «Острова напередодні» Умберто Еко намагався уявити себе каменем, однак персонаж Зюскінда не намагається відівчитися думати — навпаки, так інтенсивно, як на цих сторінках, Ґренуй не думає більш ніде. Однак, Слотердайк каже правильно: хто хоче позбутися свободи, той набуває собі амбіцію. Парфумер-Ґренуй одного дня згадує про власну заповітну мрію: створити запах собі самому, стати видимим для людей довкола й, нарешті, скорити їх, опанувати їх красою свого запаху. Тому його епопея починається знову. Здається, що він осягає мету свого життя й починає вперто рухатися до її здійснення. Створення абсолютного запаху — нова утопія, котра, у візії Ґренуя, могла би перетворити цілий світ. І як кожна утопія, у фіналі вона набуває закономірний префікс анти-. Апофеоз «запашного» карлика, як і тріумф його брата, гофманівського Цахеса, закінчується усвідомленням абсурдности будь-якої спроби абсолютизації цього світу. Люди, котрі тратять здоровий глузд від захоплення Ґренуєм, насправді поклоняються його запаху, однак і далі не бачать його самого. Ґеніальний злочинець миттєво усвідомлює всю марноту своєї спроби й таке усвідомлення вбиває його ще до того, як він гине від рук закоханих у його запашну ауру «фанів». «Парфумер» — це книжка, яка чи не найвдаліше ілюструє можливість написання тексту з подвійним (потрійним… etc.) дном. Його з цікавістю прочитають всі, адже заглядати разом із автором у запаморочливу безодню людської природи так небезпечно й захоплююче. З іншого боку, текст Зюскінда є вигідною територією для складної культурологічної гри, перехрестям сюжетів і кодів, опинившись серед яких, справді розумієш, яким безмежним є шлях інтерпретації.
Ростислав Семків«Книжник-Review»
Про автора
Пошук
