«Я не людина, я вікно у сад», писала на початку 60-х років юна Ірина Жиленко. Росла душа поетеси і зростав-розростався її поетичний сад, осяваючи наші будні, даруючи віру у торжество краси над потворністю, добра над злом.
Ніжність і громадянська мужність, філософська всеосяжність і камерність такою постає творчість авторки у цій книжці.