Учасники

Автори / Наталка Сняданко / Привиди нездійсненних бажань, або Цілковита самотність Юдіт Германн

Вперше я побачила її обличчя в одному з найповажніших німецьких часописів. Розлога і захоплено позитивна рецензія та інтерв’ю із зовсім молодою письменницею, авторкою однієї книги оповідань, виглядали незвично. Адже у журналах такого рівня переважно з’являються відгуки лише на книги дуже відомих авторів, тож така увага до дебюту не могла не заінтригувати. Вражали і цифри: перша книга Юдіт Германн, попри відверто задекларовану некомерційність, була продана накладом понад 200 000 (!) примірників; її перекладено на десятки мов, що дало письменниці змогу відразу ж зайняти місце серед найвідоміших сучасних німецьких літераторів.

Але Юдіт Германн зламала не лише цей стереотип. Зазвичай, після успішного дебюту видавці намагаються якомога швидше опублікувати наступну книгу, аби читачі не встигли забути прізвище нової зірки. Мрією кожного видавця є автор, який щороку публікує по бестселеру. І дуже непросто витримати видавничий тиск і не поспішати з виданням наступної книги, дати текстам визріти і «відлежатися». Юдіт Германн витримала п’ять років, перш ніж після дебютного тому оповідань «Літній дім згодом» (український переклад Юрка Прохаська) видала збірку «Нічого, крім привидів», а потім ще шість років, поки у травні 2009-го вийшла друком її книга «Еліс».

Мені випало перекладати її другу книгу в Берліні, у будинку, де відбувся дебют письменниці. Вона розповідатиме мені про це згодом у інтерв’ю: «Мені дуже пощастило з дебютом. Я отримала стипендію Літературного колоквіуму в Берліні, де проходив семінар для молодих письменників, а в кінці цього семінару підписала договір із видавництвом «Fischer», одним із найбільших у Німеччині. Завдячую цим Моніці Марон, яка на семінарі опікувалася мною, а потім запропонувала мої тексти своєму видавцеві». Навіть якщо герої книг Германн не мешкають у Берліні, вони майже завжди — «типово берлінські персонажі», як кажуть на представників богемного середовища у Німеччині. Саме до Берліна з усієї країни з’їжджаються визнані й невизнані митці, долучаючись до неймовірно розгалуженої мережі різноманітних мистецьких середовищ. Збагнути всю складну ієрархію тутешнього арт-світу мені так і не вдалося, але відчути цей особливий берлінський богемний колорит під час перекладанна було дуже важливо.

Тоді, у Берліні, коли я перекладала її оповідання, мені постійно доводилося знайомитися із шанувальниками творчості Юдіт Германн, у кожного з яких виникало запитання, чи знайома я з авторкою, чи намагалася контактувати з нею. Коли я казала, що ні, часто чула пропозиції допомогти познайомитися. Але познайомилися ми з нею лише через два роки після виходу українського перекладу книги «Нічого, крім привидів». Того ж року Юдіт Германн вперше побувала в Україні, на міжнародному літературному фестивалі у рамках львівського Форуму книговидавців.

На запитання про те, як вона почувається у статусі відомої письменниці, їй, мабуть, доводиться відповідати регулярно. Тим більше дивує, коли вона каже: «Я не вважаю себе якоюсь відомою чи важливою письменницею. Я ще навіть не відчуваю себе письменницею, і короткотривале визнання нічого в цьому не змінило. Я повинна бути вдячною долі за те, що можу прогодувати себе з літератури, що є видавництва, які публікують мої книги, що існують люди, які їх читають. Я відчуваю вдячність і тішуся цим».

Юдіт вважає, що відомість — «це якась теоретична втіха — її важко відчути, важко доторкнутися до неї. Те, що справді існує, — воно більш буденне, життя, яким ти живеш день у день». Найщасливішим моментом дня для письменниці є той, коли вона ввечері вимикає світло.

Найавторитетніший німецький критик Марсель Райх-Раніцький згадав про її першу книгу у своїй телепередачі — і після цього продалися тисячі примірників. Для самої Юдіт така подія виявилася несподіванкою: «Це був неймовірний успіх, я почувалася так, ніби мене змило з берега велетенською хвилею. Ніхто не був до цього готовим, і найменше — я сама. Тоді я постійно повторювала собі: будь щасливою, радій. І це мені потроху вдавалося».

До того моменту її кар’єру важко було б назвати успішною. У вісімнадцять вона покинула навчання й вирішила зайнятися мистецтвом. Хоча не дуже добре уявляла собі, чим саме. «Це була якась дуже ефемерна та інфантильна ідея вільного життя. Мабуть, збоку це виглядало дуже по-дурному», — згадує вона тепер. Спершу хотіла в театр. Можливо, тому героїня її оповідання «Рут» — акторка, хоча на відміну від авторки — успішна. Сама ж Юдіт Германн свого часу багато разів проходила кастинги, але її нікуди не брали, казали, що занадто напружена і не вміє вільно поводитися на сцені. Потім майбутня письменниця намагалася вивчати філософію і германістику. Але їй видавалося, що це недостатньо мистецькі заняття, тож через три роки кинула й це. Так само покинула потім грати на фортепіано: це заняття видалося їй надто вже артистичним. Коли їй виповнилося 26 років, майбутнє виглядало не дуже райдужним. Саме на такому роздоріжжі нездійснених мрій і туманних перспектив часто опиняються герої її оповідань, життєва ситуація яких часто ускладнюється й особистими труднощами, невдалими стосунками, непорозуміннями, втраченими ілюзіями і відсутністю чітких кар’єрних планів. Мабуть, саме такий стан є діагнозом для багатьох її однолітків, що свого часу дало підстави критикам назвати Юдіт Германн «голосом покоління».

Врешті-решт, Юдіт закінчила півторарічне навчання у школі журналістики, і хоча так і не стала репортером, який описує свої подорожі в різні країни, проте з-під її пера з’явилися перші речення майбутніх оповідань з’явилася ідея спробувати себе в літературі.

Позірною є і теперішня безхмарність її успіху. Адже писати наступні книги після бестселера надзвичайно важко: «Коли я нарешті закінчила другу книгу, переборовши страх перед очікуваннями читачів, у мене було таке відчуття, що я можу літати і що мені вже нічого не страшно. Це було неймовірне полегшення. Мені здавалося, що тепер я можу писати безперервно, до кінця своїх днів. Але це, ясна річ, не так. Навіть навпаки. Писати — це завжди складно, по-різному, але все одно складно. І тепер я щаслива, що нарешті знаю це».

Юдіт Германн стверджує, що їй хочеться створити у свого читача відчуття, ніби кінокамера рухається у просторі й показує нові й нові картинки. Вона намагається розповідати кінематографічною мовою, її цікавить максимальна точність вражень, максимальна візуальність описів. Настрій, який вона майстерно створює уже в перших рядках свого тексту, запам’ятовується найбільше і часто повертається вже згодом, після того, як книгу давно прочитано, а окремі деталі навіть стерлися з пам’яті.

Її бажання писати виникає як ностальгія за моментом, втраченим назавжди, як бажання зафіксувати цю миттєвість фотографічно або текстуально. За кожною з історій від Юдіт Германн стоїть така ностальгійна фотографія, і це відчувається в текстах. Магія відтворення спрацьовує і заворожує читача.

Юдіт Германн вважає, що могла би стати фотографом. Інколи їй навіть хочеться кинути літературу і зайнятися фотографуванням. А ще вона заздрить перекладачам і стверджує, що якби вона мала вибір, то перекладати було б для неї цікавіше, ніж писати. Адже перекладач, на відміну від письменника, вже має перед собою готовий, створений кимось світ, і йому залишається лише копітка, але дуже цікава місія пошуку відповідних слів у своїй мові. Така собі гра в бісер. Але без страху перед порожнім, незаповненим словами аркушем паперу, найбільшого страху письменника. «Писання відбувається наодинці з собою. І це найважче у цій професії. Абсолютна самотність. Визнання чи успіх, — усе це не має найменшого значення. Коли я пишу, я завжди сама, так було завжди», — зізнається Юдіт.

На запитання про те, що таке привиди у другій книзі «Нічого крім привидів», Юдіт Германн відповідає: «Я не знаю точно. Можливо, бажання? Здійснені і нездійсненні».

Наталка Сняданко, «ЛітАкцент»

Додав Art-Vertep 22 червня 2009

Про автора

Народилася у 1973 році у Львові. За освітою — філолог, закінчила Львівський та Фрайбурзький університети, за фахом – журналіст і перекладач з польської, німецької та російської.

Автори пов'язані с новиною

Юдіт Германн